Фейлетон Григорія Сподарика ■ ПОГЛЯДИ ■ 2009-06-04
З ініціативи речника громадянських прав РП Януша Кохановського 20 травня у Варшаві проходила конференція, яка стала фестивалем єдинослушної кресової концепції польсько-українського протистояння на Волині та у “Східній Малопольщі” в період ІІ Світової війни.
Увечері в передачі “Події дня” на TV Puls “зірка” кресових середовищ о. Тадеуш Ісакович Залеський, коментуючи зустріч в омбудсмена, назвав президента Віктора Ющенка “крайнім націоналістом”, “недругом поляків”, “антиполяком” та “фальшивим другом”. Зрештою, зробив це не перший раз.
Священик виступив також проти участі президентів України та Польщі у відкритті меморіалу українським жертвам у селі Сагрині, а в контексті волинських подій відзначав, що слова про жертви – як з одного, так і з другого боку – це евфемізм. Кілька разів повторив ще мантру про “правду та вибачення”, доводячи водночас укотре, що ні одного, ні другого навіть не думає шукати. Тому вважаю, що правильним кроком Міністерства закордонних справ було відкликання з участі у так запрограмованій конференції свого представника. Не з’явився і секретар Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва Анджей Пшевозник, хоч, беручи до уваги його погляди та офіційні виступи, він радше дійсно не міг, ніж не хотів.
У деяких польських ЗМІ з’явилася інформація, що неприсутність державних службовців спричинена протестом Посольства України в Польщі, хоч саме посольство цього не підтверджує. Зрозуміло, що дипломатія – це світ нюансів, однак важливо, що не дійшло до фірмування такого заходу високими службовцями. На жаль, зробив це омбудсмен – голова установи, створеної для захисту прав усіх громадян, у тому числі представників української меншини в Польщі. Хоча потім Кохановський відзначав, що він був би “останньою особою, яка хотіла б нищити добрі польсько-українські відносини”, однак, надаючи свої приміщення для конференції, дав голос середовищам, які не поважають закони, де записано наше право на розвиток власної ідентичності й культури, а разом з тим і право до власної пам’яті.
Відтворювати все, що говорилося на цьому заході, немає сенсу і лише для порядку можна згадати, що всі присутні зійшлися на думці, що УПА – це “різуни”, покійний Поліщук – визначний історик, а Волинь 1943 р. – це геноцид, вчинений українцями, який нині замовчується з політичних причин. У контексті останнього кресов’яни мабуть не дуже обдумали тактику: з одного боку, скаржилися, що ніхто не пам’ятає, а з другого – перераховували чимало друкованих та електронних видань на тему волинської трагедії, назвали близько триста пам’ятних місць у Польщі, які вшановують пам`ять загиблих у той час поляків тощо.
Зміст цієї і, мабуть, ряду чергових подібних конференцій має одну позитивну цінність – вони показують, у який спосіб полякам та українцям не треба говорити про взаємні кривди. Викликом для двох народів є те, щоб молоді поляки та українці разом молилися у Павлокомі та Гуті-Пеняцькій, заохочені до цього справжніми авторитетами, а не “плеєрами”, які відтворюють порожні слова про “правду та вибачення”.
Додатковий виклик стоїть перед українською громадою в Польщі, представники якої в ім’я добросусідських відносин поки що не повинні проявляти зацікавлення пейнтболом – командною грою, у якій стріляють з пневматичної зброї капсулами з фарбою. Такі змагання в деяких колах зразу були б визнані прямим резонансом актуальних неґативних течій серед української молоді: “Нині в Україні поляки побоюються повторних репресій. Молодь (українська – гс) з дерев’яною зброєю бігає лісами і вправляється. Проти кого вони тренуються, чи лише проти Росії?” – доносила, питала і застерігала Луцина Кубінська, учасниця конференції в омбудсмена. Отже, хоча б на якийсь час забудьмо про пейнтбол на користь, наприклад, шахів – у цій грі можна навчитися логічно думати, опрацьовувати та вводити якусь тактику майстерного обдурювання противника, панувати над емоціями, сидіти зосереджено і тихо, як…
“Наше слово” №23, 7 червня 2009 року
