Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №2, 2023-01-15

Сергій Рістенко став знаним завдяки своїм знімками Києва як з землі, так і з неба. З початку повномасштабної війни він опинився під окупацією, але разом з сім’єю зміг виїхати на підконтрольну Україні територію. Родина фотографа поїхала за кордон, а він вирішив зайнятися справою, у якій він точно буде корисний, тож став аеророзвідником. Свою історію Сергій Рістенко розповів «Нашому слову».

– Розкажіть, з чого починалася ваша кар’єра фотографа?

– З фотографією стосунки в мене почалися дуже давно, ще у шкільні роки. У нас династія фотографів: мій прадідусь знімав Першу світову війну, дідусь – Другу світову війну. Моя сестра теж фотографує, а я спочатку не виявляв ніякого інтересу до цієї справи, мені у дитинстві подобалося гайки крутити. Пам’ятаю, як заходив до дідуся у майстерню, там у нього була червона лампа – було цікаво, але не дуже. Потім мені сестра показала як знімати, з усієї плівки у мене вийшов лише один кадр – але мені це сподобалося. Так я почав знімати, і тепер це невід’ємна частина мого життя.

Я дуже люблю знімати стріт-фото (вулична фотографія – прим. ред.). Починав з «дякувати Богу, що щось вийшло», а потім воно трансформувалося у репортажну фотографію, яка стала для мене певним стартом, я став працювати у багатьох виданнях. Весь час експериментував, мені подобалося знімати людей на вулиці, людей у транспорті. Потім зрозумів, що більше серце від цього не зойкає і почав знімати місто. Так воно і є зараз – я дуже люблю знімати місто. Наразі я вже бачу історію у своїх знімках, адже деяких будівель немає, а на моїх знімках вони ще є. Коли фотографую, для мене найголовніше – це атмосферність. Стріт-фото – це певне полювання. Адже зняти на вулиці людину так, як тобі треба, щоб вдало падало світло, – це необхідно вполювати. Це не те, що ти поставив знайомого і сказав «стань отак, ручки вгору, повернись» – і фото готове. Тому для мене це постійне тренування у голові. А коли у мене все виходить як треба, я мотивований ще краще знімати, адже якщо вийшло так, то я можу ще краще!

– А хто ви за освітою?

– Коли навчався у старших класах, то захоплювався археологією та радіотехнікою, і таким чином вирішив, що мені треба йти навчатися у КПІ (Київський політехнічний інститут – прим. ред.). При тому, що у мене не математичний склад розуму, але я чомусь вирішив, що КПІ. Коли обирав факультет, то обирав не за спеціальністю, а за розташуванням корпусу, бо хотів, щоб це був якийсь прикольний корпус і поближче до метро. Так вибір впав на І корпус – Приладобудівний факультет (сміється). Я не знаю, яким чудом я довчився до 4-го курсу. Я там навчився всьому, тільки не точним наукам – домовлятися з викладачами, я 33 рази не міг здати один предмет, але я довчився і навіть певний час отримував стипендію.

– Я бачила багато ваших знімків Києва. Розкажіть, ви фотографуєте тільки столицю чи інші місця, та як обираєте локації?

– Мені немає різниці, де та як знімати. Історично склалося так, що в мене дуже багато роботи у Києві, сім’я тут – тому Київ понад усе. На другому місці рідна Одеса, але вона поступається суттєво, і на третьому – Львів. Більшість часу я проводжу у столиці, але якщо є змога кудись поїхати, то відриваюся по повній. Центром Києва мене не здивувати – я бачив його знизу і зверху, лазив по будинках і дворах. Буває таке, що просинаєшся, розумієш, що гарна погода і треба піти щось познімати. Йдеш вулицями і весь час у голові крутиться мем «Та це вже було». І це мене пригнічує (сміється). Тому я почав брати дрон і їхати туди, куди нормальна людина не сунеться. 

– У який момент ви зрозуміли, що мало фотоапарата для роботи і вирішили знімати ще й з дрону?

– Коли з’явилися нормальні апарати, якими можна було літати. Весь час, коли я знімав Київ внизу, мені завжди хотілося побачити його зверху. Десь у 2017-му я купив дрон і з тих пір завжди ношу його з собою. Може, виглядає трохи дивно, але це такий кайф. Йдеш, бачиш, що зараз гарне світло і прикольне місце – взяв, підняв дрон, політав і пішов далі. Бувають лише хвилювання його загубити – декілька разів таке майже було. Взагалі, коли працюєш з дроном, то розумієш, що краса фото залежить від висоти. Я якось знімав одну з ТЕЦ у Києві на світанку – підняв дрон на понад 200 метрів, а там гарний туман, який ніби шарами лежить, із землі цю красу ніколи не побачити. Веселки теж з висоти бачив, весь час це захоплювало.

– Наскільки я знаю, ви видавали книгу про Київ, розкажіть про неї.

– Декілька років тому мій знайомий, дуже відомий фотограф сказав, що після себе треба залишати історію – видавай книжку. Фото у Фейсбуці – це добре, але це непевність, вони можуть зникнути. Я задумався над цим всерйоз і у 2020 році видав книжку «Kyiv on air» –  це мої 3 роки польотів над Києвом. Вона на третину присвячена центру, а все інше – спальні райони та індустріальні місця. Це був ексклюзивний матеріал, бо раніше не було чогось подібного в Україні, де одна книга була присвячена одному місту і фото тільки з дрону. Перший тираж ми продали за 4 місяці. Потім випустили другий наклад, трошки його змінили, бо за той час я назнімав ще фото і хотів внести їх до книги. Частково друге видання на подарунки купив Офіс президента, а частину розпродали.

– Як війна вплинула на вашу творчість?

– Я півроку не брав камеру у руки. Дуже радий, що тепер до неї повернувся. Думав, що вже забув як знімати, але виявилося, що ні – бажання знімати ніби настоялося. Я задоволений тим, що зараз знімаю, але через русню не можу знімати те, що дуже люблю, – індустріальні об’єкти. Польоти дронів зараз тотально заборонені, але я трошки перепрофілювався.

– Ви маєте на увазі аеророзвідку чи щось подібне?

– Коли ми виїхали з окупації, сім’я відправилася за кордон, а я залишився у Києві і думав, де міг би бути максимально корисним. Позаяк я більш-менш добре літав дроном, то вирішив піти цим шляхом – і не помилився. Зараз у цьому напрямку від мене є максимальна користь, я на своєму місці – роблю, що вмію, і намагаюся робити ще краще, ще більше палаючої русні.

– Ви згадували, що перебували під окупацією, як це було?

– Це сталося у Чернігівській області. У мене донька за кілька днів до початку великої війни потягнула у школі зв’язки, і їй наклали гіпс. Коли почалися перші повітряні тривоги, я на плечах носив її вверх-вниз у підвал, бо в нас старий будинок без ліфта. Я зрозумів, що так діла не буде, і ми вирішили поїхати на дачу, планували посидіти там декілька днів, подивитися, що відбувається, а потім зорієнтуватися. А через три дні туди зайшли російські війська…

Окупація – це наче ти опиняєшся у книзі про Другу світову війну, ти – хоробрий партизан, а фашисти – це рашисти, от і вся різниця. Ти одразу все переосмислюєш, ніякого надмірного героїзму, бо найголовніше – зберегти життя, своє і сім’ї. А воно для росіян не варте нічого. Ти можеш йому не сподобатися, він вистрелить і нічого йому за це не буде. Ця безкарність щодо того, що вони можуть робити з цивільними, – їх це дурманило. Кожен день я дякував Богу, що ми прожили ще один день, і сподівався, що завтра буде краще. Як тільки окупанти зайшли у село, у нас одразу зникли світло, газ, вода і зв’язок. Було дуже холодно, у частини мешканців стояло газове опалення, а були люди, які замерзли у своєму будинку. В центрі села, де базувалися росіяни, вони повиганяли людей з хат. Тоді їх приймали сусіди – були будинки, де жило навіть по 15 людей. Наше щастя було у тому, що у нас є піч, ми її відремонтували, тож до нас приходили люди погрітися, щось приготувати. Дітям я казав, що це у нас такий типу похід, і не простий, а у тилу ворога, тому головне завдання – не попадатися йому на очі. Коли вже виїхали з окупації, для себе зрозумів, що зробив помилку, тому що у дітей це відклалося, і вони ніколи зі мною у похід не підуть. Дружина весь час переживала, а я розумів, що діти дивляться на батьків, і треба навпаки триматися, і казав, щоб дивилися на мене, а не на маму. Я з дитячого конструктора склав радіоприймач, ніхто не знав, що відбувається у світі та Україні, треба було дізнатися новини. Ми навіть не знали, що на сусідніх вулицях відбувається, тому що чоловікам було заборонено виходити за паркан, бо росіяни дуже боялися і одразу відкривали вогонь на ураження. Жінкам лише через тиждень дозволили пересуватися з білими пов’язками. Тож я за допомогою радіоприймача слухав новини і раз на день о 16:00 прибігав у сусідній двір, розповідав їх, а сусіди розповідали мені, що відбувається у селі.

– А як ви харчувалися?

– У нас був невеличкий запас, ми ним користувалися ощадливо. У мене діти трохи вередливі у питанні їжі, тому, коли я розумів, що їм щось подобається, і вони це їдять, я одразу віддавав їм. Люди відкрилися з іншої сторони, всі змінилися, допомагали одне одному. З першого дня магазини не працювали, там все розмародерили або знищили. За час окупації я схуд на 8 кілограмів, борода трохи посивіла – переживав за дітей, але й тоді намагався знайти щось позитивне. Казав, що немає світла – очі відпочивають від планшета і телефонів. Вигадував ігри – ми робили іграшки з клаптиків, грали у «шашмати» – у нас було трохи шашок і трохи шахів, ми це змішували і називали «шашмати» (сміється). Ми ментально переживали життя наших предків без світла. Коли ставало темно, ми лягали спати десь о 19-й і близько 5-ї ранку прокидалися. Однак це був мій найкращий сон.

– Окупанти заходили до будинку?

– Звичайно, заходили. Я весь час уявляв: а як ми будемо спілкуватися, а якщо їх прийде двоє або троє, а якщо їх двоє і одного я вб’ю, то що робити з другим. Виявилося, що не я один про таке думав – вони були обережними і ходили компаніями. Тут найголовніше вимкнути емоції і спілкуватися з ними спокійно, рівно, без страху. Не борзо, але і не виказувати страху. Якщо вони бачать, що їх бояться, то це їх заводить.

– Коли ви звідти виїхали?

– Виїжджали через кілька російських блокпостів. Ми виїхали 19 березня, а село визволили 31 березня. Село під окупацією було 33 дні, а ми – 21.

– Після цього повернулися у Київ?

– Ні, одразу поїхали до наших друзів в Ужгород, вони запрошували до себе ще у перший день війни. Коли пропав зв’язок, ніхто не знав, що з нами трапилося, нас шукали, всі хвилювалися. Пам’ятаю, що перше повідомлення другу, яке я відправив, було щось типу «якщо ви ставили свічки за упокій, то ставте за здоров’я». 

– Як ваша родина зараз, чи вони вже повернулися?

– У мене чудова сім’я – дружина, двоє дітей та теща. Моїй доньці майже 12 років, а сину 5. Вони поїхали до Німеччини через кілька днів, як ми виїхали з окупації. Хочуть повернутися, у них немає планів залишитися там надовго. Ми сподівалися, вони повернуться восени, але через ракетні обстріли передумали. Хай ще трохи зачекають. Я за ними дуже сумую, для мене найтяжче – це пропускати дитячі дні народження. До цього я не пропустив жодного.

– Як часто з ними виходить поспілкуватися?

–  Спілкуємося кожен день. Донька зранку йде до школи – набирає, вдень набирає, вечері набирає. Якщо у мене немає зв’язку і потім з’являється, то від неї будуть десятки пропущених викликів у кожному месенджері.

– Про що ви мрієте зараз?

– Найголовніше – хочу бачити Україну сильною та мирною. Я би прибрав всіх цих корупціонерів. Мені здається, так і буде, але, звичайно, до цього прийдеться докласти зусиль. Сподіваюся, ми настільки круті, що будуть знімати серіали про українців. Тепер будуть не герої Marvel, а герої ЗСУ. Я бачу все тільки у найкращому світлі, будую плани після перемоги. І мрію після війни подорожувати Україною, політати і познімати ще, якщо буде можливість.

Поділитися: