Анна Вінницька ■ ГРОМАДА ■ №48, 2020-11-29

«Українська мама», «Людина-установа», «Історія щецінської громади» чи просто «Пані Оля» – саме так найчастіше називають Ольгу Ласку, яка 6 листопада відзначила свої 90-ті уродини. Її знають, однак, не тільки на Щецінщині, а й усюди, де піклуються про українське життя.

Андрій Вонторський – поляк за національністю, україніст за професією – знайомство з Україною, її мовою та культурою, а також громадою у Щеціні почав саме з Ольги Ласки. Після війни його мама й тітка приїхали до цього міста з Волині. 

– Навесні 1991 року я прийшов на Шевченківський концерт, який проходив у одному з культурних будинків Щеціна. Захід організувала українська громада. Попри те, що я багато чого тоді не зрозумів, особливо коли діти читали українською мовою вірші Тараса Шевченка, з концерту я вийшов захоплений. У фойє я побачив, що одна жінка продає українські книжки, а вчити мову хотів уже тоді, – розказує Андрій Вонторський. Тією жінкою була саме Оля Ласка. Нинішній україніст вирішив купити вірші Лесі Українки, однак виявилося, що не має при собі достатньо грошей. Тоді пані Оля розпитала Андрія, де він живе, – й після того, як виявилося, що вони сусіди, запропонувала взяти книжку, а розрахуватися пізніше.

 – Людям потрібно довіряти, а я впевнена, що ця книга більше потрібна вам, ви ж дуже хочете її мати. Ви – чесна людина, тому гроші віддасте, – сказала тоді пані Оля. Звичайно, за книжку він розрахувався, і відтоді його сім’я заприятелювала з Ольгою. Дружба була настільки міцна, що Андрій почав величати Олю Ласку своєю «українською мамою». Вона ж бо особливо піклувалася про молоде покоління – аби воно виростало в українській традиції. Андрій каже: згодом жартували, що у Польщі відбувається не лише процес асиміляції українців, але й процес українізації поляків, і він сам – найкращий цьому приклад. «Українізованим» поляком він став завдяки Ользі – до сьогодні Андрій є членом української громади у Щеціні, бо, як каже, перший контакт з нею був настільки вдалим та доброзичливим, що він захотів знайомитися з меншиною і далі. 

Ольга Ласка народилася у селі Красне – нині це Буський район Львівської області – однак через лихоліття війни опинилася на Лемківщині. У 1957 році вона переїхала жити до Щеціна, де навчалася на україністиці у Вчительській семінарії. Згодом почала працювати у воєводському управлінні Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ), займаючись активною громадською діяльністю. Пані Ольга – перша вчителька української мови у Щеціні, у 1962-1982 роках працювала у Початковій школі № 69. Після трансформації УСКТ в Об’єднання українців у Польщі (ОУП) Ольга активно долучилася до діяльності новоствореної організації. 

Генрик Колодій, Почесний консул України у Щеціні, познайомився з Ольгою Ласкою, ще коли був малим хлопцем. Старший брат Богдан привів його до  домівки УСКТ, що розташовувалася тоді на вулиці Міцкевича. З того часу пані Ольга була присутня і у його житті, і в житті його родини. 

 – Після багатьох років спілкування я назвав пані Олю своєю «організаційною мамою». До сьогодні вона має «право» критично оцінювати мої почини, оскільки вона говорить завжди з добрими намірами і бажанням допомогти. Спілкуючись стільки років, ми ніколи не сварились. Звичайно, ми дискутували й мали різні думки, однак не сварилися. Вона для мене – немов дороговказ. Колись я був чи не наймолодшим членом Головного управління УСКТ і саме завдяки її допомозі заглиблювався у життя українців. Пам’ятаю, як ми разом їздили по селах – мобілізовувати людей, аби вони голосували за першого нашого депутата до Сейму Володимира Мокрого. Нас тоді єднало українство – і так залишається до сьогодні. Мені просто важко уявити собі українське життя без пані Олі, тому тішуся, що вона, маючи 90 років, і далі живе справами нашої громади, – каже Генрик Колодій. 

Він підкреслює: говорячи про пані Ольгу, слід також згадати її чоловіка Петра Лахтюка, який разом з нею дбав про патріотичне виховання молоді.

– Вони давали українцям зрозуміти, що національну меншину у Польщі слід розглядати в контексті також України, а не тільки рідних земель, звідки нас виселили. Ми ж бо – частина великої нації. Я завдячую пані Олі розумінням національної свідомості саме у широкому контексті, що допомогло мені стати почесним консулом. Велика заслуга у цьому – саме пані Олі, – підкреслює Генрик Колодій. Щонеділі вони разом з дружиною Терезою намагаються відвідати могилу Петра Лахтюка та поставити там свічку пам’яті. 

Степан Колосівський – юрист та громадський діяч – познайомився з Ольгою у 1975 році, коли приїхав до Щеціна після навчання. Як кожна молода людина, яка опинилася в чужому місці, він пішов насамперед до домівки УСКТ, що на той час розташовувалася на вулиці Війська польського. Саме там він зустрів Ольгу Ласку. Степана вразила її активна участь в українських справах та життєва мудрість, яку було добре видно під час різноманітних дискусій. Вона була людиною-скарбом, оскільки все, створене українцями на Щецінщині, було великою мірою заслугою саме Ольги. 

– Пані Оля дійсно була «серцем домівки», а для молодих людей, які приїхали жити до Щеціна, – «українською мамою», оскільки і вона, і її чоловік Петро Лахтюк були дуже відкриті до людей. Вони розпитували, звідки ми приїхали, і запрошували брати участь в українському житті. Пані Оля – вчителька за професією, однак, крім викладання у школі, вважала своїм завданням виховувати в українському дусі усіх молодих людей, які опинилися у Щеціні, – каже Степан Колосівський. Тому її роль у збереженні українцями своєї ідентичності після виселення – неоціненна.

Із перших років існування УСКТ Ольга активно включилася у розвиток організації: вона разом з іншими діячами їздила по селах і активізовувала місцевих українців. Саме вона багато років розповсюджувала на Щецінщині українські книжки та газету «Наше слово».

Богдан Білецький, нинішній голова щецінського гуртка ОУП,  познайомився з Ольгою ще 1964 року, маючи всього 17 років. 

– Ми зустрілися у домівці. Перше питання, яке вона мені поставила, – звідки я приїхав. Вона завжди щиро вітала всіх, хто приходив до домівки. Попри те, що пані Оля неодноразово казала звертатися до неї на «ти», я ніяк не міг цього зробити. Для молодих людей вона завжди була пані Олею, ми всі її слухали й ніхто не смів відмовити. У неї був неймовірний досвід праці та ще більші знання, – каже Богдан Білецький. Саме завдяки Ользі він став членом УСКТ. Разом з нею він об’їздив чи не усі навколишні села, у яких жили українці і де створювали тоді відділи організації. Ольга Ласка долучалася до будь-якої роботи: від проведення різноманітних культурних ініціатив, збору членських внесків до просто приготування бутербродів для голодних відвідувачів домівки. Усе це вона робила з усмішкою. Ще до пандемії Ольга брала участь у всіх заходах української громади.

 – Рік тому на Шевченківських святкуваннях вона з пам’яті цитувала вірші, які інші читали, – каже Богдан Білецький. Її великою любов’ю була саме Шевченкова поезія, а завдяки українським книжкам вона заохочувала молодих людей приходити до домівки. Степан Колосівський до сьогодні пам’ятає вірш-молитву, якого навчився саме від Ольги:

Коли до Господа молитву

мені приходиться піднести у важкий час,

я не прошу його в хворобості, у битвах

ні сил до важкої праці, бо все це є у нас.

Але, ставши навколішки як треба,

згадавши безліч важних і менш важних справ, 

я попросив його, царя землі й неба,

щоб розуму нам, українцям, дав.

Колишня вчителька з пам’яті цитувала українських поетів та письменників, а молодих людей це захоплювало. 

 – Зараз пані Оля має щораз більші проблеми з зором, а пізнавала світ вона насамперед через книжки. Пам’ятаю, що ще кілька років тому вона завжди заходила до домівки з новим вивченим на пам’ять віршем, – каже Ольга Дуда, суспільна діячка. Вона вперше зустріла Ольгу Ласку в середині 1980-х років, коли приїздила до Щеціна на репетиції музичного гурту «Чумаки». Коли згодом вона стала працівницею УСКТ, пані Оля знайомила її з роботою організації та загалом суспільною діяльністю.

 – Сьогодні у Польщі живе багато мігрантів з України, які звертаються до ОУП із різними проблемами. Добре мати змогу проконсультуватися з людиною, яка має не лише організаційний, але й насамперед життєвий досвід. Бо ж пані Оля на Лемківщину потрапила з-під Львова ще у 1940-х роках, а звідти приїхала до Щеціна на навчання. У її особистості немовби поєднуються долі і мігрантки, і виселенки. До пані Олі варто дослухатися, покластися на її досвід, – каже Ольга Дуда.

Іван Сирник, нинішній голова Щецінського відділу ОУП, також познайомився з Ольгою у 1980-х роках, коли переїхав до міста після навчання. Зустрів її, як і інші молоді люди, у домівці УСКТ.

 – Пані Оля завжди була і є надалі нашою доброю опікункою. Вона для мене –  немовби бабуся, на яку я завжди міг покластися. Це – людина з неймовірним авторитетом. Особисто я не знаю нікого з української громади у Щеціні, хто би не звертався до неї за порадою. Вона допомагала іншим будувати світогляд та патріотизм. Пані Оля усе своє життя ставила на першому місці Україну, церкву та все, що рідне, тому українцям в Щеціні пощастило, – каже Іван Сирник.

Сьогодні на літературні теми Ольга Ласка розмовляє також з Ольгою Гофман. Її батьком був український письменник Василь Ткачук. Вона разом з іншими українцями допомагає пані Олі у щоденних питаннях. 

 – Намагаюся відвідувати Олю принаймні тричі на тиждень, щоби вона не почувалася самотньо. Хочу, щоби вона була в курсі усіх справ. Ми розмовляємо на буденні теми, але також – про літературу, оскільки Оля, навіть п’ючи чай, декламує вірші Тараса Шевченка. Вона у дуже добрій і фізичній, і психічній формі, – каже Ольга Гофман.

Тож бажаємо ще довгих літ у здоров’ї!

***

Листи від читачів

Дорога пані Олю! 

Ще досі бринить Ваш голос, а в душу глибоко запала наша розмова, Ваші розповіді, які повернули мене в дитинство та юність в незабутньому українському Щеціні. Безмежно вдячна Вам за цю розмову. Надіюся, що мій лист застане Вас в доброму здоров’ї та настрої. Я просто не можу повірити, що Ви на порозі цієї величної ювілейної дати Вашого народження. Від душі вітаю вас, дорога моя перша вчителько, з Вашим дев’яностоліттям. Нехай Всевишній дарує Вам щедрі ласки якнайкращого здоров’я та благополуччя у Вашому житті. У Ваш особливий день народження полине до Небес моя щира молитва за Вас, щоб у такий спосіб з’єднатися з Вами. Завжди мріяла приїхати ще раз до Щеціна і відвідати Вас. Зараз все майже зупинилося через вірус і погодилася, що не завжди мрії здійснюються, але незатертими залишилися спомини про Вас і незабутнього Пантелеймона – людину-легенду. З відстані часу та на порозі старості усвідомлюю, якою ласкою долі було знайомство з Вами і паном Петром-Пантелеймоном. Ви обоє були душею нашого життя в Щеціні і не тільки. Окрилені ідеєю любові до України, Ви передавали цю любов іншим, випромінюючи стільки тепла та позитиву. Ці Ваші дари душі я берегла  на життєвих дорогах на чужині. Вони завжди зігрівали. Дякую Вам, дорога пані Олю, за все. Звичайно, спогади з дитинства овіяні казкою материнської та батьківської любові та безтурботності. Моє дитинство було збагачене особливою атмосферою української громади в Щеціні. Запам’ятала Вас як прекрасну вчительку української мови, як надзвичайно активну в популяризації української книжки, «Нашого слова» та всього, що вкладалося в життя української громади. Активістів завжди не вистачає. Адже ж це люди, здатні пожертвувати своїм часом, енергією, знанням, а часто  – і здоров’ям. І Ви, пані Олю, були і є саме такою: завжди усміхнена, активна, привітна, працьовита та віддана ідеї. А незабутній і неперевершений пан Пантелеймон для мене був душею української пісні. Пишучи ці рядки, таким виразним стає його образ з нерозлучною бандурою, оксамитним голосом та чудовим співом. Назавжди залишилися в пам’яті такі слова (а було це Тшенсачу на пляжі… з бандурою, коли ми всі сиділи, співали): «Марусю, Марусю, якби ти знала, як часто мені доводилося дивитись смерті в очі на Воркуті…». Тоді я шістнадцятилітньою навіть не знала, що таке Воркута, але відчувала, що це мусіло бути щось страшне. Пройшло чимало років на чужині, де доступними були матеріали про Гулаги та заслання у вічній мерзлоті, дізналася про ці страхіття, а тема ця завжди мене дуже цікавила. І надалі прочитую книжки з цією тематикою та згадую унікального Пантелеймона, який мав щастя вирватися з лабет лютого ворога і зустріти Вас, пані Олю, щоб разом як прекрасна пара пройти життя, даруючи іншим стільки добра і ласки. Дякую Вам, дорога пані Олю, за дари Вашого великого серця, ці нетлінні вартості, які допомагають берегти храм в душі на життєвих дорогах. Я завжди буду Вас обох пам’ятати.

З любов’ю та глибокою повагою

Маруся Погранична

****

Поділитися: