Анна Коженьовська-Бігун ■ КУЛЬТУРА ■ 2008-12-11
{mosimage}
У листопаді Варшава, Краків та Ґдиня гостили Фестиваль українського кіно. Був це своєрідний ревізит, оскільки у квітні цього року в декількох українських містах відбувся Фестиваль польського кіно, на якому показано зокрема фільм “Катинь”, а Анджей Вайда отримав медаль Ярослава Мудрого.
Варшавську едицію Фестивалю українського кіно урочисто відкрила Перша леді України Катерина Ющенко. Того вечора глядачі побачили також найновіший фільм Романа Балаяна “Райські птахи”. Це напівпоетична розповідь про митця, який мусить жити в умовах комуністичного режиму і намагається пересунути кордони дозволеного. Фільм витриманий в конвенції “магічного реалізму”, побудований трохи на стереотипах і кліше. Хоча в цьому випадку це не вада, а свідоме спрощення, завдяки якому режисер міг наголосити на основній тезі, вміщеній у “магічному” сюжеті і не попасти в надмірне дивакування. Отож, молодий письменник Сергій Голобородько є автором роману.
На жаль, його твір не може бути офіційно виданий у радянській Україні. Щоб вирватися на волю, він мусить навчитися літати… Фільм балансує між казкою, психологізмом, традиційним love story та підсумковим кіно. Можна його сприймати як своєрідну данину, віддану одним митцем другому – режисером, який без більших проблем міг працювати в тих умовах, письменникові з кляпом у роті та зв’язаними руками.
Після фільму, на жаль, відбулася прес-конференція. На жаль – бо зруйнувала вона всю добру ауру кінострічки і ввела глядачів у якийсь абсурд. Взяли в ній участь зокрема Роман Балаян і актор Єгор Пазенко, які почали нарікати на важкі часи, коли в Україні треба робити фільми українською. Є. Пазенко не був до кінця задоволений українським дублюванням його ролі, хоча як українець міг би й сам себе дублювати. (А як не міг, то й справді нема чим привселюдно хвалитися). Всі ті плачі прозвучали, звичайно, російською, незважаючи на проблеми перекладачки, яка цією мовою не володіла, і здивовані очі глядачів, які хибно думали, що саме відбувається фестиваль українського кіно, а люди, які сидять навпроти, репрезентують українську кінематографію. Зрештою, сльози були зовсім непотрібні, бо під час фестивалю показано багато російськомовних фільмів, заперечуючи тим самим катастрофічну візію українізації українського кіно.
Загалом рівень фестивалю не був високий, хоча треба підкреслити різноманітність тем і жанрів, які з’явилися в його рамках. Крім згаданих “Райських птахів”, на більшу увагу заслуговувала стрічка “Сафо” Роберта Кромбі. Це еротично-психологічна історія любовного трикутника. Розповідь про молоде американське подружжя, яке приїжджає на острів Лесбос і там зустрічається з молодою росіянкою. Екзотична атмосфера місця з поезією Сафо в тлі, спрямовує їх туди, де вони ніколи б не сподівалися потрапити. Це таке “листівкове” кіно, тобто зняте в гарних ландшафтах, зроблене з турботою про деталі й основне – кіно, яке не претендує на щось більше, ніж воно є насправді, а одночасно не переступає межі доброго смаку.
Варшавській публіці показано також психологічну драму “Ілюзія страху” Олександра Кірієнка. Її душна, майже клаустрофобічна дія розігрується на декількох фізичних та часових площинах. Отже, маємо успішного бізнесмена, який попадає в божевілля, переконаний, що хтось хоче забрати його майно. Панічно захищаючи власну позицію, втрачає орієнтацію між реальним та фіктивним світом, сучасністю і минулим, власним і чужим життям. Фільм мав би великий шанс бути добрим трилером, якби трохи прискорити його темп. Але автори випробовують терплячість публіки занадто довгими та монотонними зйомками, занадто повільним розгортанням акції, забуваючи, що коли стрічка потрапить на телебачення, втомлений глядач просто поміняє канал.
Також важко витримати до кінця на сеансі “Два в одному” Кіри Муратової. Цей фільм складається з двох новел. Перша просто чудова. Прийшовши на роботу, працівники театру відкривають, що на сцені повісився їхній друг актор. Реакції, часто витримані в конвенції чорної комедії, показують усі людські слабкості та нещирі відносини, які панують у театральному світі. Друга новела є якби виставою, яку саме грають на сцені.. Такий “театр у театрі”. Це нібикомічна розповідь про старого еротомана, місцями просто вульґарна. А найгірше, що важко зробити з цього будьякі логічні висновки, тобто з неї нічого не виникає.
Зовсім іншу атмосферу будувала стрічка Олеся Янчука “Владика Андрей” про митрополита Шептицького. Це, безсумнівно, твір агіографічний, який показує свого героя одновимірно, а тим самим дуже поверхово. Знятий у манері передвоєнного кіно, з надмірною мімікою в крупних планах і штучними сльозами, викликає однак справжнє зворушення, тобто таке, яке виходить трошки понад емоції любителів “мильних опер”. Як це йому вдається? Важко сказати. Може завдяки реальним трагедіям і важким виборам, про які говорить.
Здивування викликали два старі фільми, які можна було побачити останнього дня події: “Бірюк” Романа Балаяна і “Короткі зустрічі” Кіри Муратової, бо хоча й опинилися вони на Фестивалі українського кіно, однак не мали в собі жодних українських елементів. Це була радянська кінематографія в чистій формі. Перший, за твором Турґенєва, розповідав про долю російського кріпака. Другий, якого найбільшим козирем є Володимир Висоцький у головній чоловічій ролі, був загальнорадянським “ландшафтом” загальнорадянського життя.
На майбутнє плануються чергові фестивалі. Це добре. Бо, незважаючи на розчарування першим, такі заходи дуже потрібні. Ну, і завжди залишається надія, що наступні будуть кращі.
“Наше слово” №50, 14 грудня 2008 року {moscomment}
