Василь Каразін і його невмируща справа

Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №10, 2023-03-12

Людина, що вийшла за межі свого часу – так можна було б назвати  Василя Каразіна за його особисті, нестандартні думки і вчинки, а ще за те, що він встиг зробити. Каразін започаткував перший на Сході України університет та одно з перших в Європі міністерств освіти, був винахідником і автором ряду проєктів, волелюбним мрійником і, водночас, практиком, який бачив користь від усього задуманого. Тому ми й згадуємо його через 250 років – як він з’явився на нашій українській землі. 

Слобожанщина – моя мати рідна

Сталося це 30 січня (10 лютого за новим стилем) 1773 року в селі Кручик Богодухівського повіту «Слобідсько-Української губернії» (як звалась колись Харківщина). Батько – офіцер Назар Каразін – за три роки до народження сина покинув військову службу і зайнявся домашнім господарством. Був він за походженням чи то греком, чи то сербом, що наклало свій відбиток і на характер сина – волелюбний та непокірний. Мати – Варвара Ковалевська, донька  козацького сотника – додала йому непокірності, властивої українській нації. Ще в дитинстві одним із улюблених занять маленького Василя було слухання розповідей батька про  походи, в яких він брав участь і боротьбу сербів проти ворожих турків-«османів».

Проте, коли Василеві виповнилося 10 років, він втратив батька. Мати, залишившись сама, вийшла заміж вдруге за свого кузена Андрія Ковалевського, в маєтку якого доля звела хлопчика із найвідомішим сучасником Григорієм Савичем Сковородою. Український «Діоген» часто бував і навіть подовгу жив у них, отже справив неабиякий вплив на вразливого хлопчика, залишившись у його пам’яті на все життя. Але самого вітчима, судячи з усього, Василь не злюбив: він ніяк не міг забути свого батька. Невдовзі його відправили на навчання до приватних пансіонів Кременчука і Харкова, де він перебував до 17-літнього віку.

Петербург – холодна столиця бездушної імперії 

В 1791 році юнака, купивши йому патент на звання сержанта, відправили до Семенівського гвардійського полку в Санкт-Петербург. Військова служба Василеві, напевно, не подобалася, бо він більше часу проводив не в казармах, а на лекціях – у Горному корпусі, де отримував знання з математики, фізики, хімії, медицини, вивчав європейські мови і знайомився з новинками літератури. А весною 1795 року і взагалі покинув службу, щоб «вивчати росію і займатися точними науками». Однак те, що він збирався «вивчати», ставало все більш огиднішим: до влади в країні прийшов імператор-самодур Павєл І. В житті Василя Каразіна в цей час відбулися такі потрясіння, які змінили його на все життя. В своєму маєтку юнак, якому виповнилося 23 роки, закохався в 14-річну дівчину – кріпачку Домну. Вона настільки йому сподобалась, що Василь вирішив на ній одружитися. Але він не хотів жити в росії, бо його приваблювали європейські правила й порядки, котрі помітно відрізнялися від жорстокої імперської дійсності. І молодий чоловік, разом із вагітною дружиною і слугою Остапом, зробив спробу нелегально перетнути кордон, де й був затриманий царськими стражниками: 3 серпня 1798 року їх помістили на гауптвахті міста Ковно (нинішній Каунас в Литві). Від переживань у його дружини стався передчасний викид і вона померла, а сам Василь написав листа імператорові Павлові, в якому з чисто юнацькою сміливістю заявив: «Я волів позбавитися вашого правління, як надзвичайно жорстокого. Вільний спосіб мислення і жага до науки були єдиною моєю провиною». Цікаво, що жорстокий деспот, перед яким тремтіли найвищі сановники імперії, поблажливо віднісся до юнака: не лише помилував його, але й призначив служити в державній скарбниці.

На службі наукам і високій духовності

Тим часом в столиці імперії відбулися зміни, які вплинули і на Каразіна, змусили його підбадьоритися й загорітися новими бажаннями. В ніч з 11 на 12 березня 1801 року гурт із 12 офіцерів і сановників увірвався до спальні  імператора і забив на смерть «повелителя», якого всі панічно боялися. Новим імператором став зовні лагідний і улесливий, а насправді – іще більш лицемірний – Алєксандр І. Він зробив вигляд, що хоче створити більш вільну і відкриту для світу державу і багато хто довірився йому. Серед останніх був і слобожанський дворянин Василь Каразін. Він написав анонімного листа на ім’я нового імператора, в якому пропонував проведення глибоких реформ в росії і непомітно підкинув його до царського кабінету. Алєксандр, ще дуже молодий (йому ледве виповнилося 23 роки), зацікавився особистістю аноніма і попросив розшукати його. Він лагідно прийняв Каразіна і зробив одним зі своїх неофіційних радників. Останній же, недостатньо обізнаний із подвійною мораллю, яка панувала при дворі, був дійсно готовий до «великих звершень». Дещо йому вдалося: так, коли у вересні 1801 року з’явилась нова система органів центральної влади – 8 міністерств, то серед них було і Міністерство народної освіти, запропоноване Каразіним. Він взяв участь у створенні структури цього міністерства, а коли юний імператор вирішив відкрити декілька нових, російських університетів, то   зробив все від себе залежне, щоб один знаходився у Харкові. Це при тому, що Харків тоді, за словами самого Каразіна, був «малолюдним з числа найнезначніших губернських міст», на вулицях якого стояли калюжі і бігали свині. Однак, як справжній патріот свого краю, людина, хоча й молода, але далекоглядна, він зумів переконати як слобожанських багатіїв (перш за все  купців) і чиновників, так і верхівку імперії (передусім імператора), що Харків – найідеальніше місце для відкриття університету. В серпні 1802 року в губернському дворянському зібранні Харкова Каразін познайомив своїх слухачів із проєктом майбутнього університету, планом навчальної та наукової діяльності, проєктом будівель і кошторисом. Він переконував харківську еліту, що справа вже майже вирішена, бо він має добрі зв’язки в столиці і «дружить» із самим імператором. В результаті йому вдалося зібрати на справу відкриття вищого навчального закладу астрономічну для тих часів суму –  400 тисяч рублів. А в самій столиці – пооббивати пороги високих кабінетів, відвідати в котрий раз царський палац, запевнюючи усіх, що Харків чекає на університет. Внаслідок його зусиль в законодавчому акті про нову систему освіти від 24 січня 1803 року було згадано про намір відкрити університет саме у Харкові. Каразін кинувся шукати майбутніх професорів, підбирати будівлі для корпусів, закупив підручники. Однак, у червні 1804 року найвищим указом був відсторонений від  «університетських справ» і відправлений у відставку в чині статського радника. Заздрісне й консервативне оточення царя (перш за все, генерал Аракчєєв) звинуватило  Каразіна в «нераціональному» використанні коштів. Тож, коли в листопаді 1804 року Алєксандр І підписав офіційний указ про відкриття університету, то про Василя Каразіна в ньому навіть не згадали. Така була «царська вдячність» людині, яка скільки сил поклала на «вівтар служби науці» і «високій духовності».

 У вимушеній опалі: життя в «провінції»

В 1804 року Василь Каразін переїжджає у свій запущений маєток у рідному селі Кручик. 17 січня 1805 року без його участі було відкрито Харківський університет, задля якого він витратив скільки зусиль і коштів. Пізніше він доставив до Харкова близько 3000 цінних книг, куплених на пожертвування і власні кошти. Лише через декілька років (30 серпня 1811 року) вклад Каразіна у справу відкриття університету було відзначено вченою радою, яка обрала його своїм почесним членом. 

В наступні роки Василь Каразін не припиняє займатися різними дослідженням, науками і громадською діяльністю. Він вдруге одружився: шлюб із Олександрою Бланкеннагель дав  йому восьмеро дітей – шестеро хлопців і двох   дівчат. Але Каразін не зайнятий виключно родинними справами і домашнім господарством: його цікавлять загальнодержавні питання. Він продовжує  надсилати звернення на «височайше ім’я», в яких говорить про обмеження «деспотії» і встановлення «конституційної монархії», поступову ліквідацію кріпосного права, створення можливостей для вільнонайманої праці,  запровадження прав і свобод і так далі. Можна уявити, яке  враження  це справляло на самодержця та його оточення: «мрійність, ідеалізм і зайва щирість» слобожанського «дивака» обернулася проти нього самого. В 1808 році, за наказом із Санкт-Петербурга, він відсидів 8 днів на гауптвахті у Харкові за те, що порадив цареві утримуватися від активної європейської політики і більше займатися розвитком власної країни. Така поведінка шокувала петербурзьку еліту: якийсь дрібний дворянин, а втручається в справи «самодержця всеросійського»!

Однак, Василя Каразіна це не зупинило. У власному маєтку він організував селянське самоврядування – «думу», зменшив особисту залежність селян, виділив їм земельні наділи, відкрив початкову школу для селянських хлопчиків 6-8 років…. Велику увагу приділяв науковим дослідженням, перш за все галузям, які потрібні були для швидкого розвитку економіки країни. Каразіна  називали слобожанським Ломоносовим, але правильніше було б сказати, що це український Леонардо да Вінчі. В своїй сільській «лабораторії» він вирощував нові сорти злакових культур, розробляв нові види добрив, способи консервації продуктів, виготовлення нових лікарських засобів і штучних алмазів, бальзамування живих істот тощо. В деяких винаходах він став справжнім піонером (ідея створення мережі метеостанцій, парового опалення приміщень, парового двигуна), в інших – випереджав свій час. Ще далеко не все, зроблене ним, вивчено, але Каразін приділяв увагу і природничим, і суспільним наукам. В 1811 році він заснував у Харкові «Філотехнічне товариство для поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисловості», був членом ряду  наукових товариств, надрукував близько 60 наукових статей. Але сміливі висловлювання Каразіна на адресу «сильних світу сього», критика існуючих порядків знову обернулися проти нього. 26 листопада 1820 року він був заарештований і звинувачений в підбурюванні до антиурядових виступів в казармах Преображенського полку. Півроку відсидів у Шліссельбурзькій фортеці, після чого його відіслали на Слобожанщину, заборонивши відвідувати «столиці». 

Востаннє Каразін залишив Слобожанщину восени 1842 року із наміром відвідати Крим і зайнятися виноробством, однак в Ялті він потрапив під дощ і застудився. На зворотному шляху зупинився у свого сина Філадельфа, який служив при штабі Чорноморського флоту – у Миколаєві. Там він і помер 4 (16) листопада 1842 року. На похоронах його синові, напевно, пригадалися батькові слова: «Я тішу ся тим, щоби принести користь дорогій моїй Вітчизні. І тоді сподіваюся бути виправданим». Останнє знайшло своє підтвердження в незалежній Україні, в той час як його гонителів і катів ніхто й добрим словом не згадає.

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Олекса Манн: «Після війни буде розквіт абстрактного мистецтва»

Аліна Кувалдіна ■ КУЛЬТУРА ■ №17, 2023-04-30 Олекса Манн – український художник, есеїст, арт-куратор та ілюстратор. Після повномасштабного російського вторгнення митець почав працювати над...

Роман Любий: «Ми продовжуємо традиції українського поетичного кіно»

Дмитро Десятерик ■ КУЛЬТУРА ■ №17, 2023-04-30 Український документаліст Роман Любий починав як хронікер Майдану в групі «Вавилон'13». Його короткометражки увійшли до альманахів «Сильніше,...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*