Микола Онищук ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ 2009-03-04
Саме під таким гаслом Фонд польсько-української співпраці PAUCI та Фонд Єврососюз&Польща зорганізували 9 лютого ц. р. у Варшаві семінар, під час якого відбувся обмін поглядами про теперішню ситуацію в Україні та на європейському просторі, що склалася внаслідок нещодавньої газової кризи.
На зустрічі головував Кшиштоф Бобінський, а вступне слово мав Марцин Свенцицький – київський представник Програми Організації Об’єднаних Націй у справах розвитку.
Учасниками були експерти і спеціалісти, які займаються та зацікавлені цією тематикою, а також запрошені представники дипломатичних представництв Росії та України.
Скажу відразу, що це була дуже цікава й змістовна зустріч, яка продовжилася жвавою дискусією. Цікаві були і представлені оцінки та погляди, нерідко полемічні, щодо перспективи розвитку ситуації.
Підсумовуючи їх, я хотів би звернути увагу на такі елементи:
– це російський газовий вентиль спричинив, започаткував і детонував кризу – з політичних приводів і під виглядом (однак!) заборгованості і підкрадання газу Україною;
– Україна відповіла тією ж зброєю – тобто вентилем, внаслідок чого конфлікт у російсько- українських відносинах з двостороннього змінився в міжнародний;
– у результаті розмов на лінії Росія – Москва – Європейський Союз кризове поле зменшилося і на деякий час конфлікт припинився, однак, на думку більшості учасників дискусії, до кінця не розв’язаний;
– перспективи розвитку ситуації наразі нечіткі і то принаймні з кількох причин; на цю тему можна дискутувати або мати іншу думку, однак наявні факти треба брати до уваги;
– з макроперспективи, ведені на євросоюзному рівні розмови й надалі досить загальні, закінчуються переважно деклараціями, без конкретних пропозицій, а це значить – без ефектів;
– залежність європейських споживачів російського газу має ґлобальний характер, а ґлобальні проблеми не розв’язуються на двосторонньому рівні; однак саме такі спроби були у випадку російсько- українського газового конфлікту, принаймні у його початковій фазі; на жаль, і досі немає стратегії, а до того політики виходу з залежності – ані в Україні, ані в Євросоюзі;
– водночас ми стали свідками енергійних дій Росії у справі зміцнення її позиції газового монополіста, наприклад, укладення нещодавно угод з центрально-азійськими країнами або спроби створити газовий картель з Іраном чи Катаром;
– немає розв’язань щодо транзитної мережі російського газу; Росія прагне елімінувати газових посередників, пропонуючи прокласти північний газопровід по дні Балтійського моря і створити мережу на півдні Європи;
– узгодження й угоди Росії з Україною порізному інтерпретуються в Україні, тому можуть виникнути проблеми з їх реалізацією, спробами змінити ціну чи умови транзиту – такої можливості не можна виключити;
– в Україні триває політична криза і важко тепер однозначно передбачити, чим вона закінчиться; триває і поглиблюється криза економічна, якій “допомагає” збільшення – необхідне й невблаганне – цін енергоносіїв, у тому числі ціни російського газу (50 млрд. м3 на рік); а якби того було мало, ця країна не тільки має високий рівень енергоспоживання, а взагалі її можна назвати “ненажерою”, якщо йдеться про газ і нафту; це може ставити під загрозу металургійну промисловість, продукцію азотних мінеральних добрив, спричинитися до збільшення безробіття, а в результаті – суспільного незадоволення, а навіть вибуху громадської непокори; отож енергозбереження стає вимогою часу; необхідно провести реформу і зміну цін для індивідуальних споживачів електроенергії та газу, квартплат, теплу воду та інші комунальні послуги.
На фоні цих арґументів, у дискусії майже загальною була думка, що Україна потребує активнішої підтримки ЄС у розв’язанні її енергетичних проблем, наприклад, шляхом інвестування у цей стратегічний сектор. А в ширшій перспективі – дій у напрямку її членства в Євросоюзі. Україна не периферія Європи, а значна територіально і кількісно країна, важливий та перспективний економічний партнер. Тимчасом, як це визначив один із диспутантів, складається враження, що ЄС іґнорує Україну. А Росія не виступає проти цього членства, у крайньому випадку – проти вступу в НАТО, але це вже окрема справа. Однак може дивувати те, що до цього часу не визначена навіть приблизно дата вступу України в ЄС! Тому в деяких колах цей факт інтерпретується може й демагогічно, проте однозначно – “У Євросоюзі нас не хочуть”. Це недолік європейської політики, а може навіть і помилка.
“Наше слово” №10, 8 березня 2009 року {moscomment}
