Відповідь на «спроби підсумку» Ігоря Ісаєва

Ігор Горків ■ ГРОМАДА ■ №6, 2021-02-07

Довгий час на сторінках «Нашого слова» друкувалися матеріали, які були підсумуванням останньої каденції керівництва Об’єднання українців у Польщі, але також – поглядом на 30 років діяльності найбільшої української меншинної організації у Польщі. Ці думки дуже важливі. Хоча може скластися враження, що найчастіше ми читали про те, чого не було зроблено, ніби організації не було чим похвалитися. А такі моменти є, і їх чимало. Як хтось колись сказав: у наших широтах люблять торгуватися, кому гірше: скажеш, що у тебе болить голова, то у відповідь від співрозмовника почуєш, що це не так страшно, бо у нього, крім голови, болить ще й коліно. Образ організації, який складається лише з того, чого не вдалося зробити, на щастя, не відповідає дійсності. 

Фото pixabay.com

З іншого боку – важливо, що члени ОУП бачать недоліки, проблеми (хоча я особисто говорив би про виклики) – це свідчення зрілості. Помилок не припускається тільки той, хто нічого не робить. ОУП втілює насправді дуже багато проєктів та ідей. І немає іншої можливості – помилки будуть, бо всі ми люди, а не алгоритми. Не дивуймося, що молодь не надто хоче приєднуватися до організації, коли чує тільки про «проблеми», «скрутне становище», «кризи». Вибачте, але ніхто не буде йти туди, звідки отримує виключно негативні сигнали. Тому краще говорити про виклики – це змінює не тільки образ ОУП, але й наш підхід. Краще долати їх, аніж кризи, «обнулення» у скрутній до того ж ситуації. Очевидно, у кожного своя перспектива.

Не можу не відреагувати на опубліковану в тижневику статтю «Ми не мріємо, тому не маємо стратегії. Спроба підсумку програмної дискусії Об’єднання українців у Польщі» авторства Ігоря Ісаєва, де в одному матеріалі підібрані відповідним чином вислови членів ОУП, які створюють специфічний образ організації. Цей текст, попри заголовок, не є синтезом думок діячів організації: їхні критичні слова переплітаються з мріями автора. На мою думку, це –  маніпуляція, на основі якої йому легше писати про своє бачення і повторювати стереотипи, називаючи це «спробою підсумку». У розмові зі мною («НС» №45 від 11 серпня 2020 року) Павло Лоза питав, чому половина членів громадських організацій залишила їх. Ісаєв перекрутив це, пишучи, що молодь невідомо чому відмовляється від ОУП. Відхід членів товариств і відсутність нових молодших учасників – це різні перспективи, але Ісаєв перемішав їх для обґрунтування своєї тези моїми словами (хоча, може, цікавіше було би навести дані з «Нашого Слова» про те, що у 2018 році під час звітно-виборчих зборів гуртка ОУП у Перемишлі до Об’єднання «вступили 10 нових членів, з яких 8 – 17-33 років» («НС» № 26 від 1 липня 2018 року).

Маніпуляцією я вважаю слова «У Перемишлі завдяки двосторонній співпраці Ігоря Горківа, Касі Комар-Мацинської з Анною Домбровською задля виховання лідерів змін уже за кілька років ми бачимо відчутний результат», і вони вимагають спростування. Коротко: 2011 року ОУП стало власником Народного дому, що відкрило нові можливості – у планах було, що будинок має стати також місцем діалогу і зустрічі з сусідами. Напад на пикулицьку процесію 2016 року завадив реалізації цього задуму, потрібно було скоригувати плани й дії. У цьому допомогла і надалі нас підтримує Анна Домбровська, з якою ми почали працювати восени 2016 року. Ця співпраця (ініціював її голова ОУП Петро Тима) завжди відбувалася на лінії Домбровська-ОУП у Перемишлі, а не зосереджувалася на Ігореві Горківу чи Касі Комар-Мацинській, яка сама живе у Перемишлі з кінця 2017 року. На це співробітництво дало згоду тодішнє керівництво відділу ОУП у Перемишлі, його реалізувала низка людей, а не дві особи. 

Конфлікт VS згода

«Ідентичність більшою мірою формують конфлікти та дилеми, а не згода», пише Ігор Ісаєв, хоча складно пригадати, чи лідери ОУП говорили про це під час дискусії про організацію. Це для мене – далека перспектива, мені важко бути її прихильником. Достатньо подивитися, як суспільство у Польщі виснажене політичною боротьбою. На мою думку, слід шукати згоди і творити її, а не «інвестувати» у конфлікти. На такий крок ми пішли у Перемишлі, ініціюючи створення групи «Спільно на 100», яка, попри місцевий конфліктний досвід, вирішила будувати ідентичність на основі згоди. Звісно, набагато легше створювати суперечки – одразу видно ефекти, є «медійний шум». Вони є простими; порозуміння вимагає більше часу і зусиль, для цього треба слухати іншу людину. Воно означає мислення у категорії «win-win», яка передбачає, що здобути перемогу можуть обидві сторони. Згодою медіа не захоплюються. Але я бачу нашу ідентичність і розвиток саме у ній, а не в конфліктах чи інтернет-бійках. Кожному своє, звісно.

Тип лідерства

У тексті Ісаєва я помічаю традиційну прив’язку до особи лідера (це видно також у викривленні інформації про співпрацю відділу ОУП у Перемишлі з Анною Домбровською). Це, мабуть, випливає з того, що у минулому в нас були лідери, які вміли повести за собою людей, мали потужне знання, були меценатами. На мою думку, сьогодні цю функцію виконує громадянське суспільство. Керівники структур не мусять знати все та бути візіонерами. Для мене синонім терміну «лідер» у наш час – слово «слухати». Силою керівників є команда – тобто люди довкола них, яких вони слухають. І це – великий шанс для ОУП, яке складається з багатьох конкретних активістів. Іншими словами, не буде міфічного спасителя, який прийде і вирішить всі наші кризи і проблеми. На мою думку, це буде команда, яка долатиме виклики. Повірте, ми насправді маємо добру спільноту нашої організації та шанси її розширювати. 

Яка популярність нам потрібна

«Тебе немає онлайн – отже, тебе не існує», наводить один із принципів теперішнього світу Ігор Ісаєв. Це правдиве і слушне зауваження: якщо ми хочемо, щоби нас бачили, то треба більше і якісніше комунікувати про себе. Сподіваюся, що нова сучасна сторінка ОУП з новим логотипом, а також розмова про наші медіа та комунікації принесе результати, можливо, і пов’язані з рекламою. Хоча я з розумінням ставлюся до медійної стриманості і переконаний, що не все йде на продаж, не будь-яка діяльність мусить бути скерована до рекламодавця (але розвитку цього напрямку добре було би присвятити більше енергії). Варто згадати слова Зузанни Радзінської-Блющ, кандидатки на посаду Уповноваженого з прав людини (Rzecznika Praw Obywatelskich): «правда про Польщу і людей знаходиться поза твіттером». Аналогічно: правда про ОУП, тобто про людей, великою мірою перебуває поза фейсбуком.

Однак перед фразою про онлайн-присутність Ігор Ісаєв пише: «Обсяги усіх разом узятих проєктів ОУП у всесвітній мережі – менші, ніж одного мого приватного блогу».  Можна привітати автора з такими результатами. Але, чесно кажучи, з певних причин вони мені не імпонують. І тут повертаємося до питання згоди. Приміром, фонд «Кшижова для європейського порозуміння» – це потужна установа, яка працює у сфері діалогу та порозуміння. Кожного року її осередок відвідують тисячі людей з усієї Європи. Але їхня сторінка у фейсбуці має мізерну, як на такі обсяги діяльності, популярність. Вони будують свій наратив на згоді, не вдаються до контроверсійних, суперечливих підходів – це дуже відповідально. Трохи жартома скажу: бути як «Кшижова» означає багато. Якщо серйозно, то особисто я не хотів би заробляти на «хайпі» (з англійської hype – агресивна, часто побудована на емоціях реклама, метою якої буває здобуття популярності) – а саме так я сприймаю медійну діяльність Ігоря Ісаєва, чия сторінка має «більші обсяги, ніж усі проєкти ОУП». Достатньо передивитися його блог у фейсбуці і побачити, скільки там негативних реакцій, на мою думку, інколи спровокованих автором. Думаю, що для Об’єднання не є визначальним визнання, пов’язане з немалою дозою негативу. Здобуваючи «лайки» у такий спосіб, ми втратимо дещо значно цінніше – бо не можна водночас «хайпувати», беручи участь в інтернет-сутичках (які додають популярності) і займатися діалогом. Від цього страждає достовірність, яка разом із послідовністю є дуже важливою для діалогу.

Спільне надбання 

Не можу погодитися зі своєрідною спробою протиставлення окремих структур ОУП: Перемишль щось зробив, а хтось – ні. Є речі у Ґданську, Кошаліні, Щеціні, Ельблонзі й інших регіонах, які не зробив Перемишль. Ми є однією організацією, потенціал якої будують усі частини. Це – спільне надбання. Кожен, хто хоч трохи знає про те, як функціонує Об’єднання, усвідомлює, що відділи працюють в різних умовах. Те, що можливо в Перемишлі, найчастіше не можна просто перенести до Ґданська – і навпаки. Перемишль не буде Кошаліном, а Кошалін – Ельблонгом. Деякі речі можна адаптувати до місцевих умов, але помилкою буде переносити 1:1 діяльність Перемишля на інші відділи, нічого з цього не вийде – хоча для декого може гарно звучати. 

Необмежені мрії

Колись у підсумках Лемківської ватри у Ждині один журналіст запропонував організаторам побудувати невеликий ресторан подалі від великого намету, щоби поціновувачі спокою могли там провести час. Ідея, може, й гарна, але з категорії фантастичних. Так само, як і деякі мрії Ісаєва щодо ОУП, до яких можна докинути «500 тисяч плюс» щорічно для кожного відділу, «50 тисяч плюс» для кожного гуртка і вертоліт для голови організації. Папір приймає все. Краще думати про те, що можливо у короткій і довгій перспективі, щоби ми не залишилися організацією нереалізованих мрій (або популістів?).

Мігранти стереотип

Неодноразово у «Нашому слові» писали про те, що у взаєминах між меншиною та мігрантами заважають стереотипи й узагальнення – а саме цього, на мою думку, припустився Ігор Ісаєв, пишучи, що наша громада «щораз частіше відштовхується від українців з України». І це вийшло в тижневику, головною редакторкою якого є українка з України, частина редакції – це також люди звідти. А сам Ісаєв як український громадянин був редактором ОУП-івського порталу prostir.pl (який стартував як «Простір», а чим це закінчилось – то вже інше питання), і на співпраці, серед іншого, з Об’єднанням збудував свою популярність. Відділ ОУП (тобто організації-видавця «Нашого слова») у Кошаліні створює центр мігрантів; у різних частинах Польщі місцеві представники громади долучаються до підтримки українських громадян, які опинилися без роботи; у меншинних школах навчаються учні з України. Об’єднання має гарну історію співпраці з фондом «Наш вибір», наш моніторинг медіа стосувався також іммігрантів. Можна згадати і про заяви до прокуратури, пов’язані з мовою ненависті, – зокрема проти журналістів Куби Воєвудзького і Міхала Фіґурського за образу українок з України. Варто подивитися, як виглядає інтернет-сторінка «Нашого слова» і як там розставлені акценти. Якщо ще додати діяльність Української греко-католицької церкви зі створення нових душпастирських осередків саме для мігрантів з України… Водночас ми усвідомлюємо, що треба робити більше (бажано і додати тижню кілька днів, а добу зробити довшою), але важко знайти у наших діях ось це «щораз частіше відштовхування від українців з України». Ці слова, так само, як і фраза про те, що чимало з нас, українців із Польщі, не може «допустити українців з України до сакрум власної ідентичності: акції Вісла», до «нас мало не бути», до ототожнення з «рідними землями», є для мене звичайним узагальненням, повторенням і підсиленням стереотипу, що не слугує нічому доброму. У той же час представники меншини, які займаються згаданою діяльністю, не роблячи з неї медіашоу, чують, що вони щораз частіше «відштовхуються від громадян України у Польщі» – це елементарний брак поваги і розуміння громадської (!) роботи багатьох людей.

***

Не розумію, чому як підсумок чи «спробу підсумку» довгої дискусії про ОУП редакція запропонувала читачам матеріал, який має з цим небагато спільного. Текст був надрукований у рубриці «Погляди», яка передбачає різні формати, навіть фейлетони – але чи варто саме так «пробувати» підбивати підсумки громадської роботи сотень людей? Це – принаймні для мене – важливе питання.

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*