Розмовляв Тадеуш Іванський, журналіст Української служби Польського радіо ■ КУЛЬТУРА ■ 2009-05-27
У рамках третього фестивалю документального кіно “Відкрий Україну” команда у складі Олексій Бобровніков, Богдан Коровченко та Віктор Сінкевич з телеканалу ІНТЕР 2008 р. зібрала 11 нагород, посівши перше місце серед призерів. Тепер знімальна група продовжує роботу і реалізує документальний фільм про вбивство радянським НКВС 1940 р. польських офіцерів. Нагадаймо: за декретом Сталіна у трьох місцях – П’ятихатках, Мєдному та найсумнозвіснішому Катині, що біля Смоленська, убито 20 тисяч поляків, передусім офіцерів і вищих чиновників.
У незалежній Польщі про катинський злочин знято декілька документальних фільмів та два роки тому один художній, режисером якого був Анджей Вайда. В Україні Катинь вперше стає темою фільму. Чому? Про це у Лодзі, де, зокрема, у лютому ц. р. знімальна група збирала матеріали до фільму, Тадеуш Іванський розмовляв з режисером стрічки Богданом Коровченком.
Як виникла ідея зняти фільм про Катинь на телебаченні ІНТЕР і чому звертаєтеся саме до польської історії, а не до української?
– Питання набагато простіше, ніж воно видається на перший погляд. У нашій телекорпорації прийнято, що тема розробляється авторським колективом (режисер та автор сценарію), але цю тему нам запропонувала ґенеральний продюсер Ганна Безлюдна. І ми за неї дуже охоче схопилися. Ми всі розуміємо, що працюємо на комерційному каналі, нам потрібні рейтинґи, прибутки, інакше просто не існуватимемо. Однак це тема, яку можна неймовірно красиво і цікаво зробити. По -друге, Катинь не є суто польською темою. Вона стосується людей всюди і скрізь. Тим паче в цей час, коли наш північний сусід – Російська Федерація, заявляє, що катинська трагедія ніби і була, але насправді ні, тому що такий був складний час і так варто було вирішити це питання. Так чи інакше, їм не були потрібні ці польські офіцери. Якщо сьогодні в когось виникає думка, що прийняте ефективним сталінським менеджментом рішення було доречним, значить, щось не все гаразд у тій країні. Отже, є ще люди, у яких не все гаразд з мозками та сумлінням і, власне кажучи, з душею. То чому за цю тему не взятися? Ми так говоримо в нашій творчій групі, що трішки заздримо полякам, бо вони знають кожне прізвище, кожне ім’я своїх загиблих. Ми в Україні, на жаль, не знаємо імен мільйонів людей, які були замордовані. До речі, у тих же таборах, так само, на тих же теренах, на тій же землі.
Отже, це має бути повчальний фільм, у сенсі, що саме так треба ставитися до жертв зі свого народу?
– По перше, ніякої риторики, ніякої дидактики, ніякого повчання. Глядач ніколи цього не любив, досить його вчити. Він сам вельми розумний, він сам збагне. Способи, жанр будуть докорінно іншими (ніж у фільмі А. Вайди – ред.). Це, власне кажучи, деякою мірою мусить бути детектив, тому що це нормально сприймає глядач, це йому цікаво. А надзавдання, безумовно: люди, думайте, нехай у вас заболить у серці!
То як хочете показати історію помордованих у Катині, який Ваш творчий задум як режисера?
– Творчий задум тут, до певної міри, є ще секретом. Безумовно, це емоції та свідчення людей, які для нас є дуже цінними. Ми справді вдячні польській стороні, яка нам представила, наскільки могла, цих людей. Звичайно, так само подяка належить особам з товариства “Родина катинська”, які дуже щиро відкрилися і зголосилися нам допомагати. Якщо йдеться про жанр, то в нашому фільмі будуть і постановкові частини. Це варто показати. Так у двох словах про задум, тим паче, що в нас поки що здійснюються локальні зйомки, ми поки що лише в стадії набирання матеріалу. Уже потім основна маса зйомок буде в Україні, так само і постановкова частина. Сподіваємося випустити цей фільм на екрани до 13 березня майбутнього року, якраз у 70-ту річницю цього сумного акту, підписаного дуже відомими, видатними “менеджерами”, як їх сьогодні трактує російська історія. […]сьогодні трактує російська історія.
А який має бути формат цього фільму?
– Це годинний формат, 52 хвилини.
Чи можна вже тепер передбачити реакцію на нього Росії?
– Звичайно, можна здогадатися, що скажуть. Який злочин? Злочину не було, так трапилося – війна, лихо. Тим паче відомо, скільки людей заради великих і величних ідей було покладено просто в землю. Це кілька десятків мільйонів.
Ви зараз знімаєте в Польщі. На якій стадії реалізації знаходиться фільм, який Вам вдалося зробити в Україні? Що ще попереду?
– Зараз ми в стадії відпрацьовування архівних матеріалів в Україні і в Польщі, можливо, ще в Німеччині. Хоча, здається, усе, що можна знайти, існує тут, у Польщі, і в нашому київському архіві. Ми зараз збираємо свідчення найстарших свідків – це вдови, діти, подекуди онуки… Хоча, звичайно, їхні спогади нас дещо менше цікавлять, бо для нас найвагоміші ті, хто останніми бачили очі, усмішки тих людей, чули пісні рідних батьків. Візит у Польщу – це перший етап, локальний виїзд.
З історій, які Ви почули тут – у Варшаві, Ольштині, Лодзі, які з них Вас найбільше вразили?
– Дуже вразила історія пана Ріґера, який, власне кажучи, дуже погано пам’ятає свого батька, але не може забути, як проводив його на потяг, і леґіонерську пісеньку, яку співав йому батько – він, звичайно, пам’ятає й до сьогодні. І останні слова, які звучать десь під кінець цієї пісні: “Pójdziemy z okopów na bagnety, Bagnet mnie ukłuje, Śmierć mnie pocałuje, Ale nie ty”. Це, безумовно, дуже хвилюючі історії.
“Наше слово” №22, 31 травня 2009 року {moscomment}
