Степан Мігус ■ СТАТТІ ■ №11, 2025-03-16

Якби до України, проїжджаючи довгі кілометри західними регіонами – Галичиною, Прикарпаттям, Гуцульщиною, прямував, як оце ми в останній декаді січня, той, хто зовсім не знає, що там уже 11-й рік триває війна (з них – три роки повномасштабна), міг би й не побачити, що московські війська безоглядно руйнують усю країну, від Криму до Луганщини, Донеччини, Слобожанщини, козацького краю Запоріжжя, золотоверхої столиці Київ, Волині, Галичини, Гуцульщини, Буковини, Бойківщини.

Ця війна – на винищення українського народу, а потім і Європи. росія, хоча світ це бачить і мляво реагує, намагається знищити нашу другу Батьківщину, вбиваючи й дітей, і дорослих, руйнуючи на своєму шляху все: неоціненні архітектурні пам’ятки, лікарні, школи, дитячі садки, житлові будинки, села чи навіть авто, якими хтось відважився їхати. Чим ближче до фронту, тим небезпечніше. Україна наперекір жорстокості російської орди не здається. І більшість українців вірить, що переможе.

Їдемо до України двома бусами з причепами, завантаженими понад тритонною гуманітаркою з елцького Карітасу, фінських протестантських парафій, ольштинського Банку харчів. За кермом одного – депутат сеймику Вармінсько-Мазурського воєводства, підприємець з Елка Боґуслав Вісоватий, другого – бізнесмен із Решеля Боґдан Люховський, який раніше вже постачав до України благодійну допомогу. У машинах їдуть теж ініціатори й помислодавці не першої гуманітарної поїздки – заступник голови сеймику Вармінсько-Мазурського воєводства, лікар Збишко Гомза та голова Комісії національних й етнічних меншин сеймику Вармінсько-Мазурського воєводства Ярослав Слома. Поїздка була їхньою ініціативою. Збишко Гомза подбав про те, щоб безперебійно подолати кордони, скориставшись, зокрема, допомогою керівника Консульства України в Ґданську Олександра Плодистого. Цю поїздку активно підтримало керівництво сеймику Вармінсько-Мазурського воєводства. 

Ми на кордоні в пункті пропуску Долгобичів – Угринів. Черги фур і бусів. Поряд – ще й десятки легкових авто, а також розтягнута щонайменше на кілометр низка машин з причепами, на яких з Європи їдуть пошкоджені автомашини різних марок. Найбільше – легкових авто.

– Ні, не для фронту, для себе, – відповідає в один голос троє водіїв, коли питаю, для кого тягнуть ці машини. 

Пізній вечір. На кордоні затримуємося не більше ніж пів години. По дорозі до Львова минаємо населений пункт Шептицький, ще донедавна «охрещений» більшовиками Червоноградом. Лише минулого року комусь спало на думку змінити принизливу назву цього прикордонного шахтарського міста. Місто – освітлене, ніби немає війни. Може, тільки дещо темніше. Вулиці містечок та сіл по дорозі – теж зі світлом. Наближаємося до Львова. Місто Лева всюди освітлене. На вулицях посеред ночі невеликий рух машин. Минаємо один єдиний поліційний патруль, який блокує протилежну смугу вулиці й перевіряє водіїв та авто.

По всій Україні воєнний чи винятковий стан, теоретично вночі їздити без дозволу заборонено. Зупиняємося на ніч у готельчику на вулиці Галицькій, який заздалегідь забронював Збишко Гомза. Всюди ясно. Ніч минає спокійно, хоча російські війська часто люблять запускати ракети або безпілотники з підвішеними бомбами близько четвертої-п’ятої години, коли найкраще спиться. Вранці вже знаємо, чому Львів, містечка, також деякі села освітлені. Часто ззовні, чи в коридорі, на стоянці або подвір’ї можна побачити численні потужні, але часом і менші, генератори. Іноді струм подається з мереж електростанцій, які росіяни не розбомбили.

Ділимо гуманітарну допомогу. Тарас Лисак, директор престижної львівської медичної фірми (тут і далі не подаю назв і точних адрес та інших вказівок, які могли б використати ворожі війська – прим. авт.), бере медикаменти. З ним ми знайомі ще з часів, коли він був одним з керівників Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Ліки вдалося придбати завдяки фінським друзям із протестантських парафій Фінляндії, з якими працює єпархіальний секретар отець Тімо Розквіст.

Також даємо продукти, що можна безпечно зберігати в складних умовах та швидко ними насититися. Кількома днями пізніше вони потраплять на фронт до новоствореної з галицьких хлопців-героїв бригади, яка бере участь у боях. Більшість вантажу з тритонного транспорту залишаємо на складі львівського бізнесмена Володимира Мороза, котрий організує подальше перевезення у прифронтову зону. Виявляється, що його допомогою користуємося не лише ми, але й Степан Мельник, який постачає гуманітарну допомогу з Карітасу Ольштинсько-Ґданської єпархії УГКЦ, та інші.

У центрі Львова заходимо до Гарнізонного храму УГКЦ святих апостолів Петра і Павла, бачимо почесну варту й військовий оркестр. У церкві якраз проходить похоронна літургія. Священники й паства відспівують двох двадцятирічних українських героїв з однаковим іменем – Михайло. Ці молоденькі львів’яни загинули в один час. У церкві присутній і львівський мер Андрій Садовий. 

– Він приходить на похорони воїнів дуже часто, – чую від людей. Після молитви військові виносять труни. Хлопці будуть поховані на Марсовому полі біля Личаківського цвинтаря. У храмі увагу привертають стенди із сотнями фотографій. Це ті, хто загинув, боронячи Україну та внаслідок обстрілів ракетами чи артилерією, після атак дронів. Там фотографії дорослих чоловіків і жінок, дівчат і хлопців, людей похилого віку. Ще більше сліз навертається на очі, коли бачиш десятки фото вбитих дітей…

Кожному відомо, що московські варвари не зупиняються ні перед чим. Розстрілюють лікарні, як «Охматдит» у Києві та інших містах і селах, житлові багатосімейні будинки, сільські хати, школи, дитячі садочки, не говорячи вже про електричну і газову інфраструктуру. У таборах катують і вбивають полонених воїнів, ґвалтують жінок. Виснажені одинадцятирічною війною, зокрема трирічною повномасштабною, українці сподіваються на Європу, а особливо Америку. Тим часом 18 лютого ми почули від новообраного президента Трампа, що Україна не повинна була починати варварської війни з росією.

На Марсовому полі безмежна кількість могил українських героїв, які віддали своє молоде життя за волю Батьківщини й безпеку рідних. На кожній могилі майорять українські прапори. Але є серед них і польські, грузинські, білоруські чи чеченські. Це могили тих героїв, які приїхали зі своїх країн боронити незалежність України. Вони знали: якщо українська держава впаде перед московською ордою, то жорстокі російські загарбники підуть углиб Європи. Хотілося б, щоб і європейські політики це усвідомлювали. Скоро Марсове поле не прийме на вічний спочинок жодного героя. Воно заповнене могилами до неможливого. А життя за свою вітчизну, дітей та родину віддають наступні герої. Львів шукає нового гідного місця для своїх дочок і синів, вбитих російськими окупантами.

Прапори майорять на кожному цвинтарі, повз які проїжджаємо дорогою у Карпати, через Івано-Франківськ, у напрямку Верховини – найвище розташованого села. По дорозі спостерігаємо зі здивуванням заповнені кав’ярні, придорожні бари, ресторани. На стоянках – ряди позашляховиків і квадроциклів, про які так просять нас бойові військові частини. Чому вони тут, а не там, на фронті?

Під вечір звертаємо увагу, що понад Карпатами з’являється світло, щось подібне до зорі, але воно значно більше й світліше, рухається з правого боку вслід за нами. Ламаємо голову – що це? Врешті сходимося на думці, що це український безпілотник, який слідкує за тим, щоб втікачі-ухилянти від служби не тікали крізь карпатські нетрі до недалекої Румунії. Саме цей шлях вони часто обирають, платячи від кількох до кільканадцяти тисяч доларів з людини злочинним угрупуванням, що спеціалізуються на нелегальному перетині кордону. До того ж втікачі ризикують життям, часто безглуздо втрачаючи його в течіях гірських карпатських річок. Або їх позбавляють волі після того, як попадуться до рук українських прикордонників. 

Прямуючи у високогірське село Дземброня натикаємося перед мостом на дорогу, а радше бездоріжжя, яким ледь просуваємося завантаженим авто на прикордонну заставу. Це по суті єдиний в цій околиці прохідний шлях у напрямку кордону з Румунією. Горами, поза цією «дорогою» не пройти. Вартові, перевіряючи наш транспорт і документи, кажуть, що втікачі знають про «караул» в цьому місці, тому вже сюди не потикаються, а шукають інших шляхів.

Дземброня лежить у Верховинському районі Івано-Франківської області. Саме з цього села бере свій початок популярний маршрут, тропами якого можна вийти до гір Вухатий Камінь та Дземброня. З неї за гарної погоди можна милуватись краєвидами Чорногірського хребта та найвищою точкою українських Карпат − Говерлою. Село розтягнуте вздовж дороги на довжину кільканадцять кілометрів. Ми прямуємо до монастиря Преображення Господнього отців василіан, який з’явився тут у 2000 році. Тоді ще це було старе гуцульське село, перейменоване більшовиками у Берестечко. Лише у 2001 році йому повернуту стару назву. У Дземброні проживає приблизно 200 осіб.

Існує декілька легенд, які пояснюють походження назви села. В одній з них, найвірогіднішій, ідеться про часи ХVІІ століття. У польського пана, що проходив зі своїм ескортом у цих землях, пропала дочка Броніслава. Батько страшенно перелякався і відправив своїх воїнів на її пошуки. У той день тишу й спокій гірських масивів прорізали крики слуг, котрі кликали у весь голос «Ґдзє Броня?» з надією, що панночка відгукнеться. З цього часу за цим селом і закріпилась назва Дземброня. Про те, чи Броню знайшли, нічого не відомо.

Монастирем отців василіан від самого початку, понад чверть століття, завідує отець Тимотей Феш, раніше – парох Кентшина й Асун на Вармії та Мазурах. У монастирі мешкає лише три монахи. Отець Тимотей каже, що могло бути й більше, бо є серед василіан охочі молитися та працювати в гірській тиші, на відлюдді. Монахи разом з місцевими жителями займаються дуже благородною справою – лікуванням від алкогольної залежності. Завдяки спонсорам вдалося поставити декілька модульних будинків для таких пацієнтів. З війною кількість тих, хто потребує допомоги, зокрема психологів, зросла. Сюди потрапляють теж воїни, які зазнали психічних травм війни. Наша допомога призначена й для них, а також фронту, оскільки чимало дзембронян воює та потребує підтримки, як, зрештою, і місцеві, котрі втратили на війні батька, сина, дочку чи матір. Довезти допомогу до монастиря бусом неможливо. Шлях можна подолати пішки або всюдиходами-позашляховиками. Ночуємо в монастирі. З вікон видно неповторну красу Карпат і недалеку Говерлу. Вранці від’їжджаємо з гостинної Дземброні. Отець Тимотей теж їде до Львова відвідати в лікарнях поранених односельців та рідню.

Дорогою повертаємо ще до гірськолижного курорту в Буковелі, що набув світової прпулярності. Вражає велелюдність, немовби війни й немає. Єдине, що дивує, – порожнеча на гірськолижних підйомниках. Люди бояться зависнути безборонними в повітрі у випадку російських атак. Зупиняємося на ніч у Коломиї на запрошення двох Дмитрів – Чиборака, директора Коломийського обласного музично-драматичного театру імені Івана Озаркевича, добре відомого в Ольштині, та Неміша, колишнього голови Коломийського району, ініціатора низки самоврядних українсько-польських проєктів. Увечері дивимося виставу «Земля» за однойменною повістю Ольги Кобилянської. Коломияни й гості міста, попри війну, не оминають театр. Директор Дмитро Чиборак сповідує думку англійського політика Вінстона Черчилля, що навіть у складних ситуаціях потрібно дбати про культуру. 

«Бо за  що ж нам воювати, як не за нашу культуру?» – сказав Черчилль, коли хтось із його оточення запропонував обмежити фінансування культури й освіти в умовах ІІ Світової війни. Ранок у Коломиї зустрічає нас тривогою. Московська орда звикла атакувати десь о 4-5 ранку. На щастя, тривогу швидко відкликають і не доводиться йти до сховища. Ракети, чи швидше безпілотники, полетіли в напрямку Івано-Франківська і Тернополя. Бажання спати зникло. Не залишається нічого іншого, як рушити далі в дорогу.

Воїн Роман Рокита, який відвоював понад два роки після вторгнення російських військ у 2014 році в Крим та на Донеччину й Луганщину, активно допомагає фронту. Відвідуючи його батька Івана в Сокільниках, біля Львова, зустрічаємо і Романа. Він саме повернувся з Донеччини. Розповідає про труднощі й небезпеку. Їдучи прифронтовими, найчастіше понищеними дорогами, треба пам’ятати, щоб на лічильнику було не менше 150 км на годину. Бо російські дрони чи ракети полюють на машини. Для них неважливо – чи це цивільні транспортні засоби, чи військові, чи карети швидкої допомоги, чи пасажирські автобуси. Стріляють по всьому, у що можуть влучити. Немає місяця, щоб Роман не був на фронті принаймні два рази. У себе ж на роботі, в Сокільницькій сільській раді, він управляє територіальною самообороною. Попри все це, знаходить ще час, щоб податися за гуманітарною допомогою до Ольштина або на захід і південь Польщі. Обидва з батьком підтримують постійний контакт з братом та сином Остапом, який як офіцер ЗСУ закінчує в Карпатах вишкіл воїнів, після якого за кілька днів потрапить на фронт.

Перед нами з Боґданом Люховським кільканадцять годин дороги додому, на Вармію та Мазури. А отже, чимало часу на оцінку чи роздуми над тим, що довелося побачити, почути, кого зустріти. Попри черги, кордон Рава Руська – Гребенне долаємо за пів години. Ні українські, ні польські прикордонники та митники не чинять жодних перешкод, хоч проїжджаємо поза чергою. Напис на бусі «Допомога Україні» діє.

Перше, що лізе в голову: «Війна як війна, вона всюди однакова». А за хвилину: «Таки не однакова». І справді – такого геройства, щоб стримувати незліченні орди московських загарбників ще не виявляв ніхто. У пекло або вічне каліцтво подалося понад мільйон росіян. А світовий, розшукуваний уже два роки, найбільший злочинець путін жене туди все нових і нових кандидатів. Ще й виблагав дванадцятитисячну допомогу в подібного собі північнокорейського вбивці-диктатора. Половина цих «вояк» уже гризе землю, та ще й у межах росії – в Курській області, яку захопила українська армія. Українські герої – і дівчата, і хлопці, котрі воюють на фронті, показують світу, як треба стояти за свою матір, батька, дітей, предків, за землю, свій народ, за рідну Україну. Але і за цивілізовану Європу, за світ. Вони борються не три роки, а одинадцять. путін, та і не один європеєць, думав, що Київ, а за ним і вся Україна, впаде за три дні. Від повномасштабної війни минуло три роки, а українські герої воюють, захищаючи не лише себе, але також європейців.

Україна платить страшну ціну за цей опір. Це видно по всій країні, і не лише на кладовищах, теж у лікарнях, реабілітаційних центрах, постійно обстрілюваних домах, школах, садках. Ворог намірився зруйнувати Україну, викреслити її з мапи світу. Тому викрав щонайменше 20 тисяч українських дітей, понад 600 вбив, а приблизно 2000 скалічив на все життя. Ще тисячі українських дівчат та хлопців переживають страшні катування у неволі. Московські нелюди, як у середньовіччі або ще в допотопні часи, відрізають неозброєним полоненим і цивільним голови, ще й тим хваляться. Майже 50 тисяч людей пропало безвісти. До семи мільйонів українців, здебільшого жінок, дітей та людей похилого віку чи хворих, стало воєнними біженцями.

Ще більш прикро, і саме війна це показує, коли доводиться чути про сотні корупціонерів, які наживаються на горі, колаборантів і зрадників, що вбивають таких людей, як Ірина Фаріон, атакують воїнів у відпустках, а також військових, що зазнали травм, підпалюють їм хати або авто. І це часто молоді люди, іноді навіть неповнолітні, які чинять злочини за каїнові долари, отримані від російських ФСБ-шників. А ще є ухилянти, котрі готові заплатити й по кільканадцять тисяч доларів, щоб лише не йти на фронт. Від деяких з них, що опинилися поза межами краю, доводиться іноді почути: «Ето нє моя вайна». Напевно, саме ухилянти назвали військових, які зобов’язані шукати нових воїнів для фронту, «людоловами». І про ждунів не варто забувати. Це ті, хто чекає, чия візьме – того й підтримають. Їм байдужа Україна як незалежна цивілізована держава, українська мова: «Что ето за разница, на каком язикє разгаваривать…» Ця війна все-таки різниться від всіх попередніх. До бою ще 2014 року, коли армії як такої не було, стали українські добровольці й тоді не дали московській орді охопити усієї України «рускім міром». Від побаченого й почутого жевріє десь в глибині оптимістичне переконання, що українці не піддадуться і будуть боротися до останнього. Бо хто хоче стати рабом нелюдів ХХІ століття? Саме про це повинні значно рішучіше подумати і європейці, й американці. Українці вже 11 років проливають кров також за них.

Поділитися: