Леся Самчинська ■ ІСТОРІЯ ■ №11, 2025-03-16

7 березня виповнилося 190 років із дня народження Василя Симиренка – найбільш відомого із Симиренків своїми винаходами та благодійністю. І хоча свого часу він, як і його сім’я, був відомим та шанованим на всю Україну, в наші дні пам’ять про нього лише починає відновлюватися.

Від кріпаків до цукрових магнатів

Засновником роду Симиренків вважається козак Степан Симиренко, який після зруйнування Січі у 1775 році відмовився присягати Катерині II, за що був позбавлений вольностей і потрапив у кріпацтво до графа Потоцького. Син Степана, Федір Симиренко (1785–1867), народився у кріпацтві в селі Мліїв. Будучи умілим майстром-млинарем і маючи підприємницьку жилку, Федір наважився на позичені гроші зайнятися будівництвом водяних млинів і виробництвом борошна. Разом із синами свого тестя Михайла Яхненка він заснував фірму «Брати Яхненки і Симиренко», яка спочатку займалася торгівлею борошном, зерном і шкірою. Справи в торгівлі йшли так добре, що незабаром Федір зумів викупити себе та свою родину з неволі за величезну на той час суму – 25 тисяч карбованців. У період між 1815 і 1820 роками «Брати Яхненки і Симиренко» орендували, а згодом побудували власні млини на річці Вільшанці. Їхня фірма стала однією з найбільших на Черкащині, а її засновники – знаними та багатими купцями.

Проте справжній прорив стався, коли в 1834 році Симиренки збудували перший в Російській імперії цукровий завод у селі Ташлик, що на Черкащині. Ініціатором відкриття нового виробництва став син Федора Платон. Отримавши освіту інженера у Франції, яка на той час була центром цукрового виробництва, Платон повернувся з чітким розумінням як організувати цукроваріння в Україні. Цукроварня Симиренків була однією з перших у Європі, де використовували паровий двигун, креслення якого Платон привіз із Франції. Це був справжній технологічний прорив! 

За кілька років Симиренки відкривають ще одну цукроварню у селі Мліїв на Черкащині і будують ціле містечко для своїх працівників з лікарнею і школами, в яке проводять газове освітлення, що на той час було чимось неймовірним, адже таке освітлення мали тільки Петербург і Москва. Більше того, в 1946 році Платон зводить машинобудівний завод, щоб виробляти обладнання для цукроварень. Це дозволило усунути залежність від імпортних машин, тобто забезпечити повний цикл власного виробництва. 

Симиренки не просто були цукроварами, вони створили цілу незалежну індустрію. Їхні заводи працювали на експорт, а продукція була відома далеко за межами Російської імперії. У 1850-х роках фірма «Брати Яхненки і Симиренко» відкрила свої торгові представництва в Києві, Одесі, Москві, Варшаві та навіть у Парижі.

Підприємливі Симиренки також стали першопрохідцями у впровадженні парових технологій в Україні. Вони першими налагодили будівництво парових кораблів на своєму машинобудівному заводі, що в рази підвищило ефективність річкової торгівлі Дніпром. До цього часу в Україні пароплави виготовлялися лише у Миколаєві для царського флоту. Симиренки ж стали першими, хто у 1851 році спустив на воду цивільні пароплави для комерційних перевезень. Цим вони пришвидшили торгівлю з різними містами України, знизили вартість перевезень і залежність від торгових шляхів, які проходили через Росію. А згодом Симиренки організували регулярні пасажирські рейси Дніпром. Що цікаво, перший свій пароплав вони назвали «Українець», а другий – «Ярослав Мудрий».

Василь Симиренко

Дружина Анастасія Яхненко народила Федору аж 22 дітей, проте вижили з них тільки восьмеро. Продовжувачем родинної справи став середній син Василь, який народився 1835 року в селі Млієві. Юнак здобув чудову освіту: навчався в Петербурзькому технологічному інституті, потім вступив до Паризького політехнічного інституту. Поки він студіював у Франції, його старший брат, Платон Симиренко, який вже мав європейський диплом технолога цукроваріння Паризької політехніки, працював технічним керівником батьківської фірми, впроваджуючи новітні технології у виробництво цукру. 

В 1861 році Василь здобуває диплом інженера-технолога і повертається додому, щоб долучитися до сімейної справи. Після смерті Платона у 1863 році та Федора у 1867 році, він перебрав на себе керівництво родинною фірмою. Проте смерть батька й брата, які вміли ефективно керувати виробництвом, а з ними й економічна криза 1860-х років, не дають змоги Василю здолати фінансову кризу, яка спіткала родинну фірму. Ситуація ускладнювалася й непорозуміннями між спадкоємцями. Тому, витративши 10 років на безуспішну боротьбу за існування на той час вже збиткового виробництва, 1873 року Василь відмовився від своєї частини спадку, і 1880 року фірма «Брати Яхненки і Симиренко» припинила своє існування. 

Але Василь не був би сином свого батька, якщо б не започаткував власний бізнес. 1880 року він купує занедбану цукроварню в селі Сидорівка Канівського повіту Київської губернії, бере у позику гроші й починає її відновлювати. Щоб зробити виробництво рентабельним, завзятий інженер удосконалює стару та розробляє нову техніку, конструюючи власний випаровувальний апарат, який вдвічі зменшує витрати палива на переробку сировини, а у своїй хімічній лабораторії винаходить нові способи виварювання цукру. Завдяки таким інженерним оновленням Василь досягає успіху, і ще вчорашній завод-банкрут починає давати прибутки. Результати своїх розробок Симиренко описує у працях, які публікує у науково-технічних журналах за кордоном. 

Допомагала Василю в діяльності на цукроварні дружина Софія Іванівна Альбрандт – донька французького аристократа, який емігрував до України. Вони кохали одне одного, але Софія не отримала згоди на шлюб у свого батька, тож побралися молодята таємно, чим так розлютили старого Альбрандта, що той сім років з ними не розмовляв. Василь і Софія були винятковою парою з незвичними на той час європейським мисленням, освітою і поведінкою. Вони все робили спільно. Софія охоче долучилася до створення рецептури мармеладу та першої вітчизняної пастили, яка отримує назву «Українська» і успішно експортується за кордон. Багату вітамінами пастилу навіть прописували хворим у місцевій лікарні, щоб ті швидше одужували.

Подружня пара Симиренків любила читати і мала багату бібліотеку україномовних книг, виписувала безліч газет і журналів, технічну і художню літературу. Всі, хто знав Василя Федоровича, відзначали його високу культуру, скромність, інтелігентність і доброзичливість. Побачивши його вперше, неможливо було навіть подумати, що він мільйонер. Василь тримався дуже просто, ніколи не підвищував голос на підлеглих. Вдень працював на виробництві, а ночі проводив за письмовим столом.

Розвиваючи цукрову промисловість, підприємець опікувався не тільки своїми статками, але й забезпечував належні умови для своїх працівників і місцевих селян: талановитих дітей відправляв на навчання, оплачував лікування у лікарні, відкрив ремісничу і сільськогосподарську школи, де викладали українською мовою. 

Василь Федорович дуже любив український театр і тому створив на своєму заводі аматорський театр, який згодом став одним з кращих в Україні: до його трупи входили Михайло Старицький, Марія Заньковецька та інші відомі зірки сучасності.

Яблуко, яке пережило епохи

Не маючи із Софією власних дітей, Василь взяв на виховання дітей свого старшого брата Платона. Одного з них звали Левко. Своїм призванням він обрав помологію – науку про сорти плодових і ягідних рослин, присвятивши життя розвитку українського садівництва. В 1887 році в рідному Млієві він заклав дендрарій і найбільший у Російській імперії помологічний розсадник, де проводив селекційні експерименти, зібравши найбагатшу в Європі колекцію, що налічувала 900 сортів яблунь, понад 800 сортів груш, 350 сортів вишень з черешнями та ще багато інших плодових дерев і ягід. Його праці й досі вважаються класичними у своїй сфері, а у Млієві функціонує Інститут помології ім. Л. П. Симиренка. Тож навіть якщо ви ніколи не чули про родину Симиренків, ви точно куштували яблуко зимового сорту «Ренет Симиренка», що в 1880 році вивів Левко і яке зараз вирощується в багатьох країнах.

Меценатство

Федір Симиренко, будучи колись сам кріпаком, не цурався свого походження й допомагав бідним українцям – викупляв їх з кріпацтва, давав роботу на своїх підприємствах, будував і утримував навчальні заклади, лікарні та притулки, виділяв кошти на харчування селян. Старший син Федора Платон також успадкував щедрість свого батька – він опікувався будівництвом українських шкіл та церков, активно підтримував українську літературу. Якби не Платон Симиренко, то ми б, можливо, ніколи не дізналися про талант Шевченка, адже жодне видавництво не наважувалося друкувати його твори, а сам поет був на межі відчаю, бо не мав на це коштів. Дізнавшись про це, Платон профінансував видавництво та розповсюдження «Кобзаря». Насправді всі примірники «Кобзаря» за часів життя Шевченка виходили коштом родини Симиренків.

Але й одним із найвидатніших меценатів України кінця XIX – початку XX століття став саме Василь Симиренко. Він постановив сам для себе, що десяту частину своїх прибутків має віддавати на підтримку українських письменників, художників, музикантів, і казав про це так: «Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, а я тямлю заробляти гроші, то й мушу заробляти їх для України». При цьому він не афішував свою допомогу, а надавав її анонімно. Принципово не фінансував політичні заходи.

Так, завдяки фінансовій допомозі підприємця видавалися «Кобзарі» Шевченка, твори Івана Франка, Лесі Українки, Павла Чубинського, Михайла Драгоманова, Михайла Коцюбинського та інших. Симиренко підтримував «Наукове товариство імені Тараса Шевченка», жертвуючи значні кошти на розвиток української науки та освіти. Цікаво, що коли Шевченко повернувся із заслання, саме Симиренко дав йому гроші, щоб він міг жити і творити, не думаючи про хліб насущний. І це не був просто благодійний жест – Василь вірив, що культура є фундаментом нації. 

В ті часи українська культура та мова знаходились під утисками російських імперських указів, тому більшість українських книг та періодичних видань (наприклад, «Київська старовина», «Громадська думка», «Рада», видавництво «Вік») мали змогу друкуватися тільки завдяки фінансовому сприянню Василя Федоровича. Завдяки коштам підприємця сталася чи не найважливіша подія в історії вітчизняної лінгвістики – вийшов словник української мови Бориса Грінченка. Також меценат фінансував хор Миколи Лисенка i його зарубіжні гастролі. 

Серед іншого Симиренко переймався тим, що у Європі нічого не знають про Україну, тому підтримував іноземні видання, які поширювали інформацію про його рідний край. Активно допомагав просвітницьким установам Києва та студентам Київської семінарії. Розробив проєкт для створення політехнічного напряму навчання в Україні та виділив кошти на стипендії студентам-інженерам, фінансував навчання студентів на історико-філологічному факультеті. 

За таку щедру благодійність Василя Симиренка називали «Великим Хорсом» – на честь давньослов’янського божества світла, яке приносить добробут і дає життя новому. Саме такою була допомога цукрового магната – вона давала життя українській культурі та науці.

Не стало Василя Федоровича 1 грудня 1915 року. У заповіті все нажите майно вартістю 10 млн рублів Симиренко доручав дружині передати на розвиток української літератури, мистецтва та науки, маєток у Сидорівці – на заснування садівничої школи, особняк у Києві – Українському науковому товариству, ще частину коштів – на відкриття Народного університету у Києві з викладанням українською мовою. Коштом же самої Софії була куплена друкарня в Києві, щоб друкувати українську газету «Нова рада».

Знищення родини Симиренків

Імперська росія всіляко намагалася обмежити підприємницьку діяльність Симиренків, створюючи бюрократичні перепони. А після Жовтневої революції 1917 року естафету перейняла радянська влада, яка почала переслідувати Симиренків, бо вони були символом «буржуазії». Багатьох з них заарештували, репресували, а їхні підприємства націоналізували. Під час сталінських чисток ті Симиренки, які залишилися в Україні, знову зазнали жорстоких репресій. Хтось загинув, а хтось був змушений емігрувати за кордон.

Червона влада намагалася стерти історичні згадки про українців-мільйонерів Симиренків, але їхній внесок у промисловість, науку та культуру України приховати було неможливо. Сьогодні історія цієї родини – це не тільки про шлях сильних духом українців від кріпацтва до багатства, а й приклад того, як одночасно можуть розвиватися матеріальне і духовне, підприємливість і патріотизм.

Поділитися: