РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №3, 2019-01-20

Олеся Яремчук. Наш і інші. Історії українського різноманіття. Львів : Човен, 2018, 208 с.

Свого часу я вважав, що етно-культурне розмаїття в Україні залишилося в двох-трьох областях: на Буковині, на Закарпатті, в бессарабській частині Одещини. Бо так сталося – кого вибили, кого виселили, кого асимілювали. Певною мірою так було, і відомі репортажні книжки, як приміром «Точка перетину» Олександра Гавроша про Закарпаття чи окремі документальні вилазки у Буджак (ще одна назва згаданої частини Одещини) це підтверджували. Збірка репортажів Олесі Яремчук «Наші інші» поширила цю географію ще на шість областей. Разом усіх текстів є 14.

Олеся Яремчук – ровесниця незалежної України, і на даний момент, попри юний дещо роззброюючий вигляд (що певним чином допомагає у поїздках і розмовах), є визнаним авторитетом у новій українській репортажистиці. Вона стала лауреаткою, а потім кураторкою конкурсу художнього репортажу «Самовидець», співпрацювала з сайтом репортажу «The Ukrainians» і очолила редакцію видавництва «Човен». Олеся є надзвичайним роботоголіком: з презентації книги у Києві вона помчала в Ужгород, а звідти на інший кінець країни у Слов’янськ, і за її визнанням, рада була б, щоб її трохи хтось «вирубив» для відпочинку. Проте, оця роботоздатність дуже помітна в «Наших інших». Для прикладу, у книзі немає жодної описки – можливо хтось скаже, що це не завдання авторки, але це теж її відповідальність. перед виданням книги вона отримала шість відмов, і лише з допомогою Українського культурного фонду це видання стало можливим. Окрім того, за сприяння фонду книгу «дописано» – 5 репортажів не виходили раніше ніде, а ще, попри досить дорогу книжку з багатьма кольоровими фото, частина накладу (загальний 2000) буде
розповсюджена безкоштовно.

Її репортажі дійсно художні, з емоційними «гачками» на початку і жирними крапками наприкінці, коли тебе починає трусити від ридань перш, ніж перегорнеш сторінку. При цьому читаються тексти напрочуд легко, з максимальним ефектом присутності («Лесінька, посидь, ноги в мене болять», – українська шведка у Зміївці над Дніпром). Коли недостатня кількість фактичного матеріалу, авторка сягає літератури, розповідей місцевих чи столичних експертів. У цьому видніє почерк її друга і вчителя, польського репортажиста Вітольда Шабловського. До таких методів Олеся звертається, приміром, у текстах про останню єврейку у Бродах і останню вірменку у «столиці вірмен» Кутах на Гуцульщині. Сам прийом розповіді через одну людину теж важливий, не лише у випадку вимираючої в даній місцевості спільноти, коли ти прагнеш радше показати, як було, ніж як є, але й у інших випадках, коли через цю людину можна показати усе, чим живе спільнота на даний момент. Як приклад – життя екс-вчителя Василя, румуна з Буковини, жінка якого на заробітках в Італії, донька на навчанні у Бухаресті («Коли перший раз доньку відвіз, вона дивилась на мене великими очима: „Папа, тут усі румунською говорять!”»), а сам він, набудувавшись і напрацювавшись, залишився мов у розбитих ночов. На київській презентації книги Олеся сказала: «Я не засуджую їх за те, що мають румунські чи угорські паспорти. Значить, Україна не надала їм нормальних економічних умов життя».

Серед малознаних або малочисленних в Україні етноспільнот очі нашої авторки дісталися гагаузів на Одещині, турків-месхетинців на Донеччині, кримських татар на Херсонщині, словаків-ліптаків на Закарпатті та їх земляків швабів і волохів. Це різні групи з різними історіями, хтось потрапив на територію нинішньої України кілька століть тому – як шваби чи гагаузи, а хтось в останні десятиліття – як мусульманські групи (у випадку кримських татар радше підійде термін «повернулися»). Описуючи їх, Олеся або робить опір на історичній тяглості і перипетіях, або ставить за завдання представити їх культурні особливості – у відносинах чоловік-дружина-діти, у кулінарних цікавинках. Кримські татари Новоолексіївки – досить особливий випадок, оскільки в репортажі йдеться чимало про новітні моменти їхньої історії – протистояння на кордоні з окупованим Кримом, намагання провокаторів вбити клин між ними та слов’янським населенням.

Читачеві з Польщі цікавими будуть два тексти. Один про поляків на Житомирщині, де у 1920-х рр. існував польський національний район з центром у Мархлевську. Цій місцевості нині повернуто історичну назву Довбиш. Поляків звідти в більшості депортовано до Сибіру і Казахстану, проте їхнє повернення певним чином стало можливим – строгий нагляд за переселенцями відбувався уже пізніше, коли сталінський режим переселяв цілі народи. Нині Довбиш – це єдине містечко в Україні, де поляки вважають себе більшістю, тут збудовано найбільший в Україні костел. Проте мова їх українська з польськими домішками – Олеся розповіла, що їй як львів’янці все було зрозуміло, а редакторка «Наших інших» була проти, і чимало характерних словечок було вичищено. Другий текст, і він відкривє збірку, – про територію, на якій відбувся обмін населенням між УРСР і Чехословаччиною, коли замість волинських чехів було привезено 12 тис. русинів з Пряшівщини (у виданні вони фігурують чомусь як «словаки»), і про те, що повернення цих південних лемків додому стало теж парадоксальним чином можливим.

Окремі тексти Олеся Яремчук написала у співавторстві із Антоном Семиженком та Мартою Барнич.

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

«Мені буде соромно, коли Маруся виросте, а я не буду для неї прикладом»: письменниця Каріна Саварина про війну, материнство та життя в Польщі

Семаковська Тетяна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2024-02-04 Мама — чи всім легко дається це звання? Ще донедавна тема безпліддя в Україні була...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*