Юрій Забіяка ■ ПОГЛЯДИ ■ №7, 2019-02-17

Трудова міграція – одна з найпоширеніших серед українців. Живучи в Україні, ти бачиш що, мабуть, кожен десятий уже був або саме поїхав на заробітки до Польщі. Усі розмови з тими, хто працював закордоном, зводяться до одного – це варто зробити. Розуміючи, що такий крок – це не пригода, а можливість покращити своє матеріальне становище, починаєш замислюватися над тим, чи не спробувати і собі.

Це – непросте рішення. Коли понад п’ять років працюєш журналістом на одеському телебаченні, маєш вищу освіту та займаєшся улюбленою справою, змінити своє життя та перетворитися на середньостатистичного заробітчанина в іншій країні виявляється складно. На жаль, збудувати майбутнє, використовуючи тільки свої професійні та освітні навички в Одесі чи в інших містах, на мою думку, неможливо. Тому я вирішив діяти.

Саме з цього починається перший крок до перетворення уявного на дійсне. Документи, віза, квитки, болісне прощання з родиною. Рейс. Дорогою до кордону я познайомився з багатьма українцями, які їхали на заробітки до Польщі без запрошення від роботодавця, просто «по безвізу», на три місяці. Були й такі, що навіть не розуміли, із чого почнуть, просто казали: «Роботи в Польщі стільки, що за день можна знайти будь-яку – без проблем»! Але насправді виявилося, що таких «гастролерів» просто висаджували з автобуса на польському кордоні. Пізніше стане зрозуміло, що робоча віза у паспорті дає набагато більше можливостей та переваг, але про це пізніше.

Перше, що вражає у Польщі – звичайні, безтурботні люди. Багато яскравої молоді, люди із посмішками на обличчях. Підсвідомо починаєш порівнювати відмінності життя «там» і «тут». Архітектура, інфраструктура, транспорт, люди, культура, рівень життя тощо. Деякою мірою – це потрясіння, до якого дуже швидко звикаєш.

Зустріч із директором фабрики, на яку я був запрошений, призначили на шосту ранку. Я здивувався – чому так рано? Пізніше я зрозумів, що фактично всі заклади – підприємства, торгівельні чи державні інституції – починають роботу від самого ранку. У цьому, напевно, є свій сенс: люди починають працювати о шостій, а звільняються о чотирнадцятій, отже, мають час на свої особисті плани. Мабуть, така модель є одним із факторів успіху Польщі.

Окреме переформатування свідомості – це ставлення до свого часу в професійному контексті. Бажаєш заробляти – май на це час та навички. Бажаєш щось придбати – порахуй, скільки годин тобі треба буде пропрацювати, щоб зібрати необхідні кошти. Це виявляється дуже зручним. Не треба перераховувати будь-які ціни зі злотих на гривню або американський долар, як полюбляють робити багато українців: треба порахувати кількість годин твого професійного часу та зрозуміти, що бажана річ буде коштувати наприклад, 5 годин праці. І це, певно, можна зарахувати до другого фактору успіху країни.

Якщо порівнювати роботи, на яких працюють українці в Польщі, та умови праці (а це переважно будівельники, монтажники, зварювальники та ремонтники), виявляється, що будівництво яхт на Ґданській корабельні (Stocznia Gdańska) – це досить комфортна робота. Ти завжди працюєш у теплих приміщеннях, фізичних навантажень майже не відчуваєш. Головне – швидко оволодіти технологією та інструментами, і якісно виконувати свою роботу. Якщо новий працівник швидко набуває необхідних навичок, керівництво вже за два-три тижні дає йому можливість працювати понаднормово, тобто більше восьми, десяти чи дванадцяти годин. Але існує і зворотна сторона комфорту: скловолокно, токсичні матеріали та компоненти, багато шкідливого пилу.

Від першого дня перебування у Польщі мене цікавило питання – як поляки ставляться до українців, і як вони ставитимуться особисто до мене? На підприємстві, де я працюю, поляки поважають українців за умови, що вони розуміють мову, швидко навчаються та орієнтуються у своїх обов’язках, вміють працювати у команді, шанують і поважають країну, в якій перебувають. Немає значення, яку роботу ти виконуєш, головне – бути фахівцем.

Починаючи нове життя закордоном, ти швидко починаєш відчувати свою приналежність до України: культурну, духовну, традиційну. Потреба в духовному зв’язку з Богом привела мене до Греко-католицької церкви святого Варфоломія, єдиного духовного осередку українців у Ґданську. На невеличкий площі перед церквою мене зустрів пам’ятник Святому Володимиру, хрестителю Київської Русі; біля його підніжжя стояли запалені лампадки, квіти та невеличкі українські прапорці.

Вражає також те, що церковна служба проходить українською мовою. Підсвідомо ти починаєш уявляти, що нарешті, зі здобуттям томоса та створенням в Україні помісної православної церкви, наш народ зможе не тільки об’єднатися духовно, але й почне поважати свою українську ідентичність. Найкращим прикладом для мене стала українська громада у Ґданську, з якою я вперше зустрівся саме в церкві святого Варфоломія. Голова Поморського відділу Об’єднання українців у Польщі Еля Кремінська розповіла мені історію депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини на західні та північні території польської держави. Етнічна чистка польської комуністичної влади під назвою «акція «Вісла» була одним із наслідків антиукраїнської політики: влада хотіла повністю виселити українське населення з його етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі. Але переселенці змогли зберегти свою культуру та згуртованість і до сьогодні.

Підсумовуючи, хочу зазначити: незалежно від приводу перебування у Польщі, кожен повинен перейняти позитивний досвід розвитку цієї країни, а також – побачити згуртованість місцевих українців, аби мати чітке уявлення про те, якою має бути успішна держава.

Поділитися: