Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №45, 2022-11-06

«Зміна є єдиним стабільним явищем»

В Бартошицях та Ґурові-Ілавецькому 21-22 жовтня відбувся Український освітній конгрес, який ініціював Фонд «Просвіта». Учасники події переконані, що українській освіті у Польщі потрібні законодавчі зміни і найважливіше – увага до учнів з української нацменшини. 

Державні проблеми

Одне з системних рішень – це заснування Центру розвитку освіти національних меншин у Польщі. Установа підпорядковувалася би Міністерству національної освіти і комплексно організовувала шкільне життя. Центр потрібен, бо жодна неурядова організація не забезпечує професійного розвитку вчителям, видання підручників та загального координування освітнього процесу. «Ми не вирішимо питань, які належать до повноважень держави», – сказав голова «Просвіти» Марко Сирник. Крім того, актуальною проблемою залишаються підручники: нових наразі немає, а розроблені в минулому нашими освітянами треба пристосувати до сучасних потреб. Авторські права на підручники належить видавництву WSiP, і вони дуже дорогі. «Треба звернутися до Міністерства національної освіти, нехай воно викупить ті права, оскільки жодна з наших організацій на це не спроможна. Побачимо, як вони до цього поставляться», – сказав Марко Сирник. Приклад видаваних «Просвітою» зошитів «Подорож Україною» свідчить, що це можна робити громадськими силами, зібравши групу авторів з Польщі та України і забезпечивши друк в Україні. Останні примірники зошитів дивом «вижили» перед транспортуванням до Польщі, оскільки склад, на якому вони зберігалися в Україні, загорівся після обстрілів російського окупанта. І це показує, скільки зусиль потребує справа, яка фактично є обов’язком польської держави. 

Слід змінити правову галузь

На конгресі наголосили й на потребі змін юридичної бази. Усі заходи українських лідерів до цього моменту не дали бажаного результату: влада вислухала аргументи, і на цьому діалог завершився – про це говорив Григорій Купріянович, голова Українського товариства та співголова Спільної комісії уряду та нацменшин. За його словами, в правових актах не точно описано, зокрема, функціонування міжшкільних пунктів навчання. Це призводить до різних шкідливих інтерпретацій. Учасники конгресу переконані, що пропозиції законодавчих змін мають бути розроблені юристами із громади. Йдеться про експертне вказування державному партнерові на рішення, які громада вважає необхідними.

Своєю чергою, голова Об’єднання українців у Польщі Мирослав Скірка наголосив на потребі розробки варіанту, який захищатиме інтереси біженців та мігрантів. Частина із них залишиться у Польщі і повинна користуватися правами, які має нацменшина, в тому числі у галузі освіти.

Нині багато проблем виникає через статус учнів з України. Про це говорив радник посольства України у Польщі Віталій Білий. Він згадав, що близько 200 тис. учнів офіційно належать до польської системи освіти, і саме їх стосується обов’язок навчання. Є також певна кількість дітей, які навчаються у дистанційному режимі, але точних даних про них не мають ані польські, ані українські відомства. Є також категорія «гібридна», що ґрунтується на співпраці українських організацій у Польщі та шкіл в Україні, акредитованих українським Міністерством освіти. Прикладом таких закладів є школа «Материнка» у Варшаві. Навчання в ній екстернатне, і учні отримують український документ про освіту. Крім того, існує такий варіант, коли до полудня діти вчаться в польській школі, а після – онлайн в українській. Але попри будь-який статус учні з України не можуть навчатися українською мовою на тих самих правах, які мають представники нацменшини. Це чергова необхідна зміна правових врегулювань. Тож конгрес склав звернення з цього питання, які будуть передані відповідним установам. 

Не йдуть в українські школи…

Учасники конгресу отримали звіт Марка Сирника про стан вивчення української мови у1989–2022 рр. Після зауважень і обговорень він вийде друком як матеріал конгресу. В документі відзначається, що на початку 90-х, в часи демократичних змін, кількість учнів становила 1588, в 2021 р. їх було 2150, а найбільше за досліджуваний період – понад 3 тис. «Ми не маємо нічого стабільного. Зміна є єдиним стабільним явищем», – відзначив Марко Сирник. За його словами, причини таких коливань складно з’ясувати. Крім цього, дослідження показує, що найбільше дітей вивчає українську мову в пунктах навчання, а не в школах. Коли в пунктах навчалося 70% дітей, а школах 30%, ситуація вважалася нормальною і стабільною. Проте наразі пропорція становить відповідно 90% до 10%. Це означає, що після першого етапу діти не йдуть в українські школи. Про це свідчить і те, що з’явилися пункти навчання українській мові на рівні середніх шкіл, чого раніше не існувало. Добре, що молодь хоче продовжувати вивчання рідної мови, але вона здебільшого обирає польські ліцеї, хоч в найближчій околиці є і українські. Так, не маємо знецінювати такі пункти, але жоден з них не буде ефективнішим у навчанні і вихованні за повноцінну школу. Крім того, в них вчитель мусить докладати набагато більше зусиль, ніж у школі. Звіт показує також, що згідно з даними Центральної екзаменаційної комісії та рейтингами видання «Перспективи», українські школи є лідером у результатах навчання – якщо не на державному рівні, то на регіональному. Проте учнів до них вступає щоразу менше.

Своєрідне потрясіння в українській освіті відбулося в 2019–2021 роках після перевірки Найвищої контрольної палати. Хоча перевірка показала, що записування громадян України на нацменшинне навчання не було порушенням з боку директорів, а результатом погано розробленої електронної системи – Міністерство освіти нічим тому не зарадило. Відомство пішло найпростішим шляхом і винними зробило директорів. А потім органи, що відповідали за школи, мусили повертати величезні кошти до державного бюджету через неправильно нараховану субвенцію. Ця ситуація, наприклад, школу в Лігниці з найдавнішою історією фактично перетворила на пункт вивчення української мови. Справа Лігниці обговорювалася на конгресі окремо. Остаточно учасники вирішили, що буде створена спеціальна група, яка найближчим часом відвідає Лігницю і детально вивчатиме ситуацію на місці.

Та й у інших місцях з тим не все гаразд. Тривожний сигнал бачимо, аналізуючи статистику. Бо в усіх наших ліцеях навчається всього 122 дитини з нацменшини. При тому аж 75 із них – це учні однієї школи в Ґурові-Ілавецькому. Решта – громадяни України, які в окремих випадках становлять майже 100 відсотків учнів. «Як же ми хочемо забезпечити своє майбутнє, коли діти не вивчають рідної мови?» – звернувся до всіх Марко Сирник. Тому не дивно, що присутність у системі нацменшинних учнів – чи, як пропонувалося говорити, автохтонних – стала одним з головних питань конгресу, яке обговорювали як на директорській, так і на вчительській і батьківській панелях. 

Зусилля і стереотипи

Як відзначив директор початкової школи у Білому Борі Андрій Дрозд, з критичного стану кількарічної давнини (19 учнів) його школа зараз дійшла до 80. З них 45 – це представники нацменшин. Ця школа – єдиний приклад, де відповідальним органом є неурядова організація – фонд ДЕКА. Це не вільний вибір, а необхідність, викликана негативним досвідом співпраці з попереднім відповідальним органом – місцевим ґмінним самоврядуванням. Як у випадку кожної зі шкіл, тут також треба було повертати до державного бюджету кошти за неправильно зарахованих громадян України. Андрій Дрозд, як і інші директори, підкреслив, що ключовою для функціонування школи є співпраця з неурядовими організаціями, церквами та батьками. При цьому промоція школи відбувається в усі можливі способи – це зустрічі з батьками та дітьми, культурні заходи, вертепи, відвідування найближчих місцевостей тощо. «Робимо скільки можемо і намагаємось себе показувати», – говорив Андрій Дрозд. За його словами, школа, крім викладання рідної мови і традицій, створює учням зручні умови для якнайширшого особистого розвитку: «Усі наші школи дають учням цінний багаж, які вони часто розпаковують впродовж цілого життя».

Тоді постає питання: чому ж до них не товпляться юрми охочих? На думку пана Дрозда, одна з імовірних причин – це багаторічні стереотипи громади, наприклад, щодо низького рівня навчання. Попри це, директорка білобірського ліцею Дорота Джевєцька пригадала, що офіційна статистика і рейтинги вказують якраз на протилежне. Крім того, випускники таких шкіл успішно вступають до вищих навчальних закладів та затребувані на робочому ринку.

Зараз у ліцеї навчається 77 учнів, але лише 4 з них – з нацменшини. Тому, згідно з законом, лише вони можуть вчитися української мови чи історії України, але вже в міжкласній групі. Відповідальний за школу орган – маршалківське управління Західнопоморського воєводства – погодився, щоб для дітей з України викладали українську літературу в кожному класі дві години на тиждень. «Якби було більше дітей з Польщі, які мають українське походження, ми, напевно б, розвивалися успішніше», – зазначила Дорота Джевєцька і підкреслила, що зараз не відчуває з боку маршалківського управління тиску щодо зачинення школи. Та невідомо, як довго зберігатиметься такий стан речей, оскільки через майже нульову кількість меншинних учнів школа не виконує основних вимог, записаних у законі. «Ми просуваємо школу, але, на жаль, не маємо багато охочих», – говорила Дорота Джевєцька. І це попри співпрацю з ОУП, в тому числі щодо написання і реалізації проєктів, взаємодію з церквою, низку заходів та виїздів.

Ще одна з доповідачок, директорка школи в Ґурові-Ілавецькому Марія-Ольга Сич, зауважила, що й у них є підтверджені успіхи в навчанні та безліч форм активності. Зрештою, учні в анонімних анкетах вказують як проблему… багато занять і брак вільного часу. В ході дискусії про правові врегулювання директорка зауважила, що заборона спільного навчання мігрантів і меншини є формою дискримінації і просто не має сенсу – хоча б тому, що нічого спеціально не треба впроваджувати, бо школи і вчителі вже є, а учні вже багато років використовують спільну інфраструктуру. «Коли дітей записують у спортивну школу, там не питають їх про громадянство», – вказала директорка на нерівність правових норм. За її словами, аби школа процвітала, вона мусить бути відкритою і промувати себе, і саме так відбувається в Ґурові-Ілавецькому. Тут організовуються бали для пенсіонерів, конференції тощо. Звичайно, це стосується й українців. «Якщо учні з програмою поїдуть на екскурсію чи до церкви, це також є формою промоції школи», – говорила Марія-Ольга Сич. Разом з тим, вона зауважила, що наразі батьки не хочуть відпускати дітей далеко, і навіть відстань у 100 кілометрів стає проблемою. Зараз вже не ті часи, коли ґурово-ілавецькі учні мешкали далеко на Півдні або Заході Польщі.

Водночас слід зауважити, що Ґурово-Ілавецьке зі своїми 230 учнями і чудовими умовами, які учасники конгресу побачили на власні очі наступного дня, не має більших приводів для нарікання.

Вигідне становище має й початкова школа ім. Лесі Українки в Бартошицях, де розпочався конгрес. Її директорка Любомира Тхір не нарікає на співпрацю з відповідальним органом – міським управлінням і бургомістром. Немає проблем і з фінансуванням навчальних справ. Місто дає гранти і проєкти, тому вдається здобувати для школи багато різного обладнання. Вона не має гуртожитку, тому учні в основному мешкають в Бартошицях і околиці. Наразі в школі 78 дітей-громадян Польщі, 15 громадян України, які приїхали ще до війни, і понад 30 біженців війни. В садочку – 16 дітей з Польщі і України. За словами Любомири Тхір, це корисно хоча б тому, що вони навчаються одне в одного. Директорка особливо тішиться тим, що на зовнішніх екзаменах з польської мови учні здобули найвищий можливий результат. Таким чином розвінчується черговий міф, мовляв, українські предмети заважатимуть дитині опановувати державну мову.

Що потрібно школі для покращення функціонування? Напевно, не зашкодило б «озвучити» суму із субвенції, яка вираховується на одного учня. Тих коштів не мало, відповідальним органам, трапляється, залишається й 400 тис. злотих, які вони можуть скерувати на різні потреби. І якраз в Бартошицях, хоч і не жаліються на навчання, з якимись не надто великими ремонтами є проблеми.

Любомира Тхір не має сумнівів, що наші школи слід рекламувати всіма можливими способами. «Нині батьки оцінюють, яку користь матиме дитина з того, що вчиться в українській школі. І якщо ми не покажемо, що маємо міжнародні обміни, високі результати, що з дитиною працюємо індивідуально, то учнів не буде», – відзначила директорка. Вона підкреслила, що в комунікації важливі не тільки шкільні соцмережі чи меншинні медіа. Конче треба вміти донести інформацію і до місцевого населення. «Багато людей знають мене з місцевого телебачення Бартсат. Я постійно розповідаю їм про школу та учнів. Потім це дає свій результат при наборі. Школа не має гуртожитку, тож ми розраховуємо лише на місцевих учнів, і це нам вдається», — каже Любомира Тхір. Зацікавити учнів стає можливим, серед іншого, завдяки відмінним результатам у навчанні, високим досягненням у воєводських предметних конкурсах, розвитку ключових компетенцій учнів під час уроків та позаурочним заняттям, реалізації міжнародних проєктів та обмінів. «Школа мусить бути безпечною і привабливою для кожного учня та розвивати його таланти», – впевнена Любомира Тхір, і так само, як її колеги, серед пріоритетів називає співпрацю з батьками, українськими організаціями та церквою. 

Особистий приклад і зміцнення спільноти

Зацікавленими професіоналами є насамперед вчителі у пунктах навчання. В межах конгресу зауваженнями на цю тему ділилися Петро Табака (Добре Місто, Лідзбарк-Вармінський, Свйонтки), Івона та Руслан Марцішак (Старґард), Анна Мазур (Білий Бір), Мирослава Четирба-Піщако (Ольштин) та Катерина Добрянська (Пєнєнжно та Ельблонґ). Хтось з них має повну прихильність міста чи директора, в тому числі щодо навчання дітей з України. Не бракує й коштів на книжки, а коли це було можливим, навіть організовувалися екскурсії в Україну. Іншим доводиться працювати без власного класу і все освітянське майно кожного разу привозити у машині. Вибити кошти на якісь допоміжні матеріали також практично немає шансів. Крім того, всі страждають від післяобідньо-вечірніх годин праці і втоми учнів. Також потерпають від байдужості – на педагогічній раді ніколи не почують вдячності за успіхи і загалом відчувають, що мало на що можуть вплинути.

Серед проблем називали і мігрантсько-меншинну взаємодію. Як говорила Івона Марцішак, проблемою в її пункті був відхід меншинних учнів після приїзду громадян України, адже вони почали соромитися, що не так добре говорять і набагато повільніше читають. Дехто просто відмовився від уроків. Тому вирішили поділити учнів на окремі групи, хоч всякі майстер-класи, танці та співи і надалі проводяться разом. Така модель діє з вересня, і меншинні учні потроху повертаються, відчуваючи, що вони, як і раніше, важливі. Коли ж припиняють говорити українською, проявляється ще одна відмінність між групами: одні переходять на російську, а другі – на польську. На мовний аспект вказував й Петро Табака. Це насамперед стосується змішаних родин, коли, наприклад, батько-українець виїжджає за кордон працювати, а польськомовна  мама, навіть бажаючи, неспроможна допомогти дитині у навчанні. Тому весь процес лягає на вчителя, який має лише три години на тиждень.

Взагалі нині складно говорити про вивчення української як рідної. Оскільки найчастіше процес треба починати з нуля, пізнання мови відбувається так само, як і іноземної.

На наступну проблему вказала Мирослава Четирба-Піщако. Йдеться про те, що в останніх класах початкової школи значно збільшується навчальне навантаження, тому батьки часто відмовляються від уроків української. На жаль, трапляється і так, що вони не дають жодних шансів їх переконати і без попередження подають заяву про відмову у секретаріат школи. Тож Мирослава Четирба-Піщако переконана, що не завжди на уроках вчителеві слід бути супервимогливим. Навіть пасивна присутність учня буде кращою за його повне зникнення з системи. Ще ольштинська вчителька цінує здорове суперництво. На її думку, діти полюбляють усякі змагання, тому варто організовувати якнайбільше конкурсів між пунктами. Це також зміцнює відчуття єдності як частини громади. Пункти навчання – резерв майбутніх учнів наших ліцеїв. Щоб «трансфер» був задовільним, потрібно якомога більше зустрічей і взаємних контактів. Мирослава Четирба-Піщако переконана, що в цьому процесі конче повинні брати участь батьки 7-8-класників. Хоч діти нині мають доволі широку автономію, батьки усе ж впливають на вибір майбутньої школи. І тому добре було б, щоб вони на власному досвіді переконалися у перевагах українських.

У свою чергу, Івона Марцішак згадала про роль особистого прикладу. Ситуація, коли дитина вчителя або громадського лідера відвідує не українську школу, є радше антиприкладом: «Коли ми, як випускники українських шкіл, віддаємо туди дитину, це доказ того, що ми маємо про школу гарну думку, що вона була для нас важлива і ми їй довіряємо». Її колега-вчителька Катерина Добрянська згадала про особистий досвід: вибір школи в Ґурові-Ілавецькому як місця здобуття середньої освіти був природним і очевидним. Це результат зростання у середовищі, яке створила сім’я, церква та неурядова організація. Тому, за словами вчительки, для майбутнього є важливою ставка на формування спільноти і постійний пошук всього, що нас об’єднує: «Потрібні аргументи і, як в моєму випадку, докази, що наука в Ґурові відкриває двері до престижних навчальних закладів у Польщі та за кордоном». З такою думкою погодилися і досвідчені педагоги і авторки підручників Анна Мазур та Марія Туцька. Остання звернула увагу на сприяння шкіл виробленню сильної громадської позиції. Наприклад, випускники «шашкевичівки» після початку повномасштабної війни відразу з’явилися в Перемишлі і зі своїми вчителями допомагали на кордоні, їздили до України, готували їжу, приймали гостей та займалися перекладами. Їхнім «козирем» серед волонтерів, напевно, стала українська мова. Про неї, як зауважила Марія Туцька, випускники згадують у резюме і часто завдяки цьому здобувають роботу. Такі знання дуже потрібні, наприклад, у логістичній галузі. Марія Туцька також переконана, що після перемоги над агресором бізнес потребуватиме ще більше таких експертів. І це можна використати при промоції наших шкіл. 

Специфіка і проблеми в регіонах

В межах конгресу відбулася й дискусія лідерів меншинних організацій, яку модерував проф. Роман Дрозд. Він зачитав доповідь про історичний контекст вивчення української мови в Польщі після 1947 р. Очевидністю, з огляду на минуле й сьогодення, є факт, що організованого українства та лідерів без нашої системи освіти просто не було б. Водночас ця система має витоки правових регулювань ще в комуністичній Польщі і наразі лише трохи модифікована. Наприклад, після декларації батьків українська мова стає обов’язковим предметом, а оцінка включається до середньої. Це досить важлива зміна, бо вона зміцнює престиж української мови.

Цікавим досвідом на цій панелі поділилася секретарка Союзу українців Підляшшя Людмила Лабович. В регіоні українське навчання організовувалося практично з нуля. Причому цей процес важко відокремити від піднесення українського національного руху, започаткованого у 70-х рр. Тоді в регіоні була «етнографічна маса», яка плекала українські традиції і спілкувалася українською мовою, але не усвідомлювала своєї ідентичності. Це змінилося з появою громадян, які свідомо називали себе українцями. Процес став активнішим після демократичних змін. Відбулася інституціоналізація українського руху – було організовано туристичні мандрівки, перші заходи, створено підляський відділ ОУП, який згодом перетворився на окремий Союз українців Підляшшя. У 1994 р. в Більську Підляському з’явився перший пункт вивчення української мови.

«Для Підляшшя є специфічним, що діти, які починають вчитися, не є дітьми свідомих українців. Це найчастіше нащадки звичайних підляшан, яким близька сільська культура, говіркова мова, традиція чи пісня», – говорила Людмила Лабович. Отже, тут навчання є відповіддю на тісний зв’язок із селом. Тому і нині великою популярністю в садочку, який нараховує понад 180 дітей, залишаються заняття з бабусями, які вчать плетіння із соломи. Але специфікою регіону надалі залишається невисокий рівень національної свідомості. Без неї складно думати про розвиток шкільництва: «Ми, як організація, не маємо такого впливу на людей, щоб до чогось їх змусити. Те, що можемо і робимо, – це будування української національної свідомості, зображення позитивного образу українця, демонстрація нашого зв’язку із загальноукраїнською культурою», – зазначила Людмила Лабович.

Вона зауважила, що українське шкільництво в регіоні приваблює на рівні садка і початкової школи, де є багато забав, переповідання традицій, співів та участі в ансамблях і виїздах з ними до Франції чи Бельгії. Батьки все це вважають корисним. Однак в регіоні досі не вдалося створити свого ліцею.

Про ситуацію на Люблінщині розповів Григорій Купріянович. Він підкреслив, що організація навчання мові вимагає свідомості – мусить бути хтось, хто свідомо ухвалить таке рішення і його виконуватиме. Такі спроби в регіоні мали місце ще у міжвоєнний період, але закінчилися невдачею. Під час акції «Вісла» української освіти тут практично не було. На хвилі відлиги почалося відродження українського життя, в тому числі і навчання. Процес знов перервався в 60-70-х рр. Українське життя практично зникло, а єдиним прихистком залишилися православні парафії. Це все мало місце поза столицею регіону. Українська громада Любліна лише у 2000 р. дозріла до того, щоб щось будувати. Паралельно це робили православне і греко-католицьке середовище. Було остаточно створено пункт вивчення української мови. Які його перспективи наразі? Григорій Купріянович переконаний, що не надто привабливі, бо нащадки переселенців, які повернулися сюди, в основному не є частиною української культури. Залишається жменька людей, які висилають своїх дітей на навчання українській мові. Частина з них – це діти мігрантів з України, які вже отримали польське громадянство.

Негативні процеси мають місце й в Ґданську, про що говорила голова місцевого відділу ОУП Єлизавета Кремінська. Дирекція місцевої школи, де діє пункт, переглянула врегулювання і заборонила навчання у вихідні. Через це розпався садочок і нульовий клас. «З того моменту вчителі припинили готувати будь-які програми, і діти вперше не поїхали на дитячий фестиваль до Ельблонґа», – розповіла Єлизавета Кремінська. Вона зауважила, що дирекція не хоче жодних дискусій про повернення до попередньої моделі, і таку ж позицію зберігає міське самоврядування. Що цікаво, інші нацменшини в місті і далі можуть організувати навчання у зручніші для всіх суботу чи неділю.

У підсумку цієї панелі ще раз пролунала думка про потребу у зміні законів і дозволі на спільне навчання громадян України та автохтонних українців у Польщі. Можливо, війна прискорить цей процес, бо самовіддана боротьба з рашизмом викликає реальний подив і зміцнює престиж українців. В демократичній Польщі вони повинні мати можливість зберігати свою ідентичність. Тим більше, що путін ставить собі за мету знищення не лише держави, але й української нації як такої. Крім того, якщо громадяни України працюють, роблять свій внесок в економічний розвиток і сплачують податки, чому їх позбавляти основних громадянських прав? Суботні школи, повернення до вивчення української як іноземної, створення пунктів у місцях, де немає меншини, але наразі живе багато українських мігрантів – це негайні виклики найближчого майбутнього. 

*** 

Під час конгресу пролунали доповіді про нацменшинну освіту в Україні та роль батьків у формуванні свідомості дітей. Відбулася й дискусія за участі батьків. Учасники ознайомилися з роботою шкіл у Бартошицях та Ґурові-Ілавецькому і побачили виступи, підготовлені учнями. У ході спільної роботи з’явилася думка про те, що черговий конгрес варто присвятити чесному аналізу функціонування пунктів вивчення української мови. В межах заходу свої зауваження мали також представити самі учні. Серед учасників і почесних гостей конгресу були владика Ольштинсько-Ґданський Аркадій Трохановський, віцемаршалок Мирон Сич (що модерував дискусію батьків учнів), уповноважений маршалкау справах нацменшин Віктор-Марек Лейк, його представниця на рівні воєводи Анета Лапінська та інші поважні особи.

Поділитися: