Олександр Любчич ■ ІСТОРІЯ ■ №22, 2025-06-01

Він з’явився  на світ у  легендарному краї – на  Черкащині, землі, яка дала світові найвідоміших українців – Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка. Родина селянська: семеро дітей в Степана та Євгенії (Ївги) Осьмачок, п’ятеро хлопців і двоє дівчат. Малий Тодось в дитинстві не розкошував, але згадував той час, як «рай земний», у порівнянні із   подальшою своєю долею. Отже, про найпохмурішого і, за словами Івана Багряного, суворого, як Данте, поета Тодося Осьмачку і буде ця розповідь.

Народження і перші самостійні кроки по землі

Життя починається із народження. Отже, 3, за іншими даними – 4 (або 16) травня 1895 року напружену тишу селянської хати в селі Куцівка на Черкащині розірвав дитячий крик. Він сповістив про появу іще однієї живої душі, а жінка, котра народила дитину, відразу ж оглухла. Новонароджений Теодозій (або Тодось) відчував провину за страждання матері: лише через двадцять років слух її частково відновився. Але про матір він ніде не згадував, згадав лише (в одній із книжок) батька, назвавши його найблагороднішим серед людей. Степан Юхимович Осьмачка займався ветеринарною справою, і його поважали мешканці навколишніх сіл. Він виділяв Тодося серед дітей, бо той був допитливим і розумним, любив казки і пригодницькі твори. В 9 років пішов до церковно-парафіяльної, потім до двокласної земської школи, після якої влаштувався працювати чорноробом до панської економії. Разом із тим готувався до іспитів в семінарії і в 1915 році отримав фах вчителя.  Деякий час вчителював у  Білозірці (на Смілянщині), писав вірші, і перший із них був надрукований в газеті «Черкаські вісті».

У колі першому земного пекла: війна, життя і творчість

У славнозвісній поемі Данте «Божественна комедія» грішники потрапляють у пекло, але на землі вони створюють його для інших. Тодось  Осьмачка пройшов майже всіма колами земного пекла, бо не сприймав усіх викривлень й неподобств людства. А почалось все зі світової війни – кривавої бійні, організованої правителями Європи. В самому її розпалі, у 1916 році, молодого вчителя відправили на фронт. І перед ним відкрилось те, що не вкладалось ні в які рамки здорового глузду: незрозумілі й неприйнятні жахи загального людиновбивства. Написав поему «Дума солдата», в якій висловив своє ставлення до побаченого і був засуджений воєнно-польовим судом. За іншими даними, Осьмачка, начебто прокусив собі язик і симулював хворобу – епілепсію, через що був звільнений із армії. Як би там не було, але перебування на війні наклало глибокий відбиток на його психіку: думки і деякі факти життя   став приховувати. Працював вчителем в школі села Носачеве, потім (із 1919 року) інструктором у відділі освіти міста Кременчук.

В 20-х роках був студентом Київського інституту народної освіти (нині Університет імені Шевченка). Водночас зайнявся літературою, став членом «Асоціації письменників» (АСПИС), потім літературної групи «Ланка» (згодом МАРС або «Майстерня революційного слова»). Почав друкуватись: в ці роки вийшли його поетичні збірки «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929). Друзів серед літераторів Тодось не мав через занадто великий егоцентризм і зацикленість на своєму внутрішньому світові. Єдиний, із ким  зійшовся, – це поет Григорій Косинка, родом із бідної селянської родини на Київщині.  Вони  здружилися так, що їх жартомапрозвали «Косьмачкою». Але поступово над головами молодих людей, які не хотіли служити тоталітарній системі, стали збиратися грозові хмари. І в 30-х роках Косинка, як майже всі незалежні літератори, став жертвою масових страт. Осьмачку врятував дивний шлях, який він обрав собі, але про це – мова далі.

Особисте життя не склалося. В 1922 році він одружився на лікарці Олександрі (Лесі) Трохименко. Жили бідно. Вона навчалась, потім працювала й виконувала всю домашню роботу, а Тодось відвідував бібліотеки, багато читав і писав. Пізніше зізнавався, що ніколи своєї дружини не любив, часто «бив і за коси тягав». В другій половині 20-х вже відчував психічний розлад. Коли одного разу прийшов додому, то йому здалося, що хтось рився у його паперах. Став бити й душити Лесю, яку врятували сусіди. Чоловіка відправили до  психічної лікарні, звідки він втік. В 1930 році вони розлучилися. Леся, яка вже мала сина Ігоря, вийшла за однокурсника Тодося – Якова Яременка й народила від нього доньку Олену. Нового чоловіка теж репресували і вона залишилась із двома дітьми. Тяжко було, але дожила до 95 років (померла 29 січня 1996 р.).

В колі другому: арешти, психлікарні і тюрми

В 1931 році Тодось Осьмачка покинув вчителювання. Поїхав до Москви, щоб пояснити «відповідальним товаришам», що українська культура повинна бути «національна за змістом і незалежна». Тоді ж написав листа до «Федерації радянських письменників», в якому пояснив, що в СРСР вільно творити не може і просив допомогти одержати дозвіл виїхати в Галичину або в Канаду. Але  5 лютого 1933 року його заарештували. Коли привели на допит, запитав слідчих НКВС: «Що ви тут жидів  порозвішували?» (маючи на увазі Маркса і Леніна).  Слідчі були шоковані, бо, на їхню думку, нормальна людина так би себе не вела. Осьмачку випустили, і він повернувся до Києва. Вдень працював у бібліотеці, читав, писав, перекладав Байрона, а спав у підворіттях будинків, скверах і на цвинтарі. Останнє місце було найбезпечнішим: туди вночі ніхто не зазирав. Через деякий час Тодось поїхав до рідної Куцівки, де його знову заарештували. Але відношення було не дуже жорстким, бо всі свідчили про його психічний розлад. Відправили на лікування до Київської психлікарні, а потім у Ленінград. 

   В колі третьому: спроби втекти за кордон

Тодось Осьмачка згадував, що потягло його туди море, пароплави, бо хотів утекти за кордон. І одного разу таки забрався на пароплав, що йшов у Фінляндію, але його знайшли, віддали міліції, а звідти… знову відправили до психлікарні. Склалась дивна ситуація: багатьох вже розстріляли, але його не чіпали, бо був «божевільним». Літературознавці й досі дискутують: Осьмачка був таким чи тільки себе вдавав. Більшість схиляється до першого. Після невдалої спроби втечі на півночі, він вирішив прориватися на захід. Зовнішнім виглядом нагадував Григорія Сковороду: босий, у солом’яному брилі, з палицею і торбинкою, а в ній – Байрон і власні твори. Пішки пройшов значну відстань, розпитуючи людей про місцевість. Майже дійшов до кордону, але коли переходив якийсь струмок, його схопили. Не вдалося, бо, на відміну від філософа, жив за «залізною завісою». Затриманого знову відправили до психлікарні. Були ще спроби, але теж невдалі, і в останній, шостий раз його заарештували у травні 1939 року. Один із в’язнів згадував, що Осьмачку дратував «щонайменший шум, тому він затуляв вуха ватою, натягав на голову подушку, навіть коли ходив до туалету». Інколи моторошно реготав. Коли цей в’язень виходив на волю, Тодось сказав йому на прощання: «Я вам не заздрю, бо з тюрми малої ви йдете у тюрму велику». Стан своєї душі він передав словами вірша: «Я знов самотній і проклятий, – схилився тяжко до вікна:  на мурах, ніби на розп’яттях ворони виють в небеса». Картина, що знайома людям, які були в’язнями.  

В колі четвертому: світла плямочка посеред темряви ночі

В 1941 році Осьмачка востаннє відвідав малу батьківщину – Куцівку. Вирив пляшку зі своїм рукописом, побачився із сестрою Лукією. Вона запитала: «Куди прямуєш?» Відповів, що до Львова, але не збирається воювати ні з комуністами, ні з фашистами, бо «всі вони однакові». А «українському селянинові» немає волі «на рідній землі», тому потрібно «її шукати на чужині». До Львова теж добирався пішки, прибув вже в 1942 році. В місті його захоплено привітали, допомогли одягнутися, видати нову поетичну збірку «Сучасникам», за яку отримав ще й грошову премію. Потім підлікувався на курорті у знаменитій Криниці. Там познайомився із жінкою, яка справила на нього глибоке враження. Це була матушка Йосифа (Юлія Вітер), ігуменя монастиря сестер студиток, визволена із лап НКВС. Він починає приділяти жінці занадто велику увагу, і монашка, навіть не долікувавшись, тікає з курорту. Тодось знову залишається сам: «Куди ж мені іти супроти ночі ще й стежкою страшної самоти». І він відправляється далі на захід.

В колі п’ятому: в Німеччині, в таборі для переміщених осіб

Тодось Осьмачка нарешті потрапляє за кордон, до Німеччини. Майже вся Європа лежить в руїнах – після нової світової війни. Він живе у таборі для переміщених осіб і, оскільки ще не такий старий, намагається вирішити власну долю. 50-літній чоловік сватається до 17-річної дівчини. І хоча виглядає непогано і гарно одягається, та дівчина відмовляє йому. Осьмачка мріє знайти  красиву й молоду жінку, із добрим серцем, яка би була «людиною, а не бабою», але йому це не вдається. І, мабуть, добре для жінок, бо він не був створений для подружнього життя. Осьмачка пише перший прозовий твір – повість «Старший боярин» (1946), яка забирає весь його час. Видатний літературознавець Юрій Шевельов, ознайомившись із повістю, написав, що «наша література ще не знала такої української книжки» і прирівняв її до «Шевченкових віршів і Гоголевих українських повістей». Цей твір ще сповнений надією і має свій «хеппі енд», як і пригодницькі твори Майн Ріда. Але це вже передостання надія. Створивши справжній шедевр, Осьмачка в 1948 році виїжджає до Америки.

В колі шостому: в Америці – блукання і спроби влаштуватися

Там літератора чекають ті ж самі злидні й поневіряння. Спочатку миє  підлогу на вокзалі в Пенсильванії, далі мандрує іншими містами – Детройт, Чикаго, Міннеаполіс… Не знайшовши тут щастя, перебирається до Канади – живе у Торонто. І хоча тут багато українців, але за великим рахунком він нікому не потрібен, бо у кожного своє життя. Хоча є й світлі моменти, бо світ не без добрих людей. Йому допомагали чим могли – художник Іван Кейван зі своєю дружиною Марією, а також син відомого літератора Юрій Стефаник, які мешкали в місті Едмонтоні. Осьмачка пише свої останні повісті – «План до двору» (1951) і «Ротонда душогубців» (1956), де розкриває жахливі картини сталінської колективізації і масове знищення українського селянства. Остання повість особливо вражає: в ній із глибоким психологізмом і гротескністю показане нищення всього людського, світлого і встановлення жорстокої, темної деспотії справжнього сатанізму на Землі. Осьмачка думав, що отримає за «Ротонду» Нобелівську премію, але так і не був висунутий на її здобуття. Автор впав у повну депресію, окрім того, боявся, що його знищать, вб’ють чи отруять радянські агенти. Тож знову повернувся до Європи.

В колі сьомому: знову в Європі – між байдужістю і страхом

Осьмачка вільно мандрує просторами континенту, та ніде не знаходить щастя, бо неспокій у самій душі. Він мріє про загальне визнання і разом із тим боїться, що його дістане каральна радянська система. Захід не набагато кращий за Схід – в останньому відчуття тотального страху, у першому – байдужість натовпу… До речі, ці ж думки завжди хвилювали людей, передусім освічених і чутливих, навіть у спокійних країнах: великого казкаря Андерсена теж мучили якісь видіння, страхи бути отруєним і забутим. А за тисячі років до них мудрий Еклезіаст побачив у пошуках різних принад світу лише «ловлення вітру», бо усіх чекає одна доля.  Світ незатишний:  чесну людину за життя не помічають, а  потім прославляють. 6 липня 1961 року розбитого інсультом Осьмачку побачили перехожі німецького Мюнхена. Небайдужі українські емігранти зібрали гроші і відправили його літаком до Америки. Але врятувати вже не змогли – 7 вересня 1962 року Тодось Осьмачка залишив такий чужий для нього світ. Пройшов лише сім кіл земного пекла і далі не пішов, тож можна лише гадати, що чекало б його у цьому світі.    

Поділитися: