Боґуслав Сліверський ■ РЕЦЕНЗІЯ ■ №29, 2022-07-17

Богдан Задура виконав прекрасний переклад збірки віршів українського поета, перекладача, автора численних есеїв, літературного критика Василя Лозинського. Її надрукував Державний видавничий інститут у 2019 році, називається вона «Свято після дебошу». У книжечці представлені також ілюстрації самого автора.

Якби всі читали поезію, світ, мабуть, був би інакшим, а кожен із нас, краще відчував би зміни, які відбуваються серед буденності нашого життя – у стосунках з іншими людьми чи в нас самих. Очікуючи на літак у віденському аеропорту, автор питає нас:

(…) скільки часу залишається на поезію: 

15 хвилин, 10 хвилин, 

1 хвилина, 15 секунд? 

читаю і немовби не зауважую

турбуленції (с. 32).

Зміни, що стаються у світі, є причиною того, що в нас чимраз більше зростають розбуджені програмістами нових технологій потреби, які кілька років тому соціолог Ян Щепанський назвав «отічними»: такими, що оточують і наповнюють наш щоденний побут прагненням здобути якісь матеріальні блага чи зайві цінності для покращення життя. У вірші «Мова програмування», яким розпочинається книжечка, поет наводить незліченну кількість людських прагнень, серед яких – додаток для смартфону, який достатньо було би тільки попросити: 

почисти замість мене зуби,

розшнуруй замість мене взуття,

зніми його та розвалися 

на ліжку в кімнаті з видом на океан,

знищ замість мене всі віруси на компі.

не купуй замість мене телевізора (…) (с.7).

Кожен із творів – це перлина, що виблискує даром спостереження автора, який скеровує увагу на все, що (…) відіграє в нашому житті вирішальну роль, бо ми насолоджуємося собою, не відписуючи на мейли (с. 8). Коли Василь Лозинський вирушає в Лейпцігу на концерт електронної музики, він реагує віршем на роботу охоронця, який забороняє комусь пройти з пляшкою горілки. 

зате німецький охоронець повірить, що українець, 

щоб увійти на концерт, кількома ковтками може випити 

пляшку до дна або недопиту викинути у смітник (с.12).

Поет має право нарікати на молоде покоління, мінімалістський та споживацький підхід до життя. Я трохи його розумію, коли він пише:

Встаю вранці і нагадую собі, що 

потрібно щось записати, перш ніж 

вийду з дому пообідати (…) (с. 35). 

Коли я забуваю зайти у блог, щоби опублікувати вночі свій черговий запис, то вранці дружина отримує тривожне смс із питанням, чи я не захворів, чи не сталося чогось поганого. Я визнаю рацію Лозинського, що з писанням є (…) як з музикою, чути її тільки тоді, коли настає тиша, хоч не потребує стін, освітлення, ані парцелі.

Мій сьогоднішній матеріал не є аналізом у стилі «що поет мав на увазі», оскільки він сам, утікаючи в метафори, ділиться з нами надією, що вони не знівелюють його віршів. Кожен твір – як мікрорепортаж, феноменальний синтез ситуативних переживань.

 (…) колись вважатиметься туризмом, 

а рекламним девізом бюро подорожей  буде 

«Утікайте!» (с.45). 

І все ж це таки сталося в реальності. Співвітчизники поета змушені були втікати від злочинної агресії здичавілих орд російської армії, і то без допомоги туристичних бюро. Мільйони матерів із дітьми, хворих і старших осіб шукали притулку і сховку від насильства, ґвалтування, грабежів, геноциду. Чи поділяли би вони тугу поета за домом, яку він відчував кілька років тому під час подорожей до Америки чи по Європі? 

Не можу почуватися чужим 

у цій країні, та все ж не можу 

її любити так, як все, що є родинне, 

окрім родини, але коли 

пишу оце, то я не в цій країні і не в цій

родині (…) (с.49).

Як добре, що ми змогли прийняти у своїх домівках жертв жорстокої війни, намагаючись зробити так, щоби вони не почувалися у нас чужинцями. Завдяки цьому ми отримали урок метафорично усвідомлюваного миру, яким могли наділяти людей, позбавлених власного місця у Вітчизні. Ми створили «Острови вірогідности», про які поет пише:

Зазвичай народи вчаться на 

чужих помилках, у чужих краях. 

Де була війна – запанує мир, 

де потрібно когось навчати – там є вчитель. 

Коли просять, щоб мовчати, то означає, 

що те, що сказане, було слушним. 

Чи ж бомбардуватимуть атомними 

боєголовками острови вірогідности? (…) (с. 53). 

Аби тільки цього не сталося – хоча це питання поет поставив ще у січні 2015 року в Києві. Спливло від того часу сім років, і ми вже знаємо, що не всі міста і села в Україні виглядають так само, як колись. 

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*