Роман Кабачій ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №20, 2018-05-20

У Польщі нещодавно вийшов роман «Пекло увійшло до раю», що його написав бойківчанин Богдан Лебель (український переклад видавництва «Урбіно»). У ньому автор розповідає про доростання малого хлопця на зламі воєнного лихоліття на східній стороні сьогоднішнього польсько-українського кордону. У Львові ж 2017 р. були видані спогади Ярослава Рося, уродженця села Загутиня над Сяном, у яких він описав свої дитячі роки. Ці дві книжки єднає польсько-український контекст: майже всуціль українське оточення в дитинстві польського поета-пісняра Лебеля, а у майбутнього українського конструктора були різниці всередині родини: деякі його двоюрідні брати і сестри виховувалися як поляки і залишилися на Сяніччині після виселення українців.

Ярослав Рось виріс на хутірці з двох хат, розташованому між Загутинем і Долиною, котра сьогодні становить частину містечка Загір’я. Оскільки ці дві хати належали дідові і батькові Ярослава, то хутір поточно звали Росівкою. У Ярослава була сестра Нюся (Анна), його ж самого кликали Славком аж до дорослого віку. Дитячі спрощені форми імен, характерні для польсько-українського пограниччя, рясніють у книжці (Янця, Фисько, Льолік, Збишек, Кася, Стефка, Ганка, Віхта, Мариня, Данько). Багато діалектних слів з дитинства Я. Рось не пояснює, а також не перекладає діалоги, які звучать у його книжці іншими мовами – польською, німецькою, російською. Західні українці колись мусили послуговуватися, як мінімум, трьома згаданими мовами. Але Ярослав згадує, що в його родині розмовляли лемківською говіркою, яку він потім майже забув. Вочевидь, так сталось через те, що вони оселилися в околицях Львова, а більшість переселенців, які опинилися набагато далі і в більш-менш закритих спільнотах, зберігали свою говірку десятиліттями. Але про це пізніше.

Автор малює картини життя довоєнної Сяніччини, коли запрягали робочих або святкових коней і їхали на ярмарок до Ліська або в сусідні села на храмові свята, коли бабця «вдягала новий кептарик і сідала біля діда на передньому сидінні». Дитяча пам’ять зберегла також всі подробиці концертів до дня народження Тараса Шевченка, що відбувалися під час війни, а саме: хто виступав, які пісні співали, які вірші декламували, навіть те, що говорив священик. У книжці автор згадує і про постановку опери «Запорожець за Дунаєм» 1943 р. в народному домі села Загутиня. До речі, пишучи цю рецензію, я заглянув у польську та українську вікіпедії, щоб дізнатись, що написано там про це село. Різниця разюча: в українській написано, що це лемківське село, у якому 1895 р. проживало 611 мешканців: 559 греко-католиків, 40 римо-католиків і 12 юдеїв, а 1939 р. – 890 українців і 100 поляків. Українська вікіпедія також повідомляє, що в міжвоєнний період тут діяла читальня «Просвіти» й була побудована дерев’яна церква Св. Косми і Дам’яна, яку після виселення українців розібрали, а на її місці збудували костел. Якщо ж подивитись у польську вікіпедію, то, крім дати заснування, вказано лише на те, що дерев’яний костел «збудовано на місці церкви, зруйнованої 1945 р.» (а про українців ані слова).

Роки війни для Славка були роками страху, переплетеними з безшабашністю підліткового віку. Його родина кілька разів переходила через гори в інше село, щоб не потрапити на лінію фронту. А в цей час хлопець міг з друзями насипати патрони в бляшанку, кинути їх у вогонь і чекати в окопі, аж вони почнуть стріляти, або знайти італійську снайперську гвинтівку і плакати, коли батько її знайде і розріже навпіл. Він переживав і за свого пса, який залишився стерегти хату в Росівці. З приходом вермахту прийшлося Славкові вивчити і німецьку мову. Його знання були на такому рівні, що після переселення в УРСР учителька з Полтавщини (яку «скеровано до Львова вчити не стільки німецької мови, як комуністичної ідеології») дозволяла Ярославу не відвідувати занять, ставлячи «п’ятірки» наперед.

У виданні можна теж прочитати і про інші аспекти воєнного часу. Наприклад, про те, як вели себе німецькі солдати щодо місцевого населення, як вони брали заручників і як на очах Ярослава і його бабці холоднокровно розстріляли циганську (ромську) музичну родину. Несподіваним епізодом для читача є навчання німцями елітного загону азербайджанців у школі в Загутині. Один із тих хлопців подружився з сім’єю Росів і розповів їм про прагнення азербайджанців бути незалежними (продовження цієї історії Ярослав знайде під час відрядження до Москви вже у зрілому віці). Польсько-український конфлікт у творі постає побіжно: з одного боку, дітям не все розповідали про те, що відбувається, з другого – сім’я Росів досить рано вирішила виїхати в УРСР. Тому про те, що вбили того чи іншого члена родини (з польського чи українського боку), Славко згадує якось випадково серед інших подій. Рішення про переїзд прийняв дід Федір (Фисько) Рось. Йому як залізничникові запропоновано два варіанти: або виїзд на «Землі Одзискані», або в УРСР. Мені
хочеться зацитувати всі його арґументи «за» і «проти»:

«Якщо поїдемо на захід, на німецькі землі, то українцями не будемо, мусимо забрати метрики з церкви і занести до костела, мусимо стати поляками. Ми, старші люди, ще яко-тако в душі будемо українцями, але розмовляти муситимемо по-польськи, бо як сусіди почують, що говоримо по-українськи, то нас зненавидять. А діти? Діти підуть у польську школу, будуть вчити польську історію, починаючи від короля Лешка Б’ялого і закінчуючи Пілсудським. Діти будуть приховувати, що вони українці, бо як польські діти довідаються, то будуть над ними знущатись, бити, ненавидіти, ображати, прозивати русінами, хамами. Будемо змушені святкувати польські свята: Паску, Різдво та інші. Така перспектива у нас, якщо їхати на захід.

Якщо поїдемо на Україну, то потрапимо в руки москаля, а що творив і творить москаль, той більшовик на Україні, самі знаєте, бо читали за німців газети, журнали, книжки про ті звірства, що творились на Україні, про штучні голодомори, депортації в Сибір, заганяння силою в колгоспи і таке інше. Але попри все ми залишимось українцями, думаю, що не станемо москалями, не втратимо свою віру і мову. А, може, з часом щось зміниться. Кажуть, що американці підуть війною на Росію. Хто то знає, як там буде. На мою думку, треба їхати на Україну».

І поїхали. Дід з бабою, два сини з родинами, серед них батьки Славка Василь і Катерина. Донька з чоловіком-поляком залишилася в Польщі. Переїзд тривав довго. Щойно на станції Нове Загір’я вони отримали скерування на Тернопільщину, проте завдяки статусу залізничників їм удалось повернутися в околиці Львова. А ле і там треба було боротись за своє місце під сонцем, – спершу взагалі за саму можливість жити під дахом (Лапаївка, Пустомитівський р-н), а згодом – у більш-менш нормальному домі біля ст. Скнилів, з якого, утім, треба було виселити незаконних мешканців. Спершу треба було разом жити, а потім чекати, аж вони переїдуть на іншу квартиру. Це все було не надто приємним процесом, навіть загрозою серйозної хвороби Славкової сестри Нюсі, але, на щастя все добре скінчилось. «На карточки тато приносив з роботи чорний-пречорний хліб „кірпічик”, з якого, коли його різали, текла вода. Це був суцільний закалець [глевкий шар хліба]. Я його їсти не міг, навіть з маслом», – пише автор. Ярослав описує також випадок зі своєю бабцею, котра спровокувала малого залізти на стару яблуню по яблука, а коли одна з гілок зламалась і впала разом з хлопцем на землю, ніхто нікому не сказав, бо дуже хотілось яблук.

У 1950 р. вбили командира УПА Романа Шухевича. Славко позичив у дядька Богдана «Історію України-Руси» Михайла Грушевського, видану 1941 р. (Львів-Лейпціг). Цю книжку в передчутті облави мама кинула у піч під розпачливі зойки сина. Проте це врятувало їхню сім’ю від неґативних наслідків, якими могли бути репресії або вислання на Сибір. Така доля спіткала велику частину людей Білогорщі, де переховувався Шухевич.

Далі життя Я. Рося протікало приблизно у тому ж форматі, що й у більшості хлопців сільської місцевості, які були змушені пробивати і державну, і ментальну стіну на лінії місто – село. Проте у його спогадах нема нарікань на свій переселенський статус. Можливо, на це «хворіли» його діди і батьки, але сам надсянець описав свою юність уже з погляду львів’янина, готового на любовні і кар’єрні подвиги. Йому дещо поталанило, зважаючи на умови доростання нащадків переселенців у певних ґеттах, сформованих у колишніх польських чи німецьких селах, де переселенці з Польщі знали тільки один одного, одружувалися з особами з власного середовища і десятиліттями чули зневажливе: «переселенці» або «лемки». Ярослав Рось дав собі раду, виховав дітей і почав писати спогади, які потім були видані.

Поділитися: