Дмитро Десятерик ■ КУЛЬТУРА ■ №40, 2022-10-02

Ця осінь є плідною для репрезентації нашого кінематографа за кордоном.

Так, на 47 міжнародному кінофестивалі, що зараз проходить у Торонто, нашу країну у секції «Сучасне світове кіно» представляють дві картини: «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча та ізраїльсько-українська копродукція «Валерія виходить заміж» (режисерка – Міхаль Вінік). 

«Люксембург, Люксембург» розповідає про братів-близнюків, які намагаються розібратися у власному житті, в якому раптово з’являється батько, що давно зник. Головні ролі виконали учасники культового українського реп-гурту «Курган та Agregat» – брати Раміл та Аміл Насірові. Світова прем’єра фільму відбулася на 79 Венеціанському кінофестивалі у конкурсі «Горизонти».

«Валерія виходить заміж» – драма про двох сестер з України. Одна з них, Христина, познайомилася зі своїм чоловіком Майклом в інтернеті, одружилася за розрахунком і щасливо живе в Ізраїлі. Майкл, так само задоволений шлюбом, починає свій бізнес із пошуку українських дружин для ізраїльтян. Новою «нареченою на замовлення» стає Валерія, молодша сестра Христини. Майкл знаходить для неї вигідну, на його думку, партію, однак у Валерії свій погляд на шлюб і сімейне щастя. Головні ролі виконали ізраїльтянка Лена Фрайфельд та українка Дарія Творонович, продюсером з української сторони виступив Володимир Яценко (його компанія також продюсувала «Люксембург, Люксембург»). Прем’єра фільму так само відбулася у Венеції у конкурсі Orrizonti Extra.

«Наше слово» поговорило з Лукічем і Яценком про їхні фільми та про життя українських кінематографістів під час війни.

Антоніо Лукіч: «Майже весь благополучний світ, представлений у конкурсі, пропонує драми та трилери, а фільм з України назвали комедією»

– Антоніо, мабуть, без цього питання не обійтися.  Якою була твоя перша думка 24 лютого?

– Які у нас героїчні журналісти. Отака думка, серйозно. Ми запакувались у машину з дитиною і намагалися виїхати з Києва в паніці, при цьому по радіо йшли репортажі, і ведучі не втрачали самовладання та розповідали про те, що відбувається, без жодного уявлення, що на нас всіх чекає. Ще й досі на очах сльози, як згадаю це. Десь біля Рівного назустріч почали вже їхати військові, і тоді теж ця думка промайнула, не в стилі «все пропало», а в стилі «які ж є героїчні люди, і яка честь жити з ними в один час». Про лиходіїв думати не хотілося, хоча тоді всіх, хто виїжджав з Києва на Західну Україну, жахали мародерами, але нічого такого не сталося.

– Ти думаєш відреагувати на війну як режисер?

– Так. І реагую. І думаю теж. Це обов’язок перед людством –розповідати про це. Але кожен сам вправі обрати форму розповіді. 

– Як власне почалася історія «Люксембургу»?

– Зі втрати батька. З пустоти, що залишає по собі людина, яку ти втрачаєш, і бажання з цією пустотою зробити бодай щось. Не скажу, що потяг до втраченого був головним паливом усього процесу, але точно можу сказати, що бажання «зустрітись» з (Богом) батьком було головним емоційним зарядом стрічки. Саме цього прагне головний герой, але Бог не дуже вибірковий у тому, кого нагородити талантом, кому подарувати диво, кого зробити мужнім тощо. Тому не завжди чудо трапляється з тим, хто на нього заслуговує.

– Як тобі працювалося з Рамілем і Амілем? 

– Вони одні з найкращих акторів, з якими доводилося працювати та одні з найкращих людей, з ким мені доводилось дружити. Мені здається, що у фільмі вони більше схожі на себе в житті, ніж на сцені. Саме тоді актор здатний передати важливі емоційні змісти – коли він проживає те ж саме в житті.  

– Тебе здивував відбір у Венецію та в Торонто?

– Скажу чесно – так. Я ще не повністю втратив здатність дивуватись хорошим речам. Але я не вірю в те, що фестивалі – це про «вихід в маси» та популярність. Це більше про індустрію та певний престиж. В реальності, де кіно створюється всупереч обставинам – це хороший здобуток. 

Коли щось таке відбувається  – хочеться написати листа собі в дитинство і здивувати того маленького хворобливого хлопчика з Ужгорода тим, що на нього чекає. І в хорошому сенсі, і, на жаль, у поганому, адже я за те, щоби з дітьми вести чесну бесіду. Не дарма футболісти після перемоги в Лізі Чемпіонів роблять щось таке, це завжди пробирає до сліз. 

– Наскільки серйозна конкуренція в тих програмах у Венеції та в Торонто, де показують твій фільм?

– Я спробував якось це прокоментувати в пості на Фейсбуці, куди я заходжу тільки випивши заспокійливе, і тому не дуже часто: що майже весь благополучний світ, представлений у конкурсі, пропонує драми та трилери, а фільм з України назвали комедією. Це парадокс. При цьому конкуренція максимально сильна, там такі історії, що я тільки за анотацію віддав би всі призи.

– Як тепер жити українському кіну? Чи приречене воно стати «кінематографом війни»?

– Кіно буде, якщо будуть люди, які хотітимуть його робити. Все. І до війни було непросто, і до війни воно було приречено існувати всупереч обставинам, всупереч запиту суспільства. Але так, мені легше говорити, ніж багатьом – у мене є досвід двох фільмів. А як бути дебютантам? А студентам? Накопичувати враження, набиратись досвіду, берегти себе та плекати любов до української культури, а потім вчитись і знімати. 

– Не можу не спитати: ти мав цікаві задуми фільмів про нашу легендарну чемпіонку Оксану Баюл і про культ квашеної капусти в Україні. Вони так і лишилися задумами?

– Так, але, як не дивно, я жалкую, що не почав історію з квашеною капустою, в тому фільмі був нікому невідомий, окрім мене, потенціал.

– Загалом, які твої творчі плани зараз?

– Є одна дуже сильна ідея, за деякої допомоги намагаюсь її втілити. Вона важлива, і вона на часі. 

Володимир Яценко: «Для мене ця історія про те, як важливо дозволити собі помилятися»

– Як вам удалося долучитися до цього проєкту?

– Одного разу до нас потрапив сценарій від ізраїльського продюсера, якому нас порекомендували. Ми прочитали. Були сумнівні моменти з погляду сприйняття нами нас, але були дуже класні нюанси щодо сприйняття нами ізраїльтян, тож у цілому він нам дуже сподобався. Коли почався кастинг, ми запропонували Дашу Творонович, і так усе почалося. Найцікавіше, що все це відбувалося в розпал пандемії. Ізраїль повністю закрився, кілька місяців тривали переговори з МЗС, МВС та іншими інстанціями. В’їзд Даринці дозволили, але вона мала відсидіти 2 тижні на карантині в готелі. Зйомки вже почалися, тож особливого вибору ми не мали. Як наслідок, Даша щовечора, сидячи в номері в Тель-Авіві, репетирувала з Міхаль. Потім таки були зйомки фізично. Ми допомагали з озвученням, з монтажем. Повторюся, для нас цей проєкт не про гроші, бо ми витратили свої кошти – декілька тисяч євро – а про те, що не так часто тобі трапляються гарні сценарії. І це оповідь, де не все розжовано, не все розкладено по поличках – все досить непросто і неоднозначно, є пожива для роздумів. Тому за це взялись і вгадали: зрештою, фільм пройшов той же шлях, що і «Люксембург, Люксембург», потрапивши у Венецію і в Торонто, що дуже непогано.

– Тепер, коли фільм готовий, можеш сказати з суто глядацького погляду – про що ця історія?

– Для мене вона більше про те, як важливо дозволити собі помилятися на будь-якому повороті твоєї долі. І не боятися, що ти можеш бути неправий. Мені це дуже подобається. Бо особливо після 24 лютого ми розуміємо, що життя може бути досить швидкоплинним, тому треба бути собою, намагатися бути щасливим і не приносити людям лиха. Дуже проста формула.

– Чим це може бути цікаве широкій авдиторії?

– Я розраховую на ізраїльтян. Там досить велика українська діаспора і ми для них теж дуже цікаві. Росіян вони знають. А ми для них поки що така річ у собі. А для українців це дуже цікава тема, бо це мрія для дуже багатьох – виїхати з України, поміняти життя на більш привабливе. І ось є нагода подивитися, яка може бути ціна цього. 

– Де тебе застало 24 лютого?

– Ще 23-го я мав ромову з одним офіцером розвідки, якого я знав. Ми колись з ним робили фільм – то треба окремо розказувати. Він сказав: «У тебе 2 дитини, вагітна жінка, вам треба їхати». Ми виїхали в машині з Києва о 23:00, а вже о 4 ранку, коли ще були в дорозі, вже почули, що відбувається.  Дружину і дітей я залишив у Сколе і повернувся до Києва. 

– І що ти робив?

– Я дізнався, що є на місці Сергій Міхальчук і Юрій Грузінов (провідні українські кінооператори – НС). Ми одразу зрозуміли, чим займатимемося. Домовилися зі знайомими, що ми начебто є журналістами «Української правди», мали фейкові посвідчення, і почали їздити: почули, що є приліт – поїхали туди, задокументували. Багато де були і знімали. Були першими, хто приїхав у Retroville (торговий центр у Києві, зруйнований російським обстрілом 20 березня) і першими, хто потрапив туди всередину. Потрапили в бій на відомому блокпості «Жираф». Знімали евакуацію в Романкові. Кілька разів опинялися під обстрілами. Не завжди викладали, що знімали. В один момент зрозуміли, що окупанти цілять саме в нас, бо ми позначені як преса. Військові веліли нам більше не з’являтись. То ми таким природним чином зрозуміли, що треба йти до війська. Освоїли працю з БПЛА. Почали працювати з розвідкою, зокрема, з ДУК «Правий сектор», з розвідниками з підрозділу «Кракен». Багато знімаємо різного, але це внутрішні історії. Були на півночі і на сході, зараз чекаємо, що нас відправлять на південь. Якось так. 

– А яким ви бачите майбутнє того матеріалу, який ви знімаєте зараз на передовій? Щось думаєте сформувати з нього? 

– Ми відразу домовились, що на цей матеріал немає копірайту, будь-хто може його використовувати, бо це свідоцтво.

Але подивимось. Ми зараз фільмуємо хлопців з одного добробату. Проходимо з ними разом цей шлях – від рекрутів і тренувань до фронту. Можливо, з цього щось і буде. Але я ніколи не займався документалістикою. В моїй уяві її більше знімає Господь Бог, тому я не дуже в це занурювався. Бо коли ти як продюсер допомагаєш створювати світи режисерам, і з нічого виникає щось – це одне. А коли в самому житті намагаєшся зрозуміти його візерунок – то зовсім інша річ. Тобто в нас немає амбіцій зробити найкращий документальний фільм цієї війни. Подивимось, як це буде.  Головне – дожити до перемоги. 

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*