Мирослава Олійник ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №3, 2025-01-19

Петро Скрійка, Ігор Юзьвяк «Церкви, які стали іконами, ч. 2: Муровані церкви». Краків, 2024. – 95 с. / Petro Skrijka, Igor Jużwiak «Cerkwie, które stały się ikonami, cz. 2: Cerkwie murowane». Kraków, 2024. – 95 с.

Коли у 2021 році вийшла перша частина проєкту авторів книги про сакральну спадщину на території сучасної Польщі, я вірила й чекала, що незабаром побачимо другу. І ось вона з’явилася. Якщо попередня робота була присвячена церквам дерев’яним, то ця – кам’яним, тобто мурованим, як називає їх Петро Скрійка.

Широкий формат книжки-альбому, велика двомовна передмова, понад 200 світлин. Говорячи про передмову, не обійтися кількома словами. А є ще «Вступ», «І слово про камінь, з якого будували церкви», «І ще про космологію каменю в сакральному будівництві» та «Содом і Гоморра в Улючі над Сяном», котрі написав Петро Скрійка.

«Відразу постає запитання: як довго можна згадувати покинуті місця чи руїни, навіть якщо вони близькі серцю? Як довго можна слухати пісні, яких уже ніхто не співає? Як довго можна вслухатися в дзвін дзвонів, які стали німими й уже давно не дзвонять? Хоча, правду кажучи, бойки та лемки мусять постійно пам’ятати своє минуле, бо історія обтяжила їх цією пам’яттю і нікого від неї не звільняє. Тож усі вони зобов’язані – і цей обов’язок наклала на них історія – пам’ятати свої церкви, каплички, хрести й цвинтарі – і ті, що є, і ті, яких уже нема. Зобов’язані слухати церковні пісні, яких ніхто не співає, зобов’язані вслухатися у дзвін дзвонів, котрі не дзвонять. Але в пам’яті кожного бойка й кожного лемка вони мають дзвонити так, як дзвонили колись».

І це не «наївні сентименти», говорячи словами Петра Скрійки, – це світова історія, у якій є місце для існування в Карпатах бойків та лемків. Історією є і згадка про старого дяка з Гломчі над Сяном Михайла Голизни, котрий повернувся з польського концентраційного табору в Явожні. Він завжди поспішав на «вечірню» (відправу – прим. авт.) до церкви, яка віддавна була зачинена, у ній було повно кажанів. І співав. Співав або під дзвіницею, або під дверима, або де прийдеться. Співав так голосно, щоб було чути не тільки в усій Гломчі, але й сусідніх селах – Тиряві-Сільній і Добрій-Шляхецькій за Сяном, також Лодині. А люди той спів чули – і підхоплювали. На старості дяк Михайло, що був дуже розумний, начитаний, мав багато українських книжок, організував навчання дітей української мови: боявся, щоб не стали яничарами, коли підростуть.  

Отака була історія. Точніше – філософія. Так називає її Петро Скрійка.

Філософію того часу автор порівнює з «філософією над прірвою», яка є подібною до пророка на скелі, зображеного на картині славетного Юрія Новосільського. А художник і автор книги були знайомі.

Так Петро Скрійка підводить читача до теми збереження святинь, «щоб десь у схованках не пожовкли, як осіннє листя, надзвичайно цінні світлини, які зробив Ігор Юзьвяк на початку п’ятдесятих років, відразу після акції “Вісла”». Ініціатором створення тих фотографій був отець-доктор Миколай Денько з Кракова.

Муровані церкви, хоч і деякою мірою подібні до польських костелів, «мають свій характер та свою історичну приналежність. І завдяки цьому є на сьогодні цінними артефактами свого часу».

Петро Скрійка надрукував свої філософські роздуми про «камінь, з якого будували церкви»: «Камінь – це всього лиш камінь, завжди холодний і мертвий, і нічого, крім каменя, у ньому немає… Коли ж стає каменем, який використовують для будівництва сакральних споруд, відразу нагадує нам про свої біблійні часи – коли був живим і навіть спливав кров’ю, якщо слугував жертовним вівтарем». Найяскравішим акцентом про незвичайні властивості каменю є згадка про Святу гору та дві брили Мойсея з десятьма заповідями.

Кам’яні церкви відрізняються акустикою, що залежить від їхніх властивостей: різної вологості, температури, твердості. Навіть техніка випалювання цегли були різною. А ще камінь… співає. Співає разом із людьми. І в кожній святині він звучить по-своєму, тобто має свою мелодійність.

Щодо «космології каменю в сакральному будівництві», тут ідеться про велич церковних будівель. Прикладом цього стала згадка про відвідини катедри в Клермон-Ферран у Франції, у яку автор боявся увійти – всередині вона була схожою на космічну чорну діру, котра «хотіла засмоктати мене у свою бездонну пащеку, мабуть, тому що я мав із собою маленьку кам’яну ікону, котру намалював Ю. Новосільський на дрібному камінчику». Подібне враження справила на автора і катедра з мощами трьох царів у Кельні в Німеччині. «Навіщо Богові така велика святиня?» – розмірковує Петро Скрійка. Так чи інакше, але всі сакральні споруди – і малі, й великі – пов’язані з космосом. Навіть невеличкі каплички, які колись були і які донині стоять в Бещадах та Бескидах, мають зв’язок із космосом. Шкода, що ці будівлі не тільки самі руйнуються з плином часу, але й зазнають нищення внаслідок вандалізму. Автор застерігає лемків, щоб прислухалися до поклику Бога, а не диявола.

Вертаючись до «церков, які стали іконами», не можна оминути підрозділ «Содом і Гоморра в Улючі над Сяном». Автор пише, що, хоча Ісус Христос не в Улючі сказав, що від Содоми й Гоморри каменя на камені не залишиться, та в цьому селі саме так сталося з двома церквами. Перша – кам’яна, яка вирізнялася чудовим виглядом і славилася на всю Східну Галичину, нею опікувався митрополит Андрей Шептицький. Друга – нова, з цегли, що не була закінченою. І від них не залишилося нічого: «Ані цеглин, ані каміння, ані навіть жодного шматочка, жодної крихти». Розграбували.

Але суть, як бачить це Петро Скрійка, – не тільки у вандалізмі. Суть – у власній душі людей, які зреклися свого родоводу й стали фанатичними бусурманами чи неофітами. 

Тому увічнення сакральних споруд (чи їхніх залишків) є неоціненною працею двох авторів – як фотографа, так і упорядника. Ігор Юзьвяк ще в молодості їздив по майже покинутих і здичавілих теренах, щоб фотографувати церкви та каплички. Благо, що світлини збереглися до нашого часу. Усього налічується їх приблизно 400, тим часом у другій частині – 222. А Петро Скрійка, відомий письменник, поет, який народився в селі Гломча на Лемківщині в українській родині, написав багато праць про свою малу батьківщину. Зокрема, дві частини проєкту «Церкви, які стали іконами».

Ознайомившись із філософськими текстами Петра Скрійки, поринаємо у «царство» світлин. Найдавнішою пам’яткою, напевно, є церква в Зубрику 1675 року. Потім – церковці у Канчузі 1740 року та в Ярославі 1746 року. Ще бачимо церкви в Сяноку 1753 року та в Жукові 1767 року. Хоч минуло так багато часу, але досі видно їхню красу та велич. Шикарні бані, високі хрести, виготовлені з любов’ю людськими руками. А скільки бачимо руїн, про які з жалем і болем нагадує автор.

Велич церков спостерігаємо у Бірчі, час створення святині – 1929 рік, Чесанові – 1900 рік, Добрій-Шляхецькій – 1881 рік, Кальникові – 1882 рік, Криниці – 1872 рік, Маластові – 1805 рік, в Новім Селі – 1907 рік та багатьох інших. Менші церковці теж колись були оригінальними та скликали своїми дзвонами дорослих і дітей.

Маленький квадрат на обкладинці – символ святості.

А придбати цю книгу можна у Кракові (Kraków, Księgarnia Akademicka, ul. św. Anny). 

Поділитися: