«В Україні я нарешті відчув, що я вдома»

Дарина Попіль ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №18, 2021-05-02

Богдан Трояновський – українець, народжений у Польщі, який переїхав до України; успішний бізнесмен та  щаслива людина, що займається улюбленою справою. У розмові із засновником та директором видавництва «Свічадо» ви довідаєтеся не лише про цікавий шлях розвитку цього бізнесу, а й про те, які виклики перед собою має ставити релігійне видавництво, аби бути близьким та корисним для сучасних людей; а ще – як досягти рівноваги та затишку у професійному та особистому житті.

Перша пол. 90-их. Початки Свічада у Львові

Дарина Попіль: Ви народились у Польщі, батьки були переселенцями акції «Вісла». Розкажіть про дитинство у Бартошицях.

Богдан Трояновський: Не можу нарікати, маю гарну родину. Коли я народився, Бартошиці були невеликим містечком, близько 20 тисяч людей. Загалом ситуація була непогана. Єдина проблема полягала у тому, що ми були українцями, тобто гіршою категорією. Так було саме у місті, у селах якось по-іншому – там всі одне одного знали. Такою тоді була політика офіційної комуністичної Польщі. Питання українськості не існувало. Батьки переживали, щоби з нас, дітей, не знущались, аби ми не зізнавалися, ким є. Коли хтось хотів тебе образити, то казав: «ти, українцю!». З іншого боку була родина, церква, де українськість плекали. Для мене це був своєрідний дисонанс, я бачив одночасно і позитивні сторони того, що я українець, і негативні. У школі нас виховували в дуже польському патріотичному дусі, я завжди відчував себе трохи чужим. Найбільша проблема полягала таки в тому, що доводилося приховувати свою ідентичність, це був постійний дискомфорт.

Ви згадали про церкву. Що це була за церква, греко-католицька?

У самому місті греко-католицького храму тоді не було. Церква знаходилася у селі – в Острому Барді, де мешкали мої баба й дідо. Ми не бували там щотижня, приїздили рідше, на якісь свята. А щонеділі ходили до римо-католицької церкви. Тобто так склалося, що я з дитинства більше контактував із римо-католиками. Згодом я частіше перебував у такій, можна сказати, «релігійній тусівці» довкола римо-католицької церкви. Це була доволі нестандартна молодь, дуже відкрита, готова до спілкування і зі Свідками Єгови, і з баптистами. Ми організовували релігійні зустрічі, різні благодійні збори коштів, акції. Переважно, однак, це були поляки, українці там з’являлися рідко. Життя ішло собі далі, і за якийсь час я почав думати про вступ у духовну семінарію, аби вчитися на священника. Причому не греко-католицького, а римо-католицького, оскільки я не мав музичного слуху, а мене переконували, що це необхідно. Для вступу потрібна була метрика хрещення, мама поїхала за нею в село до священника Юліяна Ґбура. Коли він довідався, що я хочу вступати до римо-католицької семінарії, то приїхав до мене і порадив іти таки до навчального закладу в Любліні, де вчилися греко-католицькі семінаристи. Сказав, що музичний слух тут не проблема. І так я провчився 3 роки, здобув там чудових друзів і донині з великою приємністю згадую той час.

Я так розумію, що в дитинстві та юності ви відчували певну дуальність українськості. Вона була присутня, як і мова, лише у вас вдома, у спільноті найближчих. Коли до вас прийшло розуміння того, що треба все-таки розвивати у собі українську ідентичність?

Я українцем себе відчував завжди. Мій батько колись був у Сибіру. Я завжди знав, ким є. Питання полягало у тому, що з цим робити, як це вплине на моє подальше життя. Щодо мови – я довгий час я українською не говорив. Батько вчив мене, давав читати буквар, якісь вірші. Я кілька разів намагався почати розмовляти українською, але ці спроби були невдалими. Деякі друзі насміхалися з того, як я говорив, і це дуже відбивало охоту. Я розмовляв польською фактично до приїзду до семінарії. Там я вже почав інтенсивно вивчати літературну мову, користуючись книгами, словниками і безпосередньо спілкуючись із іншими семінаристами.

Розкажіть трохи про студентське середовище Любліна. У вас сформувалася вже більш українська компанія?

У тамтешній семінарії були свідомі українці, які пишалися своїм походженням. Я провчився 3 роки, згодом побачив, що бути священником – це не моє покликання, і тоді ми з кількома друзями перейшли на інші факультети. Я – на психологію. У нас почалося дуже активне студентсько-громадське життя, різноманітна діяльність: поїздки, рейди, зустрічі в домівці у Любліні, якісь події Українського суспільно-культурного товариства, українські релігійні табори «Сарепти», забави –  наприклад, Маланки. Чим ближче було закінчення навчання, тим більше ми думали про те, що робити далі. Мені особисто було нескладно знайти собі заняття. Психологи тоді були потрібні, я також міг лишатись в університеті і почати наукову роботу. Але все-таки вирішальною була необхідність робити щось таке, що поєднувало б у собі релігійну і українську ідею.

Тож ви почали видавати релігійний журнал українською мовою. У Польщі…

Так, спільно з другом Іваном Добощаком (він згодом одружився з моєю сестрою) ми вирішили спробувати себе у видавничій справі – створити журнал «Свічадо». Починали ми скромно: мали друкарську машинку, писали на ній тексти, додавали якісь малюнки, робили перший макет. Мали друзів у польському підпіллі, які нам дуже помагали організаційно. Зв’язувалися з їхніми підпільними друкарнями і поволі це все тиражували. У семінарії вчилися студенти із різних регіонів Польщі, тож вони розповсюджували наші видання по різних парафіях.

Польське підпілля було до вас прихильним?

Тамтешнє середовище дуже добре розуміло, що, аби ефективно протидіяти Радянському Союзу, ми мусимо діяти разом: українці і поляки. Вони багато нам допомагали із видаванням журналу, ділилися досвідом. Показували, як можна продуктивно організувати роботу підпільної друкарні. Ця співпраця була дуже позитивною. Тоді вдалося познайомитись також із багатьма легендарними людьми, наприклад, із Яцеком Куронем, який навіть побував у нас удома.

З батьками

Ви розповсюджували журнал спочатку лише на території Польщі, чи в Україні також?

То був 1987-й рік, ще не було настільки відкритих контактів з Україною. Тож ми діяли лише у Польщі. Видавши 4 номери, отримали повідомлення з Ватикану: нам захотіли подарувати комп’ютер і ксерокс. Ми тоді ще до ладу й не знали, як із такою апаратурою працювати. Як ту техніку перевозили через кордон – то окрема історія. Один монах сидів у машині і молився на вервиці, польська митничка подивилася на усі ті величезні коробки, помітила зверху на них образки, взяла їх, продивилася і каже: «Їдьте». Мабуть, лише щира молитва допомогла нам перевезти тоді то все.

Відколи у нас з’явилася техніка, працювати стало вже легше і швидше. Блаженніший Любомир Гузар порадив нам видавати брошурки і книжки, підказав, що саме варто було би друкувати – і так ми розширили свою видавничу діяльність. Паралельно я тоді почав їздити в Україну.

Розкажіть про перші враження від зустрічі з реальною Україною. Чи не було розчарування?

Першого разу я ще був геть малим. Пам’ятаю, що все було дуже цікаво, але не надто пригадую побутові моменти. Коли приїхав вдруге, був, здається, вже 1987-88-й рік. Тоді в Україні почалася «відлига». Я вибрався до сестри своєї баби у Херсон, але планував поїхати через Львів до отця Себастьяна Дмитруха, з яким ми познайомилися на одному з таборів «Сарепти» і який нас дуже запрошував до себе. У ті часи потрапити в Україну було нелегко – родичі робили мені спеціальне запрошення. Але тоді відбулося моє перше справжнє знайомство з країною, причому і з західною, і зі східною її частиною. Були ще дуже непрості часи. У побутовому плані ситуація була набагато гіршою, ніж у Польщі, яка вже потроху виходила з кризи. Але я не можу сказати, що розчарувався. Навпаки, я знайомився з неймовірно цікавими людьми і середовищем. Маю на увазі, наприклад, підпільну церкву. Перед поїздкою я був у Римі, де зустрів, зокрема, архімандрита Любомира Гузара й отця Івана Дацька. Там я отримав важливе завдання: довідатися побільше про підпільну церкву в Україні, встановити з нею контакт. Я зустрічався в Україні з різними єпископами, вони довіряли мені як українцеві, що приїхав звідкись «іззовні», з Польщі. Я мав камеру і записував розмови з ними, а потім передав ці відео до Риму. Бо там на той час небагато знали про нашу церкву. Відтоді я почав частіше відвідувати Україну, знайомитися з релігійною спільнотою, долучатися до справ церкви.

Чи ви вже тоді задумувалися про переїзд?

Мене дуже захоплювало те, що, попри досить слабкий богословський рівень знань, в Україні я бачив дуже живу віру. У певному сенсі вона відставала від Західної церкви, жила ще давнім богослов’ям, не володіла достатньою інформацією. Але я помічав у людях справжні, запальні почуття. Вони готові були жертвувати собою, страждати, але триматися свого. Це мені дуже імпонувало, мене приваблювало таке  середовище. У ті часи ми також почали більше возити наших книг до України, бачили, що їх тут дуже потребують. У 1989 році з нами зв’язався Борис Ґудзяк, з яким ми були знайомі ще з 1986-го. Теперішній очільник Українського католицького університету і митрополит поділився з нами планами про те, що хоче зробити великий з’їзд «Українська молодь – Христові». Він запитав, чи не могли би ми для цієї події надрукувати молитовники. Ми, звісно, погодились. Тираж був досить великий, вдалося все гарно організувати і передати в Україну.

Так сталося, що на цьому ж з’їзді, який відбувся наприкінці 90-го року, я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Яриною, яка була львів’янкою. Тож обставини склалися так, що логічніше було переїздити саме до цього міста.

Друкувати видання в Польщі і постійно возити їх до України дедалі більше не мало сенсу. Наша продукція була потрібна саме тут, тож помалу і виважено визріло рішення перенести видавництво. Для мене важливо, аби те, чим я займаюся, приносило користь. Просто жити для себе мені нецікаво. Я розумів, що мої знання можуть бути потрібними і корисними для української церкви, для тогочасного релігійного середовища, і це остаточно підштовхнуло мене до переїзду.

Розкажіть про перші кроки «Свічада» у Львові. Хто вас підтримував на початку, з якими труднощами ви зіткнулись?

Спершу я допомагав нашій церкві у різних справах і питаннях, долучився до роботи церковної канцелярії, пробував себе у ролі секретаря митрополії. Це мені не дуже йшло, і я знову почав займатися видавничою справою при митрополії. Вийшли перші книги. Але були й труднощі. Я вирішив організувати все це трохи по-іншому.

Забув додати, що Іван Добощак, з яким ми робили «Свічадо» у Любліні, трагічно загинув в автомобільній аварії. Тому до України я переїхав уже без нього. Але до Львова приїхала також моя сестра, яка згодом вдруге вийшла заміж, і ми з її чоловіком Віктором вирішили продовжувати історію люблінського «Свічада». Тут знову з’явився отець Себастьян і запропонував нам робити спільне видавництво при монастирі монахів-студитів. Така форма співпраці виявилась дуже вдалою і перспективною.

Як проходила ваша адаптація в робочій та особистісній сферах? Чи не відчували ви себе чужим – як українець з Польщі серед українців з України?

Були різні моменти. Я стикався з якоюсь нечесністю, навіть у церкві. Пам’ятаю, як вперше почув, що в Україні можна купити диплом за гроші. У мене був шок, я не міг зрозуміти, як це так. У Любліні така ситуація була би просто нереальною. Найбільше дивували речі, пов’язані з корупцією. Іноді хтось міг звернути увагу на мій акцент, він у мене трохи специфічний, лемківський, але я цим не переймався. Але таких моментів було, може, 10-20%. Загалом же все складалося дуже добре, усі ставилися до мене позитивно. Найважливіше, що зник дискомфорт дуальності «Польща-Україна», який я раніше переживав. В Україні я врешті відчув, що я вдома.

Наскільки важко займатися релігійним видавництвом? Що тримає вас стільки років «на плаву»?

Завжди треба робити те, що дає найкращий результат. Зі свого досвіду можу сказати, що людина найкраще будує життя, коли в неї гармонійно поєднані різні світи: релігійний, психологічний і матеріальний. Тільки тоді вона розвивається правильно. А ми як видавництво поширюємо те, що, на нашу думку, є найкращою запорукою того, аби бути щасливою особистістю. У нас ніколи не виникало бажання змінити тематику, завжди хочеться лише краще доносити до читачів духовні цінності. Причому це поняття ми трактуємо дуже широко. Можна проповідувати прямо, а можна розказувати про виховання дітей, про побудову міцної сім’ї та держави без корупції, про культуру, нашу спадщину, навіть про кулінарію. Життя людини є різностороннім: це і духовність, й інші аспекти, і коли вони всі органічно поєднані, людина щаслива.

Друга пол. 80-их Маланка в Любліні

Власне, попри те, що «Свічадо» позиціонується як релігійне видавництво, мені здається, ви досить стрімко вловлюєте тенденції, не цураєтесь різноманітних тем, навіть, можливо, провокативних для традиційного релігійного середовища. Чи всім імпонує така прогресивність?

Мені іноді здається, що ми, навпаки, недостатньо прогресивні. Але я вважаю, що ми мусимо бути трохи провокаторами. Я завжди кажу, що найбільшим провокатором в історії був Ісус Христос. Світ розвивається, все змінюється, ми мусимо бути суб’єктом цих змін для людей. Традиція важлива, але повинен бути і розвиток та динаміка. Десь у 1993 році ми видали першу книжку, що була, можна сказати, скандальною – «Бути жінкою – це радість» Інгрід Тробіш. Вона розповідала про жіночу сексуальність, про потреби жінки. Багато монахів були обурені. Але потрохи почали читати і розуміти, що ця книга корисна, адже там написано, що сексуальність – це теж дар Бога, і людина має знати, як ним правильно користуватись. Тоді про цю книгу почалася ціла дискусія у релігійному середовищі. І це добре, бо таким чином чимало людей збагнуло, що такі видання потрібні. Потім був також «Секс, якого не знаємо» Ксаверія Кнотца, і знову хтось обурювався, що монах пише про секс. Люди часто бачать лише те, що лежить на поверхні, мислять стереотипно. При знайомстві з автором усі розуміли, яка це цікава, глибока і мудра людина.

Розкажіть трохи про статистику видавництва.  Які книги продаються найліпше? І взагалі, який уявний ідеальний читач «Свічада»?

У середньому на рік ми видаємо 80-100 книжок. У нас уже вийшло загалом понад 2000 найменувань загальним тиражем близько 10 мільйонів примірників. Традиційно добре продаються Святе Письмо, молитовники. Але ми також друкуємо багато сімейних, дитячих видань. Я не знаю, який наш ідеальний читач. Безперечно, наші адресати – це часто люди глибоко віруючі, що відвідують храми. Але ми також хочемо вийти на вищий рівень – аби наші видання потрапили до людей, які перебувають у стані пошуку, потребують певних духовних та життєвих орієнтирів. Ми відкриті до всіх, маємо тісні контакти з православними та протестантами. Не хочемо «навертати» їх до себе, але вважаємо, що завжди треба вести діалог, підтримувати одне одного, співпрацювати.

А чи пробуєте ви вийти до українського читача закордоном? Українцям у Польщі було би цікаво знати, як можна придбати ваші книги. Може, плануєте поширювати їх також в електронному форматі?

Із закордоном буває по-різному. Нам поки що не вдається організувати постійні точки продажу. Але часто буває так, що хтось закуповує книжки в нас і везе в іншу країну, щоби розповсюджувати їх там; або просить нас доставити продукцію в якусь точку. У Перемишлі вони продаються, наприклад, у магазині «Софія».

Іноді бувають труднощі. Бо видання в нас в основному україномовні, і для деяких українців у Польщі, що там народились і живуть все життя, може бути важко читати цією мовою. Зараз люди також чимраз частіше купують книги в інтернеті. Тут перешкодою може бути те, що пересилати закордон дорого, і через це зростає кінцева ціна покупки для читача.

Так, ми починаємо працювати з електронними виданнями. Хочемо розробити різні формати, щоб усім було зручно. Стараємось активніше осучаснюватися.

Ви регулярно долучаєтеся до різних благодійних акцій. Наприклад, до «Свята без тата», організованої українцями в Польщі. Але під час карантину саме видавництво потребувало підтримки. Як «Свічаду» вдалося подолати ці труднощі?

Коли почався карантин, ми не знали, скільки це буде тривати. Минуло 2 місяці, людей в церквах нема, видавництво на межі банкрутства. Тоді нам хтось порадив попросити читачів про підтримку. І вони відгукнулись. Замовляючи і купуючи книги в інтернеті, вони дуже нам допомоглиБув момент, коли ми мусили відправити багатьох працівників на біржу праці. Зараз, дякувати Богу, все потроху внормовується, і ми стаємо на ноги. І це – справді завдяки нашим читачам, що подали нам руку допомоги у важкий час.

Перший рік в семінарії

Чи часто приїздите до Бартошиць. Чи відчуваєте себе частиною спільноти українців у Польщі? Ким почуваєтеся у Львові: українцем з Польщі чи українцем з України?

Я хоча би раз на рік стараюся відвідати батьків у Бартошицях (так було принаймні до пандемії). Коли я переїхав до України, багато людей дивувалися, навіщо. І згодом часто мене перепитували, чому не беру жінку, дітей і не їду назад. Але мені добре саме тут. І тут я пустив коріння. З мого боку в цьому немає жодної жертовності. Я вибрав місце для життя, де мені комфортно. А світ Заходу вже став трохи чужим, не до кінця моїм. Може, це сталося тому, що нас, українців, колись розкидали по всій Польщі, і я відчуваю, що місце, де я народився і ріс, не зовсім рідне для мене. Наша справжня батьківщина – це Лемківщина, території теперішньої Південної Польщі.

Як ви ставитеся до ось цих розмежувань «українці з Польщі», «українці з України»? Бо у Польщі відчутна певна дистанція поміж меншиною і мігрантами.

Так відбувається тому, що люди, які зараз туди приїздять, бувають дуже різними. Часто вони освічені, висококультурні, але трапляються і такі, для яких основне – це заробити гроші, а мова чи культура не мають значення. Іноді люди, які приїхали нещодавно, уже приховують своє походження, віддають дітей до польських шкіл. Про це мені говорять з гіркотою навіть самі поляки. Також у Польщі є дуже ідейні українці, що цікавляться історією, культурою, а є такі, що асимілюються. Тому я би не робив якихось узагальнень. Важливо бути відкритими до всіх людей. Треба, щоби українці співпрацювали між собою, підтримували одне одного і не цуралися свого походження.  

Ми знаємо, що ваші батьки багато років є вірними читачами «Нашого слова». Як вважаєте, що треба робити, аби паперові видання – і книги, і газети та журнали – не «вимерли», щоби ними цікавилось молоде, а не лише старше покоління?

Я скажу провокативно: я навіть не проти відмовитися колись від паперових видань. Це лише форма, за допомогою якої ми ділимося чимось важливим, якимись цінностями. Важливо обрати таку форму, яка найліпше підходитиме людям. Проте я не вірю, що ми коли-небудь повністю відмовимося від паперу. У добу інтернету треба йти різними шляхами: і друкувати паперові книги чи журнали, і робити електронні видання. Або якісь мультимедійні проєкти. Нам у певний момент довелося, наприклад, припинити робити дитячий журнал, бо він просто не продавався, але люди і далі охоче купують дитячі книжки. Треба добре відчувати потреби аудиторії, щоби знати, як на них відповідати. А форму подачі варто удосконалювати. Так само ви робите з «Нашим словом»: стараєтесь зробити його привабливим, цікавим. Ми мусимо так «говорити» до людей, щоби їм було приємно читати, аби спонукати їх до чогось доброго, щоби в них прокидалося щось світле. Тоді паперова продукція ніколи не зникне.

Пол. 90-их Канада Ніагарський водоспад

Які ваші рецепти успіху в улюбленій видавничій справі і в особистому житті? Що найважливіше з духовної і психологічної точки зору?

Бути носіями правди і добра. І йти за своїм покликанням. Правда є основою будь-якої діяльності. Найкраща реклама і рецепт успіху – це говорити людям правду, щоб вони вам довіряли. Чому всі так любили Любомира Гузара? Бо він діяв саме так. А я як віруюча людина намагаюся робити те, до чого мене закликає Бог. Тільки тоді уся моя праця буде успішною. Бо Бог знає найкраще, до чого ми покликані.

Фото з архіву Богдана Трояновського

Поділитися:

Категорії : Розмова

Схожі статті

Маріуш Сава: «У Інституту нацпам’яті є багато важливих проєктів. Але мені є що робити поза ним»

Ігор Ісаєв ■ ІНТЕРВ'Ю ■ №21, 2021-05-23 Про залишений Інститут національної пам’яті, настрої серед істориків, що займаються українською тематикою в Польщі, та про подальші...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*