Валерія Гуржий ■ ІНТЕРВ’Ю■ №46, 2022-11-13
Максим Несміянов родом із Миколаєва, після переїзду до Києва співпрацював з великими українськими медіаканалами та мав власні телепередачі. Повномасштабне вторгнення Максима та його сім’ю застало у Ірпені, що на Київщині. На початку березня чоловік вирішив піти на службу, аби захистити Україну від російських загарбників.
Розкажи про своє життя до повномасштабного вторгнення та над якими проєктами ти працював?
З 2013 року я виконавчий директор Союзу прав споживачів України, з 2015 ми почали працювати з великими медіапрограмами, до цього працювали з новинами – просто консультували. У 2015 році почали консультувати програму Ольги Фреймут – «Інспектор Фреймут». З 2017 року вже почав запускати авторські програми на телеканалах: «Прямий», «Україна 24», рубрики на «1+1» та на «ICTV». Ми проводили перевірки супермаркетів, кафе та інших місць громадського харчування у Києві та різних регіонах країни.
У 2021-му зробив свій канал на ютубі і почав передавати відеоканалам. Весь цей час займалися перевіркою якості товарів у магазинах, потім перейшли на більш широкий спектр – проблеми при наданні послуг, проблеми при продажі промислових товарів, наприклад, коли людині у магазині продали зламаний телефон і не хочуть його ремонтувати або повертати гроші. Проводили й перевірки міст. Була цікава історія у Запоріжжі. Там був якийсь супермаркет із 90-х. Ми виявили у них велику кількість прострочених продуктів та ковбасу з цвіллю. Продавчиня погодилася і сказала, що все прибере. Ми приїхали наступного дня, а вони не прибрали. Жінка викликала поліцію, а заяву написав я, розписав всі позиції та порушення законодавства, і магазин закрили. Я не хотів, щоб їх закривали, у мене була вимога прибрати прострочені товари, але позаяк вони цього не зробили, ми пішли більш жорстким шляхом. У них там було порушення на порушенні. Я спеціаліст у галузі якості, стандартизації та сертифікації, закінчував Одеську академію технічного регулювання та якості. Я розумію про що говорю.
Наскільки я пам’ятаю, ти жив в Ірпені до повномасштабного вторгнення?
Так, ми з дружиною переїхали в Ірпінь у 2021 році. Прожили трохи більше року і почалася повномасштабна війна.
Як ви звідти виїжджали і що відбувалося тоді у місті?
На першому етапі я не виїжджав. Я 23 вже лютого зрозумів, що все, справи погані. Я чисто інтуїтивно це зрозумів. Дружину з дитиною намагався у літак посадити, бо для мене вони – найбільша зона ризику. Але вони не захотіли виїжджати і сказали, що я панікер. У мене телефон був вимкнений і 24-го я бачу, що у мене багато пропущених викликів, дивлюся новини, а там – повномасштабне вторгнення. Я швидко виходжу у магазин, дивлюся на черги у банкомати, черги за продуктами. Набираю галети, консервацію, для дитини пастилу. Я розумів, що зараз почнеться, треба ж його якось відволікати. Заходжу додому, дружина плаче і питає, що робити. Я сказав, щоб виїжджали – вони сідають з друзями до автівки. Друг, який їх вивозив, мав повернутися, тому залишив мені собачку. Так у мене утворилася команда – я, моя кішка і собака. І цією командою ми були з 24 лютого по 8 березня в Ірпені.
Нашу квартиру трохи підбило, коли мене не було вдома. Снаряд прилетів на балкон, вибив двері у кімнату: уламок відірвав метр підлоги, а сам снаряд впав вниз і все спалив у сусідів. Всі живі, тільки чоловік сусідки трохи постраждав. Тоді в Ірпені не було довго зв’язку, мости були підірвані. Машина є, а виїхати нема куди. Я тоді навіть публікував дописи у фейсбуці – якщо залізти на високу будівлю, то можна було зловити трохи мобільну мережу. Коли у місто зайшли кадирівці, і я дізнався, що розпочалися розстріли, то вирішив йти у сторону Києва. Трохи смішного розкажу. Ще у перші дні у чоловіків з під’їзду питав, що робитимемо, вони запропонували піти у партизани. Я кажу, давайте. Бачу, що у них є пиво з рибою. А я взагалі не п’ю. Пішов додому, але вдома було важко, я на той час там вже майже два тижні сидів. Гуляв, збирав їжу у друзів, вони мені ключі залишили. Через три дні, десь приблизно 28 лютого, виходжу у двір, стоїть сусідка, питаю, де партизани? Вона каже, що все, пиво закінчилося з рибою, партизани у Київ пішли (сміється). Я хотів піти у військкомат на місці, але за вказаною адресою була новобудова. У районі Ірпеня, де я жив, все погано стало десь 6-7 березня. Тож, 8 березня рушив у Київ, щоб віддати собаку та піти в армію. Кішку я залишив друзям з кормом, а собаку треба було доставити до Львова. У Києві мені не було де жити, бо я взяв ключі не від тієї квартири, у яку їхав. Був стресовий стан. Я чомусь одягся у все біле: білі спортивні штани, білі кросівки, біла куртка, і собака мене забруднив лапками, бо його треба було нести на руках. Я пса відправив і мав йти в армію, але виглядав як безхатько (сміється).
Тож як ти опинився в армії і чи був у тебе військовий досвід до цього?
У 2005-2006 році я був на строковій службі у Державній прикордонній службі, у військовому білеті написано «старший стрілок прикордонної служби», то й повернувся до своїх функціональних обов’язків – і з 10 березня я знову у прикордонниках. Прийшов зранку, запитали, як самопочуття, медогляд не проходив, показав військовий квиток, мені видали форму і сказали приходити завтра, щоб вже їхати. Також сказали, що поїду або на Схід, або на кордон із білоруссю, мені було все одно. Але потім все змінилося, мене перевели у резерв і відправили на навчання, тому що було багато охочих.
Чи бачився ти після цього із сім’єю і як часто вдається поспілкуватися?
Вони досі за кордоном. Коли у нас закінчилися навчання десь у травні, то вони приїхали на 4 дні, і наступного разу я їх побачу вже наступного року, якщо нічого не станеться форс-мажорного. Я, якщо чесно, їх обманюю: сказав, що стою на кордоні з білоруссю, а сам перебуваю на Сході. Я там раніше був, от і далі граю у цю гру, щоб дружина не переживала.
Як тобі новий досвід та що на службі далося найважче?
Є низка проблем, які я не можу озвучити. Зрозуміло, що зараз їх вирішити не вийде. Чи вийде після війни, я не знаю. Є люди, яких не зрозуміло, навіщо мобілізували або направили не у ті війська. Наприклад, у нас є хлопець, якому релігія забороняє брати у руки зброю, але він сміливий та працьовитий, береться за будь-яку справу: валити дерева, міняти двигуни, будь що. Він не дезертир і не боягуз. Просто між вибором вбити чи померти, він радше обрав би померти – тож нащо його відправили у бойовий підрозділ, він би міг бути дуже затребуваним в інших військах. Можу ще сказати, що з того часу, як я служив в армії, дуже змінилася якість солдат – вона зросла. Моральний дух у нас дуже високий.
Як тебе змінила війна?
Здається, що як був на позитиві, так і залишився. Як і раніше, будую плани. Зрозумів, що для мене найголовніше – не загубити себе у цей важкий час, бо все рано чи пізно закінчиться, а я маю залишитися людиною, бо треба додому, до сім’ї повертатися. Дружина та дитина мають зустріти того, кого вони відпускали.
