Ігор ЩербаПОГЛЯДИ№4, 2018-01-28

У Польщі наростає хвиля правих політичних сил. Мова ненависті на вулицях польських міст часто переходить у «мову кулаків». Чи вдасться загнати назад до пляшки випущеного звідти джина націоналізму, а подекуди навіть фашизму? Навряд. Хоч треба намагатись або, як писала Леся Українка, «Без надії таки сподіватись…»

<strong>Ігор Щерба, відповідальний секретар «Нашого слова», Варшава </strong>
Ігор Щерба, відповідальний секретар «Нашого слова», Варшава

Лідери Польщі останнім часом пробують надати лад розбурханим національним пристрастям у країні, пояснюючи, що значить патріотизм серед поляків та неполяків.

Перший урок патріотизму президент Польщі Анджей Дуда присвятив людям іншої, ніж польська, національності. У традиційній новорічній зустрічі (14 січня), яка проходила в Президентському палаці у Варшаві, він прочитав лекцію представникам нацменшинних релігійних установ і громадських товариств. Головна теза виступу президента звучала так: «Багато поколінь, незалежно від мови та віросповідання, спільно боролися за Річ Посполиту, за те, щоб вона була незалежною. Символ спільноти громадян Польщі – польські воєнні цвинтарі. (…) Там є могили з латинськими і православними хрестами, мусульманськими півмісяцями та зірками Давида. Воїни лежать поруч, адже боролися вони разом». Анджей Дуда наголосив на тому, що сьогодні Польща ґарантує безпеку, спокій та можливість нормального функціонування.

Другий урок патріотизму з нагоди ХХІ Дня юдаїзму (17 січня) був, здається, скерований до всіх громадян Польщі. вчення Католицької церкви у Польщі залишається непохитним у питанні націоналізму і патріотизму. «З націоналізмом не належить утотожнювати патріотизм, котрий у протиставленні до націоналізму є гідний продовження», – написав архиєпископ Станіслав Ґондецький, голова Конференції єпископату Польщі. Він презентує в ньому різницю між цими двома поняттями і називає чотири форми націоналізму: інтеґральний, християнський, лаїцький і неопоганський, а також шовінізм, що вважається скрайньою формою націоналізму. Як пише арх. С. Ґондецький, їхньою спільною рисою є переконання, що «народ – це найвища цінність».
На жаль, віросповідники польського націоналізму та ворожнечі до імміґрантів із Африки не дуже хочуть прислухатись до навчання своїх духовних пастирів, тим більше, що єпископат підсумовує свої слова тезою, у якій говориться, що серйознішою загрозою для суспільства, ніж націоналізм, є космополітизм, який формує національних безбатченків.
Навіть про вчення папи Франциска окремі лідери правих сил заявляють: він непомильний лише у справах догм віри.

Третій урок патріотизму прозвучав з Торуня від отця-директора Тадеуша Ридзика. Монах-редемпторист хоче в себе на городі поставити пам’ятник Волинській трагедії, який викликає почуття жаху, тому відмовилась його встановити на своїй території влада міста Єленя Гора. (див.: «НС», № 3 за 21.01.2018 р. «Пристрасті з волинським пам’ятником тривають»). Один із «кресових» коментаторів вважає, що цей пам’ятник вірно зображує волинську дійсність 40-х років минулого століття. Чи ж би?
На мою думку, з цього пам’ятника можна також зробити висновок, що у 40-х роках на Волині жило дике плем’я паліїв та мало не людожерів. Християнське пробачення таким дикунам просто неможливе.
Урок історії, за о. Т. Ридзиком, мав би також полягати у встановленні меморіалу «Справедливих серед народів світу» українців, які рятували своїх сусідів-поляків. Це щось на зразок того, що утворено за ініціативою інституту Yad Vashem (Яд Вашем) в Ізраїлі. Виглядає, що подібну ініціативу стосовно Волинської трагедії бачимо стосовно «голосу із Торуня».

Четвертий урок патріотизму. Газети чи не кожного дня приносять повідомлення про те, що невідомі побили когось на вулиці через темніший колір шкіри. Один підприємець наказав своїм робітникам з України одягти форму іншого кольору, щоб відрізнятись від інших працівників. Шеф мотивував своє рішення мовним бар’єром.
Не вперше свій комплекс неповноцінності стосовно німців деякі поляки відреаґовують на імміґрантах з України. Серед живих ще певно є такі, що пам’ятають, як в час німецької окупації на трамваях чи ресторанах були написи «Nur für Deutsche» («Тільки для німців»), а поляки та євреї носили пов’язки з національною позначкою. Навіщо сьогодні нагадувати такі історичні паралелі?

П’ятий урок патріотизму. Це вже для нас наука. Коли о. Т. Ридзик посилається на уроки патріотизму в Ізраїлі, може, і нам варто дещо з цього використати.
Відомо, наприклад, що молодь, яка навчається в середніх школах Ізраїля, обов’язково відвідує місця національної пам’яті євреїв, серед яких колишні німецькі концтабори Аушвіц, Майданек, Белжець, також варшавське ґето. І це робиться за кошти держави. Разом з тим, держава проводить різні культурні заходи, відновлюються єврейські закордонні архітектурні пам’ятки і цвинтарі.
Для нас може бути з цього лише один урок: наша шкільна молодь, хоч би на шляху в Україну повинна відвідувати у Варшаві та Любліні цвинтарі воїнів УНР, віддавати шану загиблим у Монастирі, а, мандруючи, наприклад, до Львова, конче треба затриматися в Пикуличах. Може, також до Грушович треба заїхати, а так само відвідати влітку забуту могилу на горі Хрищатій, неподалік Команчі.
Як говорить народна мудрість, людина вчиться все життя, але чого Івась не пізнає за молодих років, тоді Іван уже не буде знати. Це важливо, бо покоління наших бабусь та дідусів швидко відходить у вічність. коли їх уже не буде серед живих, хто передасть урок патріотизму українській молоді?
Хто сьогодні, як не нащадки переселенців, українці середнього покоління, передасть онукам учасників подій 40-х років наш «закерзонський» патріотизм? ■

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті