Леся Коростатевич ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №28, 2025-07-13
«Назавжди-назавжди» (Forever-forever) – драма. Режисерка: Анна Бурячкова. Сценарій: Марина Степанська, Анна Бурячкова. У головних ролях: Аліна Чебан, Захар Шадрін, Артур Алієв, Єлизавета Цілик, Дар’я Жихарська. Виробництво: Україна, Нідерланди, 2023 рік. Тривалість – 107 хв.
Події фільму розгортаються в Києві 1998 року – у періоді, що все частіше стає предметом осмислення в сучасному українському кінематографі. Останні роки ми спостерігаємо за цілою низкою стрічок, що звертаються до 1990-х як до символу змін, травм і пошуку нової ідентичності. «Назавжди-Назавжди» логічно вписується в цю тенденцію, однак обирає шлях розповіді про інтимний, особистий досвід. Пізні 90-ті в Україні – це роки соціальних змін, бідності та руйнування цінностей. У таких умовах підлітки часто залишалися без підтримки, змушені самостійно орієнтуватися у світі, який не пропонував їм чітких орієнтирів. Світ дорослих був зайнятий виживанням у нових обставинах, тому це молоде покоління шукало свої способи як пристосуватися до цих змін. Власне таку покинутість та процес дорослішання в 90-х і фіксує цей фільм.
Кінокартина фокусується на житті кількох старшокласників, головна героїня фільму – п’ятнадцятирічна Тоня, яка переходить до нової школи після травматичних подій, а саме сексуального насильства. У новому середовищі вона поступово знаходить друзів, долучається до ровесників. У їхньому спілкуванні відчувається постійна зміна настроїв, химерний баланс – між дружбою, агресією і суперництвом. Тоня намагається адаптуватися, бути «своєю» в новій групі, проте це відчуття приналежності виявляється дуже умовним та хитким в такому оточенні. Намагання Тоні адаптуватися до нової групи знайомих – однокласниці Лєри, її брата Сані та Журіка – це скоріше поверхневе пристосування до складної реальності. І саме так часто виглядає підліткове життя після травми: замість зцілення, відбувається заміщення – новими враженнями та експериментами. Про травматичні події не прийнятно розмовляти, їх замовчують.
Тоня – персонаж складний і неоднозначний. Вона може не викликати миттєвої симпатії чи повного розуміння. Проте саме ця невловимість робить її живою. Після пережитого насильства вона ніби вчиться заново існувати – в новому класі, серед нових людей, у новому мікросвіті, а радше в мікрорайоні. У цьому контексті важлива тиша – сцени, де герої просто мовчать, спостерігають, дивляться на себе, наприклад, в дзеркало. Це дозволяє нам відчути, що процес переживання триває, хоча й не завжди помітний.
Фільм доволі символічний. Наприклад, заняття Тоні плаванням можна зрозуміти не лише як частину її побуту, а й як метафору. Вода – середовище, де можна втекти, розчинитись або сховатися. Та й її прізвисько «Хлорка» також може асоціюватися з ніби спробою очиститися від того, що болить, що залишило слід. Цей символічний підхід простежується і в назві стрічки – повтор «Назавжди» ніби натякає на зацикленість, на те, що травма або досвід можуть закріпитися у свідомості назавжди.
Герої фільму намагаються шукати свій спосіб як жити. Їхні стосунки сповнені суперечностей: водночас ніжні й жорсткі, щирі та руйнівні. Особливо варто відзначити, як стрічка передає динаміку між головною героїнею Тонею та хлопцями – Журіком і Санею. Це не «любовний трикутник» у класичному сенсі – це радше спроба знайти свою роль в оточенні, дізнатися щось про себе через емоції, спілкування з іншими. У фільмі майже відсутні дорослі та взаємодія з ними. Єдина сцена конфлікту Тоні з матір’ю – коротка та поверхнева. Батько в кадрі взагалі не з’являється. Але це рішення виглядає усвідомленим: це підкреслює, що дорослість тут – умовна. Головні герої мусять самі шукати шлях, навіть якщо вони не готові до цього.
Атмосфера фільму заслуговує окремої уваги. Тут немає однозначних відповідей, натомість акцент зроблений на атмосфері – вона часом гнітюча, часом напружена. Камера часто фіксує героїв збоку, залишаючи їх сам на сам із емоціями. Кольори стрічки – холодні, приглушені. Панельні багатоповерхівки, довгі коридори, глухі подвір’я створюють відчуття закритості, що підсилює гнітючий настрій. Бурячкова тонко передає атмосферу пізніх 90-х – не тільки через побутові деталі, як-от одяг, музика чи міські пейзажі, а передусім через настрій. Це період, коли молодь формувала свою ідентичність без чітких опор. У світі без визначених правил, підтримки чи дорослих моделей, вони були змушені шукати відповіді самотужки – або взагалі обходитися без них.
Кінострічка показує також насильство – фізичне, сексуальне, психологічне, воно стає звичною частиною взаємодії. Це не означає, що фільм виправдовує чи нормалізує таку реальність – радше він фіксує стан, в якому підлітки вимушені розбиратися з складними питаннями самостійно.
Також операторська робота та музичний супровід заслуговують окремої уваги: поєднання ручної камери з фрагментами статичних кадрів допомагає відчути ритм життя героїв – уривчастий, іноді хаотичний, але завжди насичений. Темно-сірі та зеленуваті відтінки передають настрій кінця 90-х – періоду тривоги та пошуку. Також повертають у 90-ті саундтреки, в яких звучать «Океан Ельзи», Ірина Білик.
Така багаторівнева побудова фільму – від сюжетної до емоційної – формує цілісний досвід занурення у внутрішній світ героїв. Уся стрічка побудована на балансі між зовнішнім і внутрішнім. Фінал залишає простір для роздумів і не дає очевидного завершення. Це радше фіксація миті, в якій героїня, попри все, демонструє готовність далі протистояти оточенню та неідеальній реальності. Можливо, саме такий стан і є найближчим до правди. Адже дорослішання – це не точка, а процес: пошук, спроби, помилки, після яких все починається знову.
