Людмила Лабович ■ РЕПОРТАЖ ■ 2011-09-29
{mosimage}
Завершилося літо, а разом з ним – сезон найбільших культурних ініціатив. На Підляшші це був час, багатий на різноманітні українські за своїм характером події. Переважали пленерні концерти з участю виконавців української пісні і танцю, проходили майстер-класи українського співу, туристично-краєзнавчі заходи – рейди, табори, обміни молоддю. У ці ініціативи помітно включалися українці з-за кордону – з Берестейщини, яка нині є в межах Білорусі, та з Кубані в Російській Федерації. Ці реґіони з Підляшшям єднають схожі проблеми національної та культурної ідентифікації, а також збереження української мови, передусім серед наймолодшого покоління.
Берестейщина та Підляшшя протягом довгих століть були фактично одним цілим реґіоном. Щойно після ІІ Світової війни його поділив державний польсько-білоруський кордон. Тому обидві прикордонні етнічно українські території споріднені в культурному та мовному плані. Є між ними ще одна схожість – дуже слабка українська національна ідентичність їхніх українськомовних жителів і швидка асиміляція молодого покоління – полонізація на Підляшші та русифікація на Берестейщині. Унаслідок державної політики стосовно українців в обох реґіонах протягом багатьох років не визнавали існування української нації, а місцеву традицію розглядали як частину білоруської. Так є й досі, при чому ситуація набагато складніша в лукашенківській Білорусі, аніж у Польщі, де все- таки є кращі можливості для розвитку підляського українського національного руху.
Накинута ззовні державним апаратом “білоруськість” і до сьогодні має своїх фанатів, які весь час займаються національною брехнею. На Підляшші одним з прикладів підлясько-поліських фольклорних маніпуляцій є хоча б заходи “Там по майовуй росі” чи “Олєнь по бору ходіт” Музею малої вітчизни в Студиводах коло Більська: автентичну музичну традицію Підляшшя і Берестейщини тут представляють як складову білоруської або якоїсь невизначеної “руської” культури. На ці заходи протягом багатьох років приїжджає велика кількість ансамблів з Полісся – наприклад, на концертах “Там по майовуй росі” за останні вісім років виступили групи аж з половини районів Берестейської області.
Якщо на т.зв. “білоруських” концертах поліська пісня звучить віддавна, то на українських заходах берестейці протягом років не виступали. І хоч існували контакти між підляськими та берестейськими активістами, то бракувало ширшої, постійної співпраці. Ситуація змінилася наприкінці 2009 р., коли Союз українців Підляшшя (СУП) підписав договір про співпрацю з Українським науково -педагогічним товариством “Берегиня” – єдиною організацією українців у Берестейській області, яка об’єднує членів із дванадцяти районів реґіону й самого Берестя. Результатом укладення договору стала більша присутність ансамблів з Берестейщини на підляських концертах. Досить добре це простежувалося саме цього літа. На найбільші заходи українського середовища Підляшшя – “На Івана, на Купала” в Дубичах-Церковних та на “Джерела – українські традиції і трансформації” в Черемсі приїхали “Поліські передзвони” з Кобриня, “Бєлавєжская цявінка” зі селища Біловезького та “Катринка” з Високого (останній колектив веде постійну співпрацю з Міським осередком культури в Кліщелях).
Частіше почала бувати на Підляшші й національно свідома українська молодь з Берестейщини. Молоді поліщуки зорганізували влітку велосипедний рейд селами й містечками Підляшшя та відвідали “Пудляську академію” – стаціонарний науково культурологічний табір, який відбувся з ініціативи молодіжної ланки СУП. Стало це нагодою для знайомства з культурно близьким реґіоном та з активними в розвитку українського життя ровесниками. Можливо, це буде початок підлясько-поліських проектів, які презентуватимуть спільний український аспект історії, мови та духовної й матеріальної спадщини цих двох розділених польсько-білоруським кордоном українських етнічних територій.
Проблема збереження національної ідентичності стосується, певне, всього українського пограниччя, не лише Підляшшя чи Берестейщини. Можна згадати хоча б далеку Кубань у Росії, де проживають нащадки українських козаків, які поселилися там наприкінці XVІІІ ст. Вони певною мірою намагаються зберігати свою національну окремішність, передусім пісню й танець, проте асиміляційні процеси – доволі сильні. Це видно на прикладі молодого покоління – зараз ніхто з кубанської молоді вже не балакає українською мовою.
– У нас немає жодної української школи, жодної газети, жодного радіо, жодного телебачення, – пояснює Микола Сергієнко з Товариства українців Кубані (ТУК). – Російська держава, мабуть, намагається все уніфікувати, але справа в тому, що кров – не вода, і українці (ті, які були переселені на Кубань понад 200 років тому, ті, які приїхали в радянські часи чи ті, що тепер приїхали на заробітки), намагаються зберегти свою ідентичність. А ті, що вже стали “козаками” і записують національність “козак”, усе- таки пам’ятають, що в них – українське коріння і їх об’єднує з українцями культура. Хоч вони стали російськомовними, але українська пісня не дає їм забути, що вони – українського походження, – додає М. Сергієнко.
З українцями Кубані СУП спів працює від 2006 р. – тоді вперше молодіжні кубанські колективи завітали на Фестиваль української культури “Підляська осінь”. Крім українського середовища, ТУК налагодило зв’язки ще й з Воєвідським осередком анімації культури м. Білостока, завдяки чому вже протягом п’яти років групи з Кубані виступають на найбільшому фольклорному заході в Підляському воєвідстві – Фестивалі музики, мистецтва і фольклору “Підляська октава культур” (він проходить у Білостоці та кільканадцяти місцевостях реґіону). Так було й цього літа – в рамках заходу виступили три українські групи з Росії: колектив Школи народного мистецтва та ансамбль народного танцю “Козачки, козачки” з Краснодара, а також вокальний ансамбль “Мрія” зі Сочі.
З українцями Росії почала співпрацювати й підляська молодь, яка встановила контакти з українцями з Саратова та Курська. У рамках співпраці підляшуки виїжджали до Саратова, а українська молодь Росії брала участь у заходах на Підляшші – приїжджала на минулорічний рейд “Пудляше” чи цьогорічну “Пудляську академію”.
Українці Білорусі та Росії щораз частіше навідуються на Підляшшя. Це дає змогу ознайомити підляських українців з проблемами українства в тих державах. З другого боку – це нагода показати, що на Підляшші, про яке роками не говорилося як про українську етнічну територію, також проживають свідомі українці, які намагаються протистояти асиміляційним процесам та зберігати місцеву українську традицію й мову.
“Наше слово” №40, 2 жовтня 2011 року {moscomment}
