Святослав Караванський ■ ІСТОРІЯ ■ №51, 2012-12-16
Пропонуємо читачам спогади незвичайної людини – Святослава Караванського (нар. 1920 в Одесі), дисидента, мовознавця, автора самвидаву, поета, перекладача, культурного діяча.
1941 р. його військова частина в Західній Білорусі була оточена німецькими військами. Караванському вдалося уникнути полону, він повернувся до Одеси. Там організував українську книгарню «Основа», підтримував український театр. Співпрацював з молоддю з ОУН. Його переслідували румунські спецслужби (Одеса знаходилася тоді під румунською окупацією).
1945 р. був засуджений совєтським військовим судом на 25 років позбавлення волі. Над р. Печорою будував залізницю, у Маґадані рубав ліс, на Колимі шахтарював у копальні золота, на трасі Тайшет–Лена будував маґістраль, у Мордовії кравцював. Вийшов на волю 1960 р. через 16 років і 5 місяців таборів. Крім звичайної праці ремонтника обчислювальних машин продовжував роботу над «Словником українських рим» (видано 2004 р.), а 1962 р. закінчив філологічний факультет Одеського університету. Був активним у громадському та культурному житті: збирав українські книжки для Кубані, дублював фільми українською мовою, протестував проти русифікації і 1965 р. почав випускати самвидав. Того ж року арештований і відправлений без суду досиджувати строк 25 років. П’ять разів оголошував голодування. У Володимирській тюрмі зібрав свідчення про розстріл офіцерів Війська польського в Катині. Матеріал передав на волю. За це засуджений ще на 5 років і три місяці суворого режиму. У неволі провів 31 рік.
1979 р. еміґрував з дружиною до США. Нагороджений орденом «За мужність» І ступеня
2006 р. – «за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод». За океаном продовжив працю над лексикографією української мови. Найвідоміші його роботи – це «Практичний словник синонімів української мови» (вид. 1993), «Російсько-український словник складної лексики» (1998), «Словник рим української мови», також мовні довідкові розробки, збірки поезій. Він – активний публіцист в українській пресі та в Інтернеті. (яп)
_________________
Мене мобілізовано до Червоної Армії восени 1940 року. Служив я у 166 зенітному дивізіоні у Новій Білиці /Бєліца по-білоруському/ (Гомельська обл. Білорусія). Десь у 1940 або 1941 році (Мабуть таки на початку 1941) мене і ще одного солдата з дивізіону викликано до штабу дивізії без пояснення нащо. Ми мали бути готові на другий день до виїзду. Але телеграфіст, який приймав депешу зі штабу, сказав, що ми маємо конвоювати полонених польських офіцерів. Однак на другий день після виклику, виклик скасовано.
Скасовано, то й добре. Солдатові не треба думати над цим, а виконувати накази. Наказано їхати, буде їхати. Скасовано – не буде. Це був перший раз у житті, коли я почув про полонених польських офіцерів. Почув і забув. Солдат має десятки інших справ, про які треба думати і дбати: муштра, чистка зброї, прання уніформи тощо.
У солдатському житті всі дні однакові, ніщо не лишається в пам’яті. Але окремі епізоди армійського життя пам’ять карбує. Десь у зимових місяцях 1941 року наш дивізіон зібрався їхати на зенітний полігон у Крупках (Білорусія) на навчальні стрільби. У Новій Білиці полігону для стрільби нема. І ми вчилися стріляти з зеніток, сказати образно, уприглядку: без практики стріляння і влучання в рухому в повітрі мішень. Але з розмов із старослуживими зенітниками ми знали, що для навчальних стрільб дивізіон щороку їздить до Крупок, де є зенітний полігон.
І от нарешті взимку 1941 ми вирушаємо до Крупок. Зенітки вантажаться на залізничні платформи, а нас самих дислокують у телячі вагони, названі згори «теплушками». Їзда солдат у «теплушках» нічим не різнилась (як я досвідчився за кілька років) від етапування в’язнів. У «теплушках» на ділі панував собачий холод, а тепло лишилося лише в назві. Але менше з тим.
Ми їдемо до Крупок у телячих вагонах. Спиняємось на кожній станції (біля кожного телеграфного стовпа, як каже народ). Але ні полігону Крупок ні рухомих мішеней ми так і не побачили. На якійсь станції, здається Полоцьк, наш ешелон завернуто, і ми вертаємось до Нової Білиці. Чому? Ніхто не знає. Команда згори.
Нащо я згадую тут цей епізод? На це питання я відповім пізніше.
Про польських офіцерів удруге я почув ув окупованій румунами Одесі, десь 1942 або –43 року. У ті роки Одеса жила під окупантами, як свідчили самі окупанти, ніби й війни не було. Приватна ініціятива, заборонена під большевиками, обернула Одесу на европейське місто. Процвітають базари, на кожному розі – ресторан, працюють театри, кіно.
Відвідую театри, буваю в кіно. Якось подивився німецький фільм про Катинь. Жахливе видовище. Фільм показує розкопки могил, свідчення місцевих жителів.
«Так он куди мене посилав штаб дивізіону у 41-му році!». Очевидно, як я тепер розумію, стояти в оточенні Катинського лісу, коли там «працювали» сталінські соколи!
На цьому моє знайомство з «подвигом» чекістів не скінчилося.
1965 рік. Я в таборі примусової праці. Зустрічаю Юрія Шухевича. Балакаємо. Він сидів у Володимирській тюрмі. Знає дещо цікавого. У Володимирі у повній ізоляції сидить лісничий Катинського лісу Андреїв.
Табірні умови дозволяють пересилати відомості з табору на волю і то навіть «за горб»: за кордон. Про все, що ми знаємо, а світ не знає, ми мусимо повідомляти світ. І ми повідомляли. Не могли ми обминути і те, що ми знаємо про Катинь, зокрема про лісника Андреєва.
1967 рік. Я сам – у Володимирській тюрмі. Звідси важче щось видати назовні. Але розум помагає знайти шляхи й звідси. Тут додаються матеріяли до Катинського злочину. Слід за Андреєвим запав. Андреїв зник без сліду. Очевидно, його знищено.
Але сидить у Володимирі бургомістр міста Смоленська за німецької окупації Меньшагин. Цей бургомістр свідчив німецькій комісії, що розслідувала Катинське душогубство. Меньшагин дістав і відсидів 25 років тюремного ув’язнення, якого жоден советський кодекс не передбачає. Чому Меньшагина не знищено?
Очевидно, Меньшагин пішов проти своєї совісти і почав свідчити так, як хотіло КҐБ. На моєму суді у Володимирській тюрмі Меньшагин свідчив, що Катинське звірство вчинено німцями, згідно з совєтською версією про Катинь. Треба думати, що він свідчив і в інших справах.
Мене засуджено за поширення правди про Катинь на десять років, і за совєтською системою сполучення двох вироків мені додано шість років до мого першого строку.
Тепер вертаюсь до епізоду нашого повернення до Нової Білиці, не доїжджаючи Крупок.
Як відомо мені з преси, могил усіх польських офіцерів так і не знайдено. Мені здається, що зенітний полігон у Крупках міг видатися чекістам зручним місцем для вчинення Каїнового геноциду. І саме там могли знайти вічний спочинок польські офіцери, могили яких досі не знайдено.
Взимку 1941 року там ще не все було замасковано, і наш ешелон завернуто.
Польській стороні варто зацікавитися цією можливістю. ■
