Омелян Вішка ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2009-06-25
{mosimage}
А. Портнов, Наука у вигнанні. Наукова і освітня діяльність української еміграції в міжвоєнній Польщі (1919-1939), Харків, 2008, С. 256.
З деяким запізненням появилася в Польщі книжка кандидата історичних наук, наукового співробітника Інституту європейських досліджень НАН України, редактора журналу “Україна модерна”, Андрія Портнова “Наука у вигнанні. Наукова і освітня діяльність української еміграції в міжвоєнній Польщі (1919-1939)”. Фактично це його докторська (кандидатська) дисертація.
Отримавши її ще минулого року від автора, я, позитивно оцінюючи цілість, мав однак декілька призначених для нього критичних зауважень, проте їх не оформив і автору не надіслав. Сьогодні презентую книжку читачам “Нашого слова”.
Конструкція опрацювання продумана. П’ять його розділів попереджує передмова, де автор пояснив, ким і чому була визначена саме така наукова тема та яка її мета. Треба погодитися з автором – такого опрацювання досі не було ані в Польщі, ані в Україні. Тут також визначені часові й територіальні рамки праці, пояснена вживана термінологія. Останнє особливо важливе, якщо взяти до уваги, що часто-густо термінологія, зокрема географічні й територіально-адміністративні назви, якими користуються польські автори (напр., Східна Малопольща, русин), неприйнятні для українців і викликають у них різке заперечення. А. Портнов пояснює також, чому деякі особи, які не походили з Наддніпрянщини й не були раніше пов’язані з петлюрівським табором, зараховано до кола еміґрантських діячів.
Перший розділ – “Історіографія проблеми”, починається (і слушно) загальним описом польсько-українських взаємин. Це важливо, щоб “осадити” в тодішніх реаліях основний зміст праці. Сам перелік та оцінка джерел і літератури доволі обширні. Це притаманне, мабуть, усім українським авторам. Хто хотів би виловити для себе якусь публікацію на згадану або близьку тему, має тут з чого вибирати. Автор розглядає, аналізує наукові надбання української зарубіжної (еміґрантської) історіографії, української радянської та сучасної, польської довоєнної та сучасної, а також західної і російської історіографії.
Пригадання в загальному плані польсько-українських взаємин на потреби цієї книжки це, однак, мало – повинно бути висвітлене положення наддніпрянців у Польщі. І Портнов про це не забув. Він слушно зауважує, що ситуація української політичної еміґрації в міжвоєнній Польщі була специфічна. Вона не могла собі дозволити на нелояльність супроти Польщі, а її проблеми були для цієї держави марґінальними. Звідси другий розділ: “Польська держава і українська еміґрація: загальна характеристика взаємин”. Презентована характеристика дійсно загальна і, знову треба зауважити, якраз достатня. Крім цього, є тут також стисле окреслення відносин наддніпрянських еміґрантів з західноукраїнським суспільством. А ще, не менш стисло, говориться про погляди петлюрівців на дійсність у підрадянській Україні, у тому числі згадується болюче питання про повернення на Батьківщину. Не забракло й згадки про посилену пенетрацію еміґрантського середовища радянською розвідкою.
На такому фоні автор реалізує основне завдання – три чергові розділи присвячені науковій та освітній діяльності українських еміґрантів у міжвоєнній Польщі. У третьому – “Науково-освітня діяльність української еміґрації в таборах інтернування на території Польщі” – Портнов починає від висвітлення, знову ж стислого, проблем запротореного за дроти війська УНР, пропаґанди за повернення, справи влаштування на проживання в Польщі та інших країнах. Далі йде презентація різноманітних напрямків і форм згаданої діяльності.
Наступні два розділи стосуються вже наукової та освітньої діяльності післятабірного періоду. У четвертому (“Проблема створення українського вищого навчального закладу і Студіюм православного богослов’я Варшавського університету”) автор поєднав дві справи – загальну справу українського (не лише еміґрантського) університету і студіюм богослов’я. Можна було б ці справи поділити на окремі розділи, бо проблему вищої школи для українців так само далося б “причепити” до наступного розділу про Український науковий інститут. Це, однак, лише інший погляд на структуру книжки. Студіюм, як підкреслює Портнов, “ніколи не було суто українським навчальним закладом”, але завдяки таким його викладачам, як Олександр Лотоцький, Іван Огієнко, Василь Біднов, Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Заїкин, проходила його поступова “українізація”. Пишучи про студіюм, автор не міг не згадати й про проблеми автокефалії Української православної церкви та взагалі про її розвиток.
Згаданий вже Український науковий інститут – це заголовок і тема останнього, п’ятого розділу книги. Автор розповідає про створення та діяльність інституту. На його (та не лише його) думку, УНІ був “найповнішим втіленням інституційної організації наукового життя української еміґрації в міжвоєнній Польщі”. Тут є накреслена структура інституту, система праці в семінарах і комісіях, видавнича діяльність тощо. Крім цього, представлені головні творці, “батьки” закладу: Олександр Лотоцький, Роман Смаль-Стоцький, Богдан Лепкий та Валентин Садовський. Усім видатнішим (і названим уже тут, і багатьом іншим) особам українського наукового життя автор присвятив коротенькі біограми, вміщені в ході розповіді в головний текст.
Свої міркування Портнов підсумовує в післямові. Стверджує, що обидва згадані заклади не були повноцінними: СБ не було суто українське, а УНІ не мав права вести дидактичну діяльність. Усе ж таки, продовжує, вони зіграли значну роль у розвитку української науки в ситуації, яка склалася після І Світової війни.
Додати також треба, що нарація її прудка, мова комунікативна, без зайвих псевдонаукових формулювань. Усе це дозволяє читачеві краще сприймати зміст дисертації.
Цим коротким оглядом підтверджую слова, винесені в заголовок тексту – Андрій Портнов мав вдалий науковий старт, а його книжка заслуговує на увагу читача. І не лише зацікавленого окресленою проблематикою, але й широкими українсько-польськими відносинами.
Однак не можу не звернути уваги на деякі недоліки цієї добре укладеної конструкції, недогляди, про які я згадував на початку і мав намір передати безпосередньо автору. Виношу їх тут заради того, щоб хибні ствердження, хоча й дрібні, не розмножували на підставі цієї книжки інші автори.
Серед польських авторів, на тексти яких спирався науковець, він назвав Р. Потоцького і С. Мікулича. Хоча Портнов і наводить критичні слова на адресу їхніх праць, повних фактографічних і мовних помилок, усе ж таки деколи в ході роботи сам про це забуває. Звідси взялись і його похибки, дрібні щоправда, але вони виконують роль жменьки піску в механізмі добре налагодженої машини. Я у своїй монографії (E. Wiszka, Emigracja ukraińska w Polsce 1920-1939, Toruń 2004) спростовував ці хибні дані, проте Андрій чомусь зіґнорував це.
Перш за все, він наводить услід за Мікуличем неправдиві, перебільшені дані щодо чисельності відділів Українського центрального комітету та кількості членів в окремих відділах (с. 71-72). За Потоцьким до праці Портнова перейшли деякі перекручені прізвища, напр.: Клечкоцький (правильно Клекоцький), Бакенович-Щуковський (Бакевич-Щуковський), Бовжик (Божик; с. 167). Не знати, звідки взялася помилка в прізвищі Генрика Юзевського (саме так повинно бути, а не Генрих Юзефський!; с. 61). Замість Булах-Балахович повинно бути Булак-Балахович (с. 99). Не сперечаюся про Тимоша Олесіюка (у книзі: Олексіюк), бо навіть в енциклопедіях виступають ці дві форми (крім псевдоніма Олесевич). Спростувати треба інформацію, що Гліб Лазаревський був істориком (с. 170) – він був юристом (прокурором).
Скажу відверто – здається, що Портнов, мабуть, не дочитав згаданої монографії про українську еміґрацію в міжвоєнній Польщі. Про це свідчить декілька фактів. Так, напр., в описі діяльності гімназії і початкової школи в Українській станиці в Каліші спирається на старіші й неповні опрацювання. В описі Товариства допомоги студентам (с. 118) немає інформації про ініціатора І. Огієнка, першу управу та взагалі діяльність організації. Уточнення вимагає й інша інформація про Огієнка – він не редагував часописів “Наш світ” і “Наша бесіда”, а лише співпрацював з ними; редактором був В. Островський. Якщо книга стосується освітньої діяльності еміґрації, то не можна зрозуміти й браку згадки про бурсу ім. С. Петлюри в Перемишлі, школу ім. Л. Українки у Варшаві, чи народні шкілки, організовані відділами УЦК на місцях.
Згадані тут деякі помилки легко виправити. Думаю, що автор переосмислить усе це і введе поправки в другому виданні книжки. Чого йому й читачам бажаю.
“Наше слово” №26, 28 червня 2009 року {moscomment}
