(пл) ■ МІҐРАНТИ ■ 2009-12-08
У Варшаві та її околицях, за неофіційними даними, проживає до 100 тис. громадян України, які приїхали в столицю Польщі в пошуках роботи. Буває, що вони приїжджають з сім’ями, з малими дітьми, або народжують їх уже тут. Минає кілька років і діти забувають свою мову.
“Багато людей, які виїхали з України до Польщі, створюють мішані сім’ї, тому більшість дітей вже українською не розмовляє, а буває, що батьки й не хочуть, щоб діти говорили українською”, – говорить Світлана Криса, ІІІ секретар Посольства України в Польщі. І не тільки діти, а й старше покоління. Хоча слід зазначити, що це не тільки проблема українців, а й по суті усіх еміґрантів, які живуть у столиці Польщі: китайців, тибетців, в’єтнамців, росіян, білорусів та інших національностей. Деякі, як, наприклад, в’єтнамці, мають можливість вивчати свою мову: у варшавській Громадській гімназії № 20 ім. Магараджі Ям Сагеба Діґвіяй Сінгї на вулиці Рашинській, 22 для них відбувається навчання мови, як для учнів гімназії, так і для інших дітей, а також батьків. У цьому має також допомогти створена на початку жовтня бібліотека під назвою “Багатокультурний клуб”. Більшість книжок, які знаходяться на полицях – в’єтнамською, польською, російською мовами, але вже є більше 50-ти різних українських книжок: історичних, фольклорних, поезії, романів тощо. Бюджет на створення бібліотеки обмежений, а проект не передбачає великих грошей на книжки, тому більшість із них уживані. Однак, як говорить працівник бібліотеки Анджела Дарабінян, “не буде проблеми, коли хтось прийде і захоче якусь конкретну книжку, бо ми спробуємо її роздобути”.
Ідея виявилася доброю. У Варшаві українською книжкою чи українським журналом безкоштовно можуть користуватися лише студенти в університетських бібліотеках, а в “Багатокультурному клубі” їх зможе прочитати кожен, хто захоче. Суть у тому, щоб кожен в столиці Польщі мав нагоду ознайомитися з літературою рідною мовою. “Можливо, це допоможе припинити стрімкий процес асиміляції іноземців, які живуть у Варшаві”, – говорить А. Дарабінян. Бібліотека відкрита щосереди і щоп’ятниці о 16-18 год., та в суботи о 10-13. Проте книжок не можна взяти додому.
У міжкультурному розвитку наймолодших іноземців має допомогти діючий від листопада “Міжкультурний клуб малюка”, який відкрито у Фонді “Ста втіх”, на варшавській вул. Фрета, 20/24 а. Там у вівторки та четверги (1000-1500 год.) зустрічаються сім’ї з поза ЄС і мішані польсько-імміґрантські родини, у яких є діти віком 0-5 років. “Безкоштовні заняття мають не тільки допомогти дітям, але й батькам, які можуть скористатися порадою фахівця”, – інформує Єва Івінська, працівник Польського центру міжнародної допомоги.
Маємо одного… а нас вісімдесят
У згаданій гімназії на вул. Рашинській навчаються й українські діти. “Можна було б відкрити курси української мови, проте немає охочих, а українських учнів у нас тільки двоє”, – інформує Катерина Яґелло, працівник гімназії. Якщо говорити про міжкультурні середні школи у Варшаві, то в Першому громадському загальноосвітньому ліцеї “Беднарська” навчається один ліцеїст українського походження, а в Багатокультурному гуманітарному ліцеї ім. Яцека Куроня на вул. Клопотовського, 31, цього року стали випускниками дві особи українського походження. На сьогодні на Клопотовського немає жодного українського учня. Через те, що ліцей гуманітарний, у ньому учні вивчають три мови: польську, англійську і третю на вибір. Те, яку іноземну мову вивчатимуть, залежить від кількості охочих. Як інформує працівник секретаріату, “у такій малій школі ніхто для двох учнів не буде організувати окремих занять, наприклад, українською або в’єтнамською мовами”. Видно, що українська виявляється непрезентабельною мовою, а учні обирають більш екзотичні – наприклад, гебрайську.
З навчанням української мови у початкових школах у столиці набагато краще. При початковій школі на вул. Цясній, 158, у суботньо-недільній школі відбуваються заняття з української мови, літератури, на які приходить до 80 дітей. Це більше, ніж загальна кількість учнів не в одній початковій школі з українською мовою навчання в Польщі. Діти, які зазвичай навчаються в польських гімназіях чи школах, щосуботи приїжджають на вул. Цясну з Варшави та її околиць, а “навіть з Отвоцька (30 км від Варшави – ред.)” – перелічує вчителька Тетяна Білик. Виявляється, це не кінець пропозицій. Від цього року діти можуть ходити на курси української мови, які проводяться в Початковій школі № 34 ім. С. Дюбуа на вул. Кручковського, 12 б.Тепер там чотири рази на тиждень навчаються 13 учнів. Для них проводяться уроки з української мови (початковий та середній рівень) та літератури, а програма відповідає програмі для шкіл в Україні.
З кожної сторони заглядає реальність
Українські діти, які народилися в Польщі, вже майже не розмовляють українською, тому, як пояснює Світлана Криса, “ми зацікавленні у створенні школи, щоб наймолодші не забували свого – мови, культури, історії”. Спочатку відкриється один повністю український клас, а через те, що більшість українських дітей у Варшаві дошкільного або шкільного віку, вирішено створити клас початкової школи. У перспективі, можливо, буде відкрито наступні. На оголошення, яке знаходилося в Консульському відділі Посольства на алеї Шуха, 7, минулого року відгукнулися батьки лише однієї дитини.
“Для відкриття такого класу в початковій школі необхідно 7-10 учнів”, – говорить ІІІ секретар Посольства України. Український клас мав відкритися в школі № 34, яка знаходиться недалеко від Нового Міста, тобто в центрі Варшави. Більшість українців живе поза столицею, наприклад, у П’ясечні, Леґіонові тощо. З П’ясечна до Варшави треба їхати 40-60 хвилин. “Дитину, яка починає ходити в початкову школу, не можна пускати саму, треба її возити”, – говорить тридцятилітній українець, що живе в Прушкові (із Прушкова до Варшави треба їхати в найкращій порі дня 40 хв., натомість у час пік навіть 1 год. 20 хв.) і “з точки зору економії й часу я не буду возити дитину в школу до центру, бо краще, якщо вона піде вчитися тут”, – додає він.
Буває, що батьки возять дитину до школи у Варшаві по дорозі на роботу і забирають, коли повертаються. “Таке можливе в малих містах, наприклад, у Перемишлі чи Венґожеві, – говорить українка, яка живе в Прушкові, – бо що робити батькам, коли їхня дитина закінчить заняття о першій?”. Школа мусить мати також світлицю, де діти могли б почекати, аж їхні батьки завершать роботу і заберуть додому, а за цим іде харчування дітей, додаткові заняття. Такої складної ситуації не мають батьки п’ятирічної Софійки, бо живуть у Варшаві. Вони записали б дитину до такої школи, однак звертають увагу, що мусив би бути у ній відповідний рівень навчання. В усій Варшаві та околицях навчання у школах знаходиться на схожому рівні, тому батьки радше виберуть школу, яка є на місці, біля дому, а на українську мову діти ходитимуть до суботньо-недільної школи.
Як бачимо, у Варшаві є можливість вивчати “Шевченка” в українському класі, а з часом – і школі. Однак до сьогодні немає зацікавлення навчатися в ній – і це також реальність.
“Наше слово” №50, 13 грудня 2009 року {moscomment}
