Роман Шаґала ■ ІСТОРІЯ ■ 2010-08-20
Ситуація варшавських українців загалом не відрізнялася від долі всіх інших мешканців Варшави. Якщо порівнювати з передвоєнною статистикою, то кількість українців у Варшаві під час німецької окупації зменшилася. У зв’язку з закриттям вищих навчальних закладів, Варшаву покинула більшість української студентської молоді. Так само, як і поляків, молодих українців вивозили на примусові роботи до Німеччини. Дехто з українців виїхав у східні воєвідства або на територію України. Однак більшість варшавських українців усе ж залишилася в місті після початку ІІ Світової війни.
Німецька окупаційна влада заборонила діяльність українських громадських та освітніх організацій, отже чимало їхніх працівників втратило роботу. Дехто з українських діячів опинився в концтаборах. Голову ліквідованого Головного управління Українського центрального комітету Миколу Ковальського (1855-1944) арештували й направили до концтабору в Штутгофі, відтак – до концтабору в Дахау (недалеко від Мюнхена), де він загинув. Колишній працівник Військової секції Української надзвичайної дипломатичної місії УНР у Польщі Ілля Чудненко аж до самого визволення перебував у концтаборі в Освєнцимі. Діяч українського повстанського руху Тарас Бульба -Боровець, організатор т.зв. “Поліської Січі”, протягом 1934-1935 рр. – в’язень у Березі-Картузькій, наприкінці листопада 1943 р. був підступно запрошений до Варшави на переговори, проте його арештувало ґестапо і помістило в концтаборі в Заксенгаузені неподалік Берліна.
Ті з поміж офіцерів колишньої армії УНР, хто перебував на контрактній службі, брали участь в обороні 1939 р. Усі вони, проте, потрапили до німецької неволі. Найстарший за званням серед офіцерів генерал Павло Шандрук (у Польському війську – дипломований підполковник), під час оборони 1939 р. керував штабом 29-ї Піхотної бриґади (що називалася групою полковника Яна Братри), яка 20-29 вересня брала участь у боях біля Замостя. Після звільнення з табору полонених він не прийняв пропозиції співпраці з німцями. Уже 1940 р. в результаті доносу його арештувало ґестапо у Варшаві, звинувачуючи в організуванні саботажу. Завдяки колишнім знайомствам з польськими діячами йому вдалося знайти роботу в кінотеатрі в Скерневицях (до війни він служив у підрозділі, що квартирував у цьому місті). Після II Світової війни П. Шандрук перебував на території Німеччини, а 1949 р. еміґрував до США. Визнаючи заслуги П. Шандрука в обороні 1939 р., еміґраційний уряд Польської республіки нагородив його орденом “Virtuti Militari” V класу.
Так само, як і П. Шандрук, інший український громадський діяч, варшавський лікар і письменник Юрій Липа відмовився організовувати й керувати українським представництвом, яке співпрацювало би з гітлерівцями. У Варшаві окупанти дозволили тільки діяльність відділення Українського допомогового комітету, а також початкової й торговельної шкіл з українською мовою навчання. Працювала також православна духовна семінарія.
Польська підпільна влада ставилися з недовірою лише до фраґментарних українських організацій, які діяли у Варшаві. Їхній статус радикально змінився вже від початку 1943 р. У травні того року згаданий діяч Юрій Липа отримав ультиматум від Армії крайової з вимогою негайно залишити межі Польщі. Причиною цього була його патріотична позиція та активна політична діяльність. Рік пізніше, 31 березня 1944 р., за вироком Спеціального військового суду Армії крайової на посту був застрелений керманич Українського допорогового комітету Михайло Поготовко, колишній офіцер армії УНР. Без судового вироку були застрелені також четверо працівників комітету. Похорон полковника М. Поготовка і підпорядкованих йому співпрацівників відбувся на православному цвинтарі на Волі з участю нечисленних представників української громади Варшави: українці жили з великим страхом, боячись погрому на цвинтарі.
У такій атмосфері застав українців початок Варшавського повстання.
Протягом повстання багатьох українців спіткала гірка доля. Уже від перших його днів служби безпеки повстанців почали “вишуковувати й ув’язнювати українців”. Згідно з засновками, за ґрати повинні були потрапити колаборанти або диверсанти – однак ходила неперевірена інформація про те, що українці є т.зв. “голуб’ятниками” (“gołębiarzе” – так називали снайперів у Варшаві – прим. ред.). Затриманих направляли до поліцейських і військових в’язниць, їх також використовували під час різноманітних робіт. Прикладом такого “полювання” на українців є доля Льва Биковського, колишнього офіцера армії УНР.
Інженер Лев Биковський – бібліограф, книгознавець, видавець, редактор, публіцист, мемуарист, діяч культури й економіст. Наприкінці 1920 р. Биковський потрапив до Польщі й протягом певного часу перебував у таборі інтернованих чиновників у Ченстохові. У 1921-1922 рр. був слухачем на філософському факультеті Варшавського університету й одночасно – курсу бібліотекознавства у Публічній бібліотеці м. Варшави. Від 1928 р. працював у Публічній бібліотеці м. Варшави – спочатку бібліотекарем, а пізніше став директором. 1939 р. Л. Биковський спільно з Ю. Липою заснував у Варшаві Український чорноморський інститут, проте й далі повністю був відданий Публічній бібліотеці, намагаючись зберегти її зібрання. Під час Варшавського повстання в серпні 1944 р. приймав на збереження книгозбори як від приватних, так і від деяких установ, що знаходилися в районах, яким особливо загрожувало бомбардування. До Публічної бібліотеки таким чином потрапили, зокрема, книгозбори Івана Огієнка, Івана та Юрія Липів, Тимоша Олесіюка, Військово історичного товариства, військовий архів УНР. Л. Биковський надав притулок і кільком відомим варшавським професорам та їхнім родинам. Однак безпідставно оскарженого у видачі ґестапівцям книг з бібліотечних зібрань, Л. Биковського 22 серпня 1944 р. арештувала жандармерія повстанців, а також побила. Працюючи на будівництві барикад у районі вул. Емілії Платер – що було тоді дуже небезпечним – Л. Биковський був поранений німецьким снарядом у гортань. Протягом кільканадцяти днів його лікували у польовому шпиталі в серпні-вересні 1944 р. У той час суд видав вирок, що знімав звинувачення з Л. Биковського, тому його звільнили з ув’язнення 31 серпня. Після повстання, незважаючи на наказ покинути місто, Л. Биковський далі працював у бібліотеці, організовуючи охорону її книгозборів від грабіжників та пожеж, приймаючи приватні зібрання книг від мешканців околиці.
У середині жовтня 1944 р. родина Биковських була змушена виїхати з Варшави. У транспортному засобі, про який подбав колишній полковник армії УНР М. Садовський, удалося вивезти зі зруйнованого міста книгозбори Військово- історичного товариства та кілька мішків книг митрополита Іларіона (І. Огієнка). Родина Биковських поселилася спершу в Сендзейовицях у лісничого- українця, після цього – у Здунській Волі, де Л. Биковський у грудні 1944 р. написав книжку спогадів під назвою “Польське повстання у Варшаві 1944 року: спомини очевидця” (українською мовою була видана в Лондоні 1963 р., а авторизований переклад польською мовою Зофії Мілошовської побачив світ 1964 р. в паризьких “Зешитах гісторичних”). Це опрацювання – єдине джерело інформації про варшавську бібліотечну справу під час німецької окупації. Перед зближенням фронту в січні 1945 р. Л. Биковський виїхав до Німеччини, де він і його родина затрималися в одному селі неподалік Веймара. До Нью-Йорка він еміґрував 1949 р., де став членом новоствореної Української вільної академії наук у Сполучених Штатах.
Уже першого дня повстання у боротьбі з окупантами на площі Домбровського загинув Орест Федоронько – підхорунжий “Форт” з Диверсійної комендатури Армії крайової, син головного капелана Війська польського для православних Семена Федоронька, замордованого в Катині 1940 р. Брат Ореста – В’ячеслав, польський патріот, також брав участь у повстанні 1944 р. як підхорунжий “Славек”. Він боровся в угрупованні “Радослав”, загинув 18 серпня 1944 р.
У битвах Армії крайової на Мокотові в угрупованні “Башта” брав участь Андрій Гітченко (нар. 1926 р., пом. 24.01.2004 р.), син консула уряду УНР у Польщі. Був двічі поранений, а після капітуляції повстання А. Гітченко потрапив до табору полонених. Після війни закінчив Варшавську політехніку, і аж до виходу на пенсію працював на залізниці.
У рядах Армії крайової боровся також колишній офіцер армії УНР ротмістр Іван Митрусь-Виговський, контрактний поручик Війська польського. Він народився 14 червня 1897 р. в Уманській станиці на Кубані, 1907 р. вступив до Кадетського корпусу в Тифлісі (Тбілісі), але 1912 р. його виключили з корпусу за українофільство – між його книжками виявлено “Кобзар” Тараса Шевченка. Від 15 травня 1939 р. поручик І. Митрусь був учасником курсу ватажків ескадронів у Ґрудзьондзі. Під час польсько-німецької війни 1939 р. VII Полк люблинських уланів, де служив І. Митрусь, мав завдання захищати ліве крило армії “Модлін”. Під час вересневих боїв полк здобув чимало перемог, щоправда, заплативши за них великими стратами. Під час окупації це військове формування, відтворене в рамках Армії крайової, займалося диверсіями й саботажем (1940-1944 рр.). Частина полку брала участь в операції “Буря”, а всі інші ескадрони (250 уланів, зокрема 20 жінок) взяли участь у Варшавському повстанні. Ескадрон, котрим керував поручик І. Митрусь, здобув казарми в Мінську Мазовецькому, після чого рушив на Варшаву, дійшовши до лісів під Отвоцьком. Поручик Іван Митрусь загинув у рядах Армії крайової під час німецької окупації, скоріше за все, у період Варшавського повстання. Однак дотепер не відома детальна інформація про обставини його смерті.
Під час повстання варшавський район Воля був територією запеклої боротьби, і місцева православна церква стала притулком для німецьких солдатів, тому вона була частково спаплюжена. Цвинтар на Волі був місцем страт цивільного населення. Гітлерівці розстріляли тут і спалили останки майже півтори тисячі мешканців району. Уже на початку серпня 1944 р. тут замордовано всю родину тодішнього пароха, українського духовного Антона Калишевича, який був родом з Волині; крім цього, німці вбили дітей та персонал православного сиротинця, що знаходився на вул. Вольській, 149.
На другий тиждень Варшавського повстання гітлерівці скинули бомбу на греко -католицьку церкву на вул. Медовій, 16. Будівля церкви була на три чверті знищена, а внаслідок бомбардування згинули священик Климентій Керницький (розірваний уламками бомби) і монах Веніамін Клачинський.
На Старому місті на вул. Подвале, 5 знаходилася православна церква Святої Трійці (на фото), яку також полюбляли варшавські українці. Чимало їх тут вінчалося та хрестило своїх дітей. У другій половині серпня церкву повністю знищили бомбардування. Під її уламками загинув духовний разом із дружиною, сином та тещею. Цей об’єкт, відбудований після війни, 2002 р. повернено Варшавській православній митрополії і утворено в ньому каплицю Святої Трійці, якою управляє декан варшавського округу о. Анатолій Шидловський. У каплиці знаходиться копія Почаївської ікони Богоматері, яка вціліла на пожарищах зруйнованої церкви і є свідком мученицької долі цього місця.
Завдяки передбачливості св. пам. о. Миколая Ленчевського зі зруйнованої церкви також збереглося красиве срібне Євангеліє, що нині знаходиться у митрополичому кафедральному православному соборі на варшавській Празі.
Ще на початку Варшавського повстання (можливо, цілком свідомо), запущено плітку, немовби в ліквідації повстання беруть участь озброєні формування українців, зокрема, дивізія СС “Галичина”, солдати якої, мовляв, скоюють страшні злочини проти представників цивільного населення. Через багато років Р. Тожецький писав, що жертви часто не могли розпізнати злочинців; через те, а також тому, що з південно-східних воєвідств доходила не завжди точна інформація про польсько-українську боротьбу, з’явилися міфи про знущання українців над поляками.
Проте, згідно з фактами, особливо по-звірському розправлялися з місцевим населенням солдати з І російського угруповання СС “Российской освободительной народной армии” (“РОНА”, Російської визвольної народної армії) Броніслава Камінського – до речі, напівполяка за батьком – на варшавському районі Охота.
Неправдиві інформації багаторазово повторювалися в тодішній пресі повстанців, таким чином зацементувавши ці міфи у свідомості польського суспільства. Їх також наполегливо повторювали в деяких пізніших наукових опрацюваннях.
Питання участі українців у придушенні Варшавського повстання було цілком вирішене – з документальним обґрунтуванням – ще в 1950-ті рр. на сторінках паризької “Культури”. Отож за жорстокість до представників населення Варшави відповідають, головним чином, люди з бригад О. Дірлеванґера та Б. Камінського з “РОНА”.
У своїй праці “Повстання ’44” Норман Дейвіс заперечує тезу про те, нібито 1944 р. у Варшаві була дивізія СС “Галичина”. До цього він додає, що в ліквідації повстання брало участь формування, у якому однією з найбільших одиниць був полк бригади СС “РОНА”. Треба додати, що його очільник бріґаденфюрер Б. Камінський був головою Російської націонал-соціалістичної партії, а його бригада формувалася в Росії на Брянщині, тому складалася головним чином із росіян.
Серед формувань, які брали участь у придушенні Варшавського повстан ня, Н. Дейвіс не називає жодної української одиниці. Заради порядку треба додати, що Український леґіон самооборони Петра Дяченка (31-й Охоронний батальйон німецької СД), який складався з 200 солдат, дістався до Варшави вже тоді, коли повстання закінчилося.
Ґжеґож Мотика, який спробував зібрати інформацію з різних джерел та від різних авторів, пише, зокрема: “Не можна виключати, що уникнення від ствердження суто російського характеру “РОНА” могло виникати з різних політичних причин. Фактично писати про це під час повстання – коли повстанці розраховували на російську допомогу – було політично незручно”. Варто погодитися з автором у тому, що сьогодні немає приводів далі уникати цієї теми. Промовистим є той факт, що після виходу з Варшави відділів “РОНА” з преси повстанців майже повністю зникли описи злочинів українців. Крапку над “і” в цьому питанні поставили відомий варшавіаніст Єжи Маєвський і Томаш Ужиковський у виданому нещодавно туристичному провіднику по повстанчій Варшаві. Коротку біографію Б. Камінського вінчає назва: “Не українці, а “РОНА””.
Згідно з “Енциклопедією українознавства”, під час Варшавського постання загинуло близько двохсот українців. Узявши до уваги, що відповідно до передвоєнних переписів у Варшаві мешкало близько 2-2,5 тис. представників цієї національності, то їхні страти склали близько 10% (якби врахувати ще й українців, які втекли до Варшави на початку війни, то вони складуть десь 5%). Більшість убитих ховали на православному цвинтарі на Волі. Укласти список загиблих і замордованих майже не можливо, оскільки в той час не видавалися документи про смерть.
Після капітуляції повстання 2 жовтня 1944 р., мешканці, котрі до кінця боротьби перебували в центрі міста, були виселені – головним чином, до табору в Прушкові. Звідти людей вивозили на примусові роботи в Німеччину, а також до концтаборів. Поранені або непрацездатні були розподілені по різних місцевостях на території Генерального губернаторства.
З числа українців до табору в Прушкові потрапила дружина колишнього офіцера армії УНР Антона Денисенка – Олександра – разом із кількарічною донькою. З Прушкова їх вивезли далі, на примусові роботи до Німеччини. Греко-католицьких священиків із церкви на Медовій, 16, – о. Еміліана -Ореста Яворського та о. Йосафата Дацишина, – двох монахів, Гната Олеськіва та Йосифа Гродзького змусили пішки йти до табору в Прушкові. У цьому таборі о. Е.-О. Яворський побачив в одному зі списків прізвище матері однієї з учениць торговельної школи, де він викладав релігію, і завдяки його заступництву цю жінку звільнили з табору.
Іншим нечисленним українцям удалося після початку повстання вибратися з Варшави. Наприклад, колишній офіцер армії УНР інж. Іполит Габрилевич разом з дружиною та донькою вирвався з облоги й дістався до Бабська (неподалік Рави- Мазовецької), де перебував до кінця окупації.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Davies N., Powstanie ’44, Kraków 2004, s. 876-877.
2. Lewyckyj B., Ukraińcy a likwidacja powstania warszawskiego, Kultura 1952, № 6, s. 74-87
3. Majewski J. S., Urzykowski T., Przewodnik po powstańczej Warszawie, Warszawa 2007.
4. Torzecki R., Polacy i Ukraińcy, Warszawa 1993, s. 253-255.
5. Мотика Ґ., Правди і міфи на тему участі українців у придушенні Варшавського повстання, Український альманах 2005.
Ширше тему представлено в книжці Р. Шаґали та О. Вішки “Ukraińcy w Warszawie”.
“Наше слово” №34, 22 серпня 2010 року, №35, 29 серпня 2010 року {moscomment}
