Андрій Вацик ■ УКРАЇНА ■ №46, 2019-11-17

Нобелівську лауреатку Ольгу Токарчук в Україні на рідних теренах чекають десятки неймовірних сюжетів

Директор сільської школи Неля Бабій каже, що як тільки в селі дізналися, що коріння Ольги Токарчук може походити з Токів, одразу почали збирати в Інтернеті інформацію про письменницю.

Після того, як письменниця Ольга Токарчук здобула Нобелівську премію за свої твори, село Токи на Тернопільщині опинилося в центрі уваги різноманітних медіа. Найімовірніше, що саме з цих країв походить частина роду авторки. Сама ж лауреатка літературної нагороди неодноразово розповідала, що батьки тата були виселені з території теперішньої України на захід Польщі. Бабуся була українкою, але оскільки тато став сиротою у семирічному віці, то українська історія родини письменниці відома дуже мало.

У Токах твори Ольги Токарчук вирішили включити до шкільної програми, а саму письменницю з нетерпінням чекають у гості. Педагоги переконані, що приїзд такої постаті допоміг би молодим людям повірити у власні сили і мотивував би до саморозвитку. Старожили ж радіють візитам журналістів, з задоволенням згадують молоді літа, дехто вже навіть став місцевою знаменитістю. Водночас жителі села зацікавитися своїми родоводами, почали більше спілкуватися на цю тему, виник інтерес до історії.

«Одні вмирають, інші з села виїжджають»

Токи розташовані обабіч траси, за 17 км від райцентру Підволочиськ у Тернопільській області, на березі Збруча. Селяни тут живуть тихоплинним розміреним життям.

Селом тягнеться недавно відремонтована асфальтова дорога, та за 4 години перебування в Токах я побачив, як нею проїхало лише дві автівки. Натомість зустрів чимало місцевих жителів на стареньких велосипедах, запряжених кіньми возах, мотоблоках. Порівняно з містом – це наче якийсь інший вимір.

У невеличких магазинчиках тут досі записують «на зошит», тобто дають в борг, при цьому в зошиті одразу фіксують, скільки завинила людина за покупку. В очікуванні, що коли в боржника з’являться кошти, він розрахується.

Жителям Токів є де заробити, коли вони мають таке бажання. В селі діє «цегольня», орієнтовно за 10 км в сусідній області – велике підприємство «Агробізнес», туди місцеві їздять на роботу навіть велосипедами. Поза тим, хвиля закордонного заробітчанства село не минула, багато людей виїхало працювати в інші країни. Повертаються одиниці, молодь осідає за кордоном або на зароблені кошти купує житло в Тернополі. Як наслідок, у чималій школі Токів цьогоріч немає 11 класу – дітей на нього просто не назбирали.

«В селі за переписом 1990 року було біля 1400 осіб, а зараз – орієнтовно 700. За 30 років половини людей не стало, одні померли, інші виїхали», – з сумом констатує завгосп школи Ганна Гриців-Гаврилюк.

Жінка водить мене по місцевих старожилах. Дорогою розповідає, що теж недавно повернулася з заробітків. За зароблені кошти перекрила дах у своєму будинку. Однак більше їхати на заробітки не планує.

«У Польщі зарплати більші, але напрацюватися треба так, що після цього вже нічого не хочеться. У нас заробляю менше, але після роботи ще маю сили попрацювати на городі, зробити домашню роботу. Люди вже бачать, що закордонні заробітки цього не варті», – каже Ганна.

Заходимо з нею на старе кладовище Токів. Над височенними бур’янами та хащами саморослих кущів майорять старовинні хрести та цвинтарні скульптури. Зараз тут людей уже не ховають, могили занепадають, пам’ятники над ним не витримують випробування часом, нищаться, тонуть у хащах.

Деякі поховання датуються позаминулим століттям. Під кожним надгробком – цікава історія чийогось життя, з його радощами і стражданнями, злетами і падіннями. І ловиш себе на думці, що у цих хащах відходить у минуле історія цілих поколінь, в яких вже не залишилося родичів або просто небайдужих, щоб доглянути могилами. Так невдовзі відійдуть у минуле і місцеві старожили, інтерес до яких несподівано пробудився завдяки звістці, що рід лауреатки Нобелівської премії Ольги Токарчук походить з Токів.

«Старенька бабця замовила вірші про любов»

96-річну Ольгу Іващук застаємо… на городі. Згорблена старенька порається біля землі. Вона – найстарша жителька села.

«Чекаю, що Господь мене забере. Вже буду вмирала. Не можу, і ще роблю. Падаю, але не здаюся. За допомогою до дітей не звертаюся, в них свої клопоти, свої великі господарки», – немов виправдовується бабуся, поволі човгаючи ногами та опираючись на тоненьку палицю, яка аж згинається під вагою жінки.

Дізнавшись про мету мого візиту, намагається згадатися когось з Токарчуків.

Володимира Флінта демонструє в фотоальбомі свого дядька, який теж колись покинув село в пошуках кращої долі.

«Та ні, не пригадую. Тоді були складні часи, багато людей виїжджало на заробітки. Але ніхто не повертався. Потім були «совєти». От ви кажете: дали премію за книжки. А я колись так хотіла читати… Але не читала – не мала часу. Весь час в полі з сапою, сама одна мусіла буряки сапати. Такі норми були, що треба було постійно в колгоспі гарювати. Відводила душу у співах, співала у хорі, ми постійно ходили «на проби», співали і церковних пісень, і народних. Зараз краще стало, ніхто вже того не забороняє, як за радянської влади. Тільки й у молоді тепер інтереси інші», – розмірковує бабуся з якимось блаженним виразом на обличчі, наче оце заново проживає молодість, цілковито занурившись в найяскравіші сторінки власного минулого. Врешті прощаємось, залишаючи бабуню у такому напівмедитативному стані.

Не згадала Токарчуків і ще одна старожилка – 88-річна Володимира Флінта. Застаємо її вдома за плетіннями теплих шкарпеток для онуків.

«Може, мої батьки їх знали, тільки вони про таке не оповідали. Якби ж то хто знав, що отаке станеться і що це всіх зацікавить. Знаю лиш, що в ті часи було дуже нелегко. Наш дядько поїхав на заробітки аж в Аргентину, але й там був не мед. Писав батькові, щоб той вислав трохи грошей, бо він ночує там в кукурудзах, а харчується сирою бараболею. А батько сам бідував. Які він міг кошти вислати, маючи трьох дітей на руках? Дядько врешті розбагатів, одружився в Аргентині, надсилав нам фото з жінкою. Якось попросила прислати мені хустку, то не дочекалася», – ділиться спогадами Володимира Флінта, гортаючи фотоальбом зі старими фото. Показує фото батька та дядька.

Колись жінка працювала бібліотекаркою в Токах.

«Раніше ми мали силу-силенну книжок, я як перший раз прийшла на роботу –  то аж жахнулася. Не знала, як дам раду цьому всьому. Але згодом звикла, навіть людям книги сама розносила, син помагав. Найбільше у нас в селі читали Лесю Українку. А якось одна старенька, їй було понад 90 років, замовила вірші Франка про любов. Ми тоді сміялися з неї, що захотіла таке читати на старість. А потім багато книг посписували, зараз наша сільська бібліотека вже не та, що колись», – переконана жінка.

Твори Токарчук планують закупити в бібліотеки

Зараз в бібліотеці Токів міркують над тим, щоб поповнити фонди творами Ольги Токарчук. Також книги лауреатки Нобелівської премії хочуть мати і в сільській школі.

«Ми творів Ольги Токарчук наразі не читали, але тепер будемо. Звертатимемося в районне управління освіти, щоб забезпечили книгами. Можливо, закупимо ці книги за кошти бюджету села чи з допомогою меценатів. Врешті, зараз багато літератури є в Інтернеті, діти зможуть і там знайти твори Ольги Токарчук», – розмірковує директор школи Неля Бабій.

У школі навчається 99 дітей. За словами керівниці школи, звістка про те, що письменниця з токівським корінням здобула Нобелівську премію, викликала в школярів захоплення та значний ентузіазм.

«Нам всім приємно, що от людина, бабця якої напевне походить з нашого села, досягла такого. Загалом Токи мають ким гордитися. Скажімо, мій рідний брат Леонід Ципа – кандидат хімічних наук, його праці відомі в Америці, він – позаштатний член Нью-Йоркської академії наук. У нас він не є достатньо відомий, бо в Україні науковців не цінують… Але в Токах люди почали цікавитися своїми родоводами. Після недільних богослужінь збиралися біля церкви, обговорювали звістку, намагалися згадати Токарчуків. Як почали до нас тепер приїжджати журналісти – то люди обговорювали публікації про наше село», – каже Неля Бабій.

Ганна Гриців-Гаврилюк демонструє стару церковну книгу, завдяки якій жителі села сподіваються допомогти Ользі Токарчук віднайти витоки свого роду.

Жителька села Євгенія Скрипитула, яка зберегла стару церковну книгу із метричними записами, завдяки медіа стала ледь не місцевою «зіркою».

«Внук мені показав на телефоні нашу з чоловіком фотографію в Інтернеті. Я розповідала журналістам про церковну книгу. Коли з ними прощалася, чоловік ще мене обняв, а вони зробили таке фото. То тепер всі в селі кажуть, що ми там – як після шлюбу. Кепкують. Чоловіка не раз зупиняли в селі і казали, що бачили його зі мною в Інтернеті. А в нас Інтернету нема. Якби не онук, то би й не бачила», – каже пані Євгенія. При цьому просить її не фотографувати. Мовляв, щойно вернулася з городу і одяг – брудний. Врешті жінка одягає на голову яскраву хустку, аби мати хоч трохи виглядати «як до фотографії».

Церковну книгу ще колись давно її батькові, який прислуговував у церкві, передав на старості інший служник храму. З того часу в сім’ї любили погортати реліквію, також допомагали охочим віднайти свій родовід. Зараз книга доволі пошарпана, та все ж записи у ній – чіткі, добре читаються. Є чимало таких, які датуються позаминулим століттям.

«Я шукала в книзі Токарчуків по змісту, то не знайшла. Але приїхали журналісти, я випадково відкрила якусь сторінку – а там запис про Лікерію Токарчук. Спочатку зраділи, а потім виявилося, що в неї не було дітей», – розповідає Євгенія Скрипитула.

Після детальнішого вивчення книги таки натрапили на інформацію про Марію Токарчук 1907 року народження, яка згодом виїхала у Варшаву.

Після детальнішого аналізу церковної книги в сільраді віднайшли запис про Марію Токарчук, яка згодом виїхала до Варшави.

«Ми точно не знаємо, чи це справді бабця Ольги Токарчук. Нам ще не вдалося поспілкуватися з письменницею. Наші люди писали їй у Фейсбук, але не було жодної реакції. А днями приїжджала польська журналістка, то обіцяла, що зв’яжеться з Ольгою і допоможе нам покомунікувати. Ми нею передали Ользі книгу про наші Токи місцевого краєзнавця Єфрема Гасая. Очікуємо, що Ольга Токарчук таки з нами зв’яжеться. Думаю, і її батькам було б цікаво приїхати в Токи, більше дізнатися про свій родовід», – міркує голова сільради Ганна Яворська. 

Окрім дослідження родового коріння у Токах, популярна письменниця може надихнутися на написання нових творів. Зокрема, на непросту тему трудової еміграції та виродження українських сіл, в яких люди радо діляться своїми історіями з приїжджими. Подекуди сумними драматичними історіями. В надії, що хоч хтось їх почує. А, може, почує і світ.

Фото автора статті

Поділитися:

Категорії : Культура, Україна

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*