Тадей Карабович ■ КУЛЬТУРА ■ №18, 2021-05-02

Відома майстриня Ольга Назар-Ровецька із Сокаля робить чудові традиційні холмські писанки. Зацікавлення регіональним видом цього народного мистецтва не випадкове у її творчості. Шукаючи у художній та фаховій літературі інформацію про історію української писанки, вона неодноразово натрапляла на згадки про роботи з Холмщини і приділяла їм увагу. Надбужанські писанки цього регіону в українському фонді народної майстрині – різноманітні і багаті на солярну символіку.

Багато років тому Ольга натрапила на передрук видання двотомної фольклорної праці Оскара Кольберга «Chełmskie / Холмське» (1890). Тоді вона побачила, що вже у ХІХ столітті українські писанки Холмщини привертали до себе увагу. В етнографічному дослідженні вченого вони зображені на чорно-білих замальовках й описані як важливий символ Великодніх свят. Оскар Кольберг у своїй праці вмістив низку надбужанських писанок, найбільше описів яких він зробив у селі Тарнові під Савином. Відтворення їх на основі історичної монографії, яким займається Ольга Назар-Ровецька, повертає доробок вченого до новітньої етнографічної дискусії.

Ольга досліджувала історію українців у Польщі й усвідомлювала, що на їхніх рідних землях функціонували розмаїті писанкарські стилі. Після виселення людей до України у 1944-1945 роках уся ця спадщина була зруйнована і частково «переїхала» з українцями на нові місця проживання. Переселенці, попри релігійні та національні переслідування, не розчинилися в новій для них дійсності. Після сталінського періоду, від 1956 року, писанкарська традиція поволі почала відновлюватися. Першими, хто знову почав цим займатися, були лемки і бойки – вони показали українському суспільству, серед якого жили, як виглядали їхні великодні писанки. Це був сміливо: вони були переселенцями, мешкали у Миколаївській, Херсонській, Луганській, Донецькій, Одеській та Дніпропетровській областях, але дотримувалися своїх звичаїв і намагалися їх плекати. Так, збереглися спогади про те, що лемків та бойків у колгоспних середовищах висміювали за архаїчну мову і традиції.

Згодом писанкарство відновили переселенці з Надсяння, Холмщини та Південного Підляшшя. Вони опинилися у центральних та південних регіонах України, але незадовго після виселення намагалися перебратися до Волинської, Рівненської, Львівської та Тернопільської областей. Фактично найбільш свідомі виселенці виїжджали не до сіл, а до міст Західної України, де легше було влаштуватися на роботу. Усі переселенські товариства: «Холмщина», «Надсяння», «Лемківщина», «Любачівщина» – виникли вже після 1991 року, коли Україна стала незалежною, у Львові, Тернополі, Луцьку, Києві та Сокалі.

У межах акції «Вісла» 1947-го на західні землі Польщі вислали тих, кому вдалося уникнути переселень до України. Після політичної відлиги у РП 1956 року українці також зробили спробу відновити народну писанкарську традицію. У Ґожові відомий український лемківський діяч Михайло Ковальський організував конкурс писанок від Українського суспільно-культурного товариства; поновилася мистецька діяльність лемківських писанкарок з Команчі, Ганчової, Зиндранової, Білянки чи Лося. Ці майстрині, попри критику їхньої праці з боку нових сусідів, не полишали її. Урешті визнана у 1990-х роках творчість Марії Келечави з Вроцлава – це повернення традиції писанки в гуцульському стилі і лемківської техніки розпису голкою.

Діяльність Ольги Назар-Ровецької немовби єднає в собі ці дві гілки українського писанкарства. Це відповідь на ностальгію за рідними землями, з одного боку, українських переселенців з Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Південного Підляшшя в Україну, а з іншого – тих, хто лишився у Польщі і в національній українській меншині не забуває про своє коріння.

Ольга у своїй авторській творчості спирається на писанкарство народних мисткинь і майстер-класи, які проводить для дітей і молоді. Ця діяльність вписується в історію відтворення різноманітних архаїчних узорів з Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Південного Підляшшя, себто тих етнічних земель, де українці розвивали ці традиції, вважаючи писанку оберегом, а не лишень символом Великодніх свят. Тому Ольга звернула увагу не тільки на холмську писанку, зафіксовану в архівному матеріалі Оскара Кольберга, але й на її різновид – крашанку. У книзі Кольберга вона має назву «бички». Це пофарбоване в один колір куряче яйце, «вкруту» зварене в лушпинні цибулі, призначене для святкового великоднього столу, «христосування», змагань у «вибитки» і дарунків. Писанкарка вважає, що саме сьогодні крашанка має виконувати в традиційній український сільський культурі свою первісну функцію – відображати певну містичну сутність у великодній обрядовості людей. Адже фарбування в цибульнику – це одна з найдавніших форм декорування українських писанок та крашанок на Холмщині. Лише після цього люди бралися до червоного та зеленого кольорів. На думку майстрині, писанки та крашанки будуть присутні в український традиції доти, доки її плекатимуть нові покоління.

Що ж до міста – Ольга вважає, що ця традиція має бути присутня на музейних виставках, конкурсах, майстер-класах чи в діяльності митців. Адже сама вона, наприклад, не живе на Холмщині, але відтворює тамтешні розписи. А завдяки заняттям із дітьми зароджуються нові звичаї писанкарства.

Я мав нагоду поспілкуватися з майстринею через фейсбук. Ось що вона говорила про записи Оскара Кольберга: «Там є одні такі писанки – здається, з села Гусинного (надбужанська Грубешівщина). Дуже авторські, незвичайні. Мені уявилося, що їхня авторка була талановитою майстринею, видно, що вона дуже це любила. Але чи було у неї вдосталь часу і можливостей? Мала господарку, а ще як в невістках була, то й до писанкарства не було великої нагоди. (…) Я відчула сильний потяг до того, аби створювати писанки з узорами з Холмщини. Зразків зараз небагато. Найбільше – від Оскара Кольберга, і ще з таблиць Віри Манько».

А ось характеристика творчого феномену Ольги від Лесі Воронюк з 2019 року: «Вона створює найрізноманітніші писанки, шкрябанки, мальованки, галунки найвищої мистецької складності на перепелиних, курячих, гусячих, страусиних яйцях. Писанкарка відтворює старовинні сюжети та пише авторські, в яких творчо переосмислені традиційні орнаменти. Писанкарство в родині пані Ольги – тривала родинна традиція, яка не переривалась навіть за часів СРСР. Сім’ї доводилося виготовляти писачки таємно з металевих наконечників шнурівок та олівців, ризикувати безпекою та добробутом, та все ж це не зупиняло їх, вони зберігали та передавали з покоління в покоління мистецтво розпису писанок. Ольга сама створює фарби з природних барвників – відварів трав, ягід, цибулиння. Вона веде гурток творчості в Сокалі та сподівається, що писанкарство відродиться в кожній українській родині».

Безумовним успіхом майстрині було те, що до Великодніх свят у 2020 році спільнота, що організовує Всесвітній день вишиванки, спільно з Народним музеєм України впорядкувала збірку листівок «Писанковий світ Ольги Ровецької». У ній розміщені зразки робіт мисткині, серед яких красуються надбужанські писанки з Холмщини. За підрахунками Ольги, вона намалювала вже понад тисячу писанок. Холмські узори в такому чарівному фонді виростають, як жива гілка, і нагадують про невмирущу традицію писанкарства на холмській княжій землі.

Фото надані автором статті

Поділитися: