зібрала Наталя Кравчук ■ ІСТОРІЯ ■ 2008-07-05
{mosimage}
І Фестиваль української культури відбувся в Сяноці 22-23 липня 1967 р. Виступали там найкращі художні колективи УСКТ. “Треба, щоб цей фестиваль був початком шляхетної традиції”, – наголошував тоді редактор Михайло Дзвінка, пишучи про центральну подію, що відбувалася на рідних землях українців у Польщі.
І сталося. ІІ фестиваль проведено вже на місці нового поселення – у Кентшині, що на Ольштинщині. ІІІ фестиваль (1969 р.) проходив у Кошаліні, де зведеним хором УСКТ дириґував незабутній маестро Ярослав Полянський. Акорди української музики бриніли і в надвіслянському парку столиці Польщі, де проходив 1971 р. уже ІV фестиваль. Черговий відбувся також у Варшаві і то в престижному залі Національної філармонії.
Відтак українська громада повернулася до Кошаліна (влада дозволила тільки на огляди), щоб тут провести V, VI i VII центральні свята, а вже 1983 р. українська культура верховодила в Лісовій опері в Сопоті (VIII огляд).
Щось у цьому святі було з містерії, бо творилося воно кожної хвилини усіма його учасниками і глядачами. І не дивно, що на довгі роки наш фестиваль гармонійно вписався у сопотський краєвид (тільки 1995 р. і 1997 р. повертався на рідні землі – до Перемишля). А цього року престижна Лісова опера вітатиме українців уже з ХІХ Фестивалем української культури у Польщі. Увазі читачів пропонуємо уривки спогадів, якими поринаємо у багате культурне надбання української громади в Польщі. (НК)
Любомир ФИК (Ґданськ):
– 1967 р. відбувся у Сяноці І український фестиваль. Я був не тільки його учасником, а й співорганізатором, як секретар місцевого гуртка. Тодішня політична влада Сянока не була захоплена фактом організування тут цього фестивалю. У переговорах її представники висловлювалися, що це “zło konieczne” і вони побоюються, щоб не дійшло до неконтрольованих ексцесів.
Однак виявилося, що фестиваль став великим святом на Сяніччині – не тільки для місцевого українського населення (після акції “Вісла” частина українців, переважно ті, що мали мішані родини, залишилися на рідних землях), але й прибулих виселенців. Серед нас були також гості зі США та Канади. Концерти проходили в Будинку культури, дуже цікавим і професійним конферансьє був Богдан Сютрик з Перемишля. Вдало проведений фестиваль доказав, що незважаючи на наше розпорошення, культурна діяльність українців розвивається, пісня й танець заповнили сяніцьку сцену.
Слід додати, що фестиваль пройшов успішно завдяки підтримці ГП УСКТ у Варшаві, відділу в Перемишлі та гуртка в Сяноці. При його організуванні дуже активними були Ірина Гумницька, Стефанія Опар, Марійка Маслюк, Марія Баланда, брати Микола й Антін Михалики, Михайло Райтар, Костянтин Баган, Адам Юрчишин, Євген Собко, та ще багато інших. У підготовці художньої програми допомагали Данчишин та Ярослав Трохановський. Сяніцький фестиваль доказав, що українці потребують більше таких інтеґраційних культурних подій.
Федір ҐОЧ (Зиндранова, Лемківщина):
– Неє што вкривати, же почали зме смотріти на фестивалі, організуваны КСУТ-ом на Пряшівщині в Свиднику. Єсли пам’ятам, або якся не мылю то была можливіст нам з Польщи ити ци іхати там на фестиваль до 1963 р. Пам’ятам як іхали нашы діяче культуровы прошены і не прошены із далекых міст, з Кошаліна, Варшавы, Щецина, Вроцлавя і іншых.
Лемківский актив в горах мав найближше, бо з границі з Барвінка лем 20 км. При УСКТ покликано до жытя Лемківску секцию, якой актив прагнув організувати і в нас дакы фестивалі в такых обставинах, як тогды были. Перше таке свято у меншых розмірах одбыло ся в Лосю на Горличчині 1962 р. під веденьом Павла Стефанівс-кого з його колективом з Білянкы. Участ в тім святі взяли колективы з Команчы, Зиндрановы і хыбаль з Грабу.
Друге культурове і також політичне свято в горах мало місце в 1963 р. при одкрытю пам’ятника загыненым в борбі з німецкым окупантом з Лемкіщины – в Устю-Рускім-Горлицкім. Свято під руководством голови Лемківской секциі Михайла Доньского мало шырший перебіг як в Лосю. Приіхали лемківскы воєнны ветераны з Украіны, як тыж туристична група з Лемко Союза в США.
По тых двох святах в горах родили ся думкы організувати в нас, в ПНР, хоц менший фестиваль як в Свиднику, але під керівництвом УСКТ. Актив ставив внесок на Сянік, же ту близше брати участ колективам з Украіны і Пряшівщины, но і виявлено прагненя вертати на рідні землі по вигнаню наших людоньків в акції “Вісла” – 1947 р. Власти воєвідства Ряшів і повіту Сянік дали позволіня по довших старанях діячів УСКТ і Лемківской секциі в горах.
І фестиваль УСКТ переходив в Сяноці 1967 р. в 20 річницю выгнаня украінской меншины в 1947 р. З земель західных, з выгнаня, брав участ аматорский гурток з Лісца пов. Любин, ведений Ярославом Трохановскым. Были колективы з Білянкы, Зиндрановы і Команчы. Мало приіхало нашых люди з Украіны, а веце з Пряшівщины.
Ставляно пляны, жебы 2-й фестиваль УСКТ і Лемківской секциі організувати в Дукли, найближше Свидника через граничний перехід в Барвінку. На то власти певно і центральни не позволяли з причын нам зрозумілых. В 1968 р. організовано перегляд діючых в горах колективів, а в Перемышли ІІ фестиваль, але театральных гуртків.
Потім фестивалi перенесено до Варшавы і на землі північно-західні. В памяти позостає найвеце фестиваль УСКТ в Кошаліні, бо там родила ся “Лемковина”.
Павло СТЕФАНОВСЬКИЙ (Білянка на Лемківщині):
– Перший український фестиваль у Сяноці попереджували дві значущі культурні події в цьому реґіоні: лемківські фестивалі в Лосю (1962 р.) і в Устю-Горлицькому (Руському) 1963 р. Обидва заходи завдячуємо Лемківській секції, що існувала при ГП УСКТ. Ініціаторами й організаторами свята були перш за все лемко з Волі-Цеклинської Михайло Донський та я, тоді культурний інструктор ГП УСКТ.
Свято в Устю було поєднане з відкриттям пам’ятника (за проектом відомого різьбяра Григорія Пецуха) “Добровольцям Червоної Армії” та “Воїнам, що загинули в боротьбі з гітлерівським фашизмом на усіх фронтах ІІ Світової війни”. Незабутніми були концерти хору під орудою Ярослава Полянського та інсценізація “Перерва в боях”, у якій представлено лемківських воїнів з Червоної Армії, що боролися за Дуклянський перевал. Учасником вистави був відомий лемківський діяч Федір Ґоч.
А сяніцький фестиваль переконав нас, що можна розмовляти з владою і представляти потреби розпорошеної української громади. Звідси фестиваль пробився в інші міста, куди ближче було приїхати зацікавленим та знаходилися престижні місця для реалізації задуму.
Олександр ГНАТЮК (Варшава):
– Був 1971 р. Ми не могли отримати дозволу на проведення фестивалю в терені (я тоді був секретарем ГП УСКТ). Врешті згоду отримали, але тільки на організування заходу в Варшаві. А тут ніде не було вільних приміщень. Розгорілися емоції і зародився страх, бо все вказувало на те, що фестивалю не буде. Знайшов я на Повіслі приміщення цирку і за 2 години разом з головним бухгалтером ми підписали з керівництвом цирку договір.
Марія ТУЦЬКА (Перемишль):
– Два фестивалі української культури в Перемишлі (1995 і 1997 рр.) – це в першу чергу проба організаційних можливостей нас, перемишлян. Все це відбувалося під великим політичним тиском, з антиукраїнськими плакатами в місті, коли не було рішень з боку місцевої влади, а радше протистояння нашим зусиллям. Це був час інтенсивної праці та сатисфакції, що попри величезні перепони вдалося їх зреалізувати. Сьогодні ті, які були проти, жаліють, що у нас вже не проводиться така велика культурна імпреза. Місто, яке повинно бути зразком польсько-української співпраці, стало символом антагонізму.
Сьогодні реалізуємо інші заходи і надіємося, що фестиваль ще до нас повернеться. Оті два у 90-х рр. – це велике зусилля, праця, досвід та радість. Тоді зірками фестивалю були Тарас Петриненко та Таня Горобець, а безсмертна пісня зі словами Україно, Україно! Після далечі доріг вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг заполонювала слухачів. Цього не можна забути, це залишиться у моєму серці назавжди, а учні нашої Шашкевичівки зі свічками у руках відповідали другою піснею – Господи, помилуй нас!
Роман РАДЗІВОНОВИЧ (Кошалін):
– Мені найбільше запам’ятався фестиваль, який проходив у Кошаліні, бо це був мій перший. Співав я тоді у славних уже “Журавлях” Ярослава Полянського і виступав зі щецинською групою “Чумаки”… Молоду людину (мені тоді ще не виповнилося й 18 років) вражало все: величезна сцена амфітеатру, багатотисячна публіка, різноманітна програма і спілкування з рідномовними учасниками. Все це мене захоплювало тим більше, що контакт із українською культурою і громадою я мав щойно від 1976 р., коли почав навчатися у Щецині. А потім, уже як дорослий, переживав я сопотський фестиваль 1989 р., коли молодь відважилася внести українські прапори та заспівати національний гімн. Це була хвиля політичного піднесення: у Польщі щойно перемогла “Солідарність”, а в Україні виринала незалежна визвольна ідея.
Далі буде
“Наше слово” №27, 6 липня 2008 року{moscomment}
