Ярослав Грицак ■ ВІЙНА ■ №30, 2022-07-24

24 лютого 2022 р. росія напала на Україну. Неможливо сказати, скільки ще днів, місяців чи навіть років триватиме ця війна. Але вже зараз можна зробити перші висновки. Висновки не стільки щодо майбутнього, яке не передбачиш, та теперішнього, що не закінчується – а щодо минулого, яке досі живе з нами і визначає наш вибір. 

Гегель писав, що сова Мінерви – символ мудрості – розправляє свої крила лише на світанку. Іншими словами, неможливо збагнути суть процесу, який ще не закінчився, тобто коли темрява ночі ще не розвіялася. Війна підсумувала цілий період в історії України і світу, який почався у 1991 році. Вона дозволяє поглянути на нього по-новому. 

На момент розпаду СРСР та постання незалежної України здавалося, що майбутнє світу – за західною моделлю, що ґрунтується на ліберальній демократії та вільному ринку. Перемога цієї моделі у решті країн світу виглядала лише питанням часу. Надія на такий розвиток подій знайшла своє втілення у тодішній метафорі «кінця історії». Не в тому сенсі, що історія скінчиться взагалі – історія ніколи не закінчується! А в тому, що у «новому чудесному світі» більше не буде місця для великих воєн і революцій, бо зникнуть конфлікти між ліберальною демократією, з одного боку, та комуністами, фашистами та іншими її супротивниками – з другого. 

Втім, досвід української незалежності показав наївність сподівань на «кінець історії». За перші тридцять років свого існування незалежна Україна пережила дві революції й одну війну. Ця війна, щоправда, була не надто інтенсивною, але на початку 2022 року вона переросла у повномасштабну. Оглядаючись назад, бачимо, що 1991-2021 роки в Україні не були роками миру і спокою. Насправді, це був тридцятилітній період воєн і революцій, подібний до Великої Тридцятилітньої війни 1914-1945 років. Звісно, не такий кривавий, але все одно з покаліченими життями та численними смертями.

Досвід української незалежності відображає глобальну тенденцію. Від часів Французької політичної та Британської індустріальної революцій людство живе у режимі безпрецедентних і загалом позитивних змін, які дають надію на покращення життя і мир у всьому світі. Реальність же полягає в тому, що за останні двісті років було лише 12 років, коли не починалися нові війни. І не було жодного року, коли б у тій чи іншій точці світу не тривали війни взагалі. Іронічно, що одним з років, на які припадало найбільше нових воєн, був саме 1991 – рік падіння комунізму!

Як колись, так і наразі війна є правилом, а мир – винятком. Та це не означає, що ми маємо миритися з війною. Навпаки: визнання винятковості миру означає, що він дуже крихкий, а тому за нього слід боротися. Так само, як останні двісті років, ми боремося, і небезуспішно, з бідністю, хворобами та іншими лихами. Латинський вираз «Якщо хочеш миру, то готуйся до війни» і зараз чинний, перш за все – в Україні.

Війни є різновидом криз – причому найгострішими серед усіх, які переживає те чи інше суспільство. Але війна також створює нагоди. Зокрема, вона дозволяє чітко і ясно бачити речі, які раніше здавалися невиразними чи малозрозумілими.

Перші місяці російсько-української війни мали остаточно переконати скептиків, які сумнівалися в існуванні української нації. Якби її не існувало, то Україна дійсно здалася б у перші три-чотири дні, як планували у кремлі і як побоювалися на Заході. Та цього не сталося. Навпаки, мужність і витривалість українців, які на фронті протистоять набагато сильнішому противнику, щиро дивує весь світ. Більшість українців вірять у перемогу, а рівень підтримки української незалежності є значним як ніколи. 

Українська нація як відносно стабільна політична спільнота існувала ще до війни. Війна, втім, внесла певні зміни у її контури. Внаслідок двох Майданів та війни на Донбасі сформувалася вісь Львів-Київ-Дніпро, яка міцним обручем стягнула більшість території України. Питанням було, чи вдасться цю вісь продовжити до Харкова й Одеси. Коли ж від самого початку війни обидва міста на чолі з місцевою владою продемонстрували потужний спротив російській агресії, сумніви щодо них остаточно зникли. 

Так само позбулися сумнівів щодо того, чи російськомовні в Україні є українцями. Більшість з них відчували себе українцями і до війни. Вона ж прискорила українізацію решти. Парадокс: російська агресія проти України має на меті нібито захистити російськомовних мешканців Сходу і Півдня від «нацистської влади» у Києві. Насправді ж вона заставляє найбільше страждати саме їх. Головною мішенню російських ракет і артилерії стали не Київ чи Львів, а Маріуполь, Харків, північний Донбас, Миколаїв, Запоріжжя, Одеса… Під російськими обстрілами нищиться не лише майно і зростає кількість жертв, але й випалюється полум’ям проросійська орієнтація. Все більше українців відмовляються від російської мови, й російська культура в Україні повсюди скасовується. Не виключено, що сучасна війна матиме такий самий вплив на країну, як шестиденна війна 1967 року на Ізраїль – тобто, попри збереження свого політичного (громадянського) характеру, вона зміцнюватиме україномовне етнічне ядро.

Війна також увиразнила європейський характер української нації. Це, зокрема, визнає і путін. Він вважає, що воює не з українцями, а з «колективним Заходом» на українських землях. На його переконання, росіяни й українці – це один народ. Існування окремішньої української ідентичності він пояснює впливом Заходу – Речі Посполитої, Австрійської і Німецької імперій, Європейського Союзу та США. Цей вплив, каже він, розбестив «малоросів» і перетворив їх на українців. Але за допомогою «воєнної спецоперації» росії вдасться це розбещення припинити і повернути їх у лоно «русского міра». 

Втім, ці плани не лише злочинні, але й божевільні. Вони свідчать, що путін не знає і не розуміє Україну. Інакше він, напевно, не наважився б воювати з нею. Його рішення розпочати війну з Україною було його найбільшою помилкою – помилкою, яка, напевно, покладе край його режимові і йому особисто. Тепер ми знаємо, що це рішення він ухвалив ще до першого Майдану, у 2003 році, а реальний план воєнної агресії було розроблено у 2008 році, відразу після російсько-грузинської війни. Його ж теперішні промови і заяви його найближчих прибічників та спін-докторів не лишають сумніву: кремль не міркує про територіальні завоювання на українському Сході і Півдні. Він прагне знищення України як незалежної держави. 

Тому дії російської армії та російської окупаційної влади в Україні є не чим іншим, як спробою національного геноциду. Підтвердженням цього є приклади масових розправ російського війська над цивільним населенням Бучі та Ірпеня, цензурування книжок на окупованих територіях на предмет вилучення назви «Україна», заміна української мови як державної російською, перейменовування вулиць радянськими і російськими назвами. 

Приклад України показує, що не лише війна, але й геноциди не зникають з порядку денного сучасного світу. Згідно з російськими планами, українці мають припинити існувати як етнос простодушних чи придуркуватих «малоросів», «хохлів» чи «салоїдів». Та їх надто багато, щоб винищити повністю. Втім, цього й не потрібно. Головне – знищити їх як націю – як спільноту, яка має власну високу культуру та прагнення жити власним політичним життям. Так, як це сталося у росії з чеченцями, волзькими татарами, народами Сибіру, донськими та кубанськими козаками – останні ще співають українських пісень, але уже відчувають себе росіянами.

Та можна впевнено стверджувати, що цим планам – не здійснитися. Цього не сталося б навіть 1991 року, коли українці щойно проголосили свою незалежність, скориставшись слабкістю московського центру. І тим більше цього не трапиться у 2022 році, навіть якщо росія зміцнилася. Бо за тридцять років в Україні зросло ціле покоління громадян, для яких українська незалежність є щоденною реальністю, які відчувають емоційну прив’язаність до своєї країни. В Україні головним генератором політичних перетворень є зміна поколінь. Досить порівняти найближче оточення Зеленського і путіна. Перше складають молоді 40-річні люди, друге – старші особи віком 70 років. 

Відмінність у віці визначає різні ціннісні орієнтації. У перші тижні війни експерти обговорювали можливий сценарій: що сталося б, якби росіянам вдалося знищити Зеленського? Відповідь: це, без сумніву, була би велика втрата. Але вона навряд чи змінила б перебіг війни. Досить простежити, як діють під час конфлікту мери великих українських міст: Києва, Кривого Рогу, Львова, Миколаєва, Одеси та Харкова. Кожен з них воює, ухвалюючи самостійні рішення, не чекаючи на накази з Києва. Так само діють українські військові командири та їхні частини на фронті. Вони мобільні й ініціативні. І це є разючою відмінністю у порівнянні з російською армією. Та воює «по-старому», беручи не майстерністю, а грубою силою, а путін власноруч втручається у рішення, які за нормальних умов мали б ухвалювати бригадні командири. 

Війна вкотре засвідчила, що одна з головних відмінностей між Україною та росією полягає у різних способах поведінки еліт, у різному співвідношенні між державою та суспільством. Це відмінність двох різних політичних систем: однієї, функціонування якої ґрунтується на поділі влади та існуванні громадянського суспільства, – і другої, де влада правителя є необмеженою, а суспільство – слабким. Перша історично склалася у «старій Європі та її дітях», друга до недавнього часу була нормою у решті світу. За останні двісті років територія поширення першої моделі зросла, а другої – зменшилася. Перша модель перемогла у тих країнах, які історично пов’язані з Заходом, але зазнала поразки там, де ці зв’язки були набагато слабшими. Назагал поразок було більше, аніж перемог. Тому вже на початку ХХ століття почали говорити про те, що прийшов кінець не історії взагалі, а кінець Заходу. Найвищий щабель його успіху – перемога у холодній війні – став водночас початком його занепаду. Майбутнє світу належатиме країнам, розвиток яких пов’язаний не так з демократією, як з експлуатацією дешевих природних ресурсів та робочої сили – Бразилії, росії, Індії, Китаю та Південній Африці.

Незалежна Україна довго боролася зі спокусами другої моделі, але врешті-решт обрала для себе першу. росія ж пройшла зворотнім шляхом – від демократії до авторитарного й майже фашистського режиму. Відмінність української і російської політичних траєкторій пояснюється багатьма причинами. Але однією з головних є історична близькість України до старої Європи. Україна є найбільш західною частиною східнохристиянського світу. Вона є Заходом для Сходу і Сходом для Заходу. Коли переможе Україна, загальний баланс перемог і поразок ліберальної демократії зміниться на користь перших. Захід з його ідеєю політичної емансипації дістане друге дихання. 

Як і майже сто років тому, наразі майбутнє світу значною мірою залежить від того, що відбувається з Україною і навколо неї. Наслідки можуть бути катастрофічними. Якщо не будуть відновлені постачання українського урожаю через окуповані росією чорноморські порти, світові загрожує справжнє пекло на землі. Через брак продовольства вже почалися заворушення в Шрі-Ланці, протести в Тунісі, Пакистані та Перу, дестабілізація у Буркіна-Фасо, Малі, Чад. 

Ще на початку 2000-х експерти попереджали, що наступні 30 років можуть стати вирішальними для подальшого існування людської цивілізації. Постійне зростання світового населення та економіки призведе до того, що вже у 2030 році відчуватиметься гостра нестача продовольства, енергії та води. Це, своєю чергою, поставить під загрозу саму можливість «сталого розвитку», яка є головною рисою сучасності. Cвіт опиниться на порозі «досконалого шторму». Всі ці прогнози робилися, звісно, без врахування російсько-української війни. З цією війною прогнози стають набагато зловіснішими. Особливо, якщо врахувати погрози путіна застосувати ядерну зброю. 

Світ ніколи не був так близько до самознищення. Це вкотре змушує звернутися до одного з головних питань, які ставить світова війна: чи можливий розвиток людства без великих катастроф? У тому числі без катастрофи, яка може покласти край власне існуванню людства? 

Україна є одною з територій, де треба шукати відповіді на це питання. Вона довго перебуває у зоні геополітично важливого і дуже вразливого пограниччя. Заради власного виживання вона має вийти з цієї зони і ввійти у зону миру і стабільності. Так, війни залишаються постійною ознакою існування людства. Але останніми десятиліттями вони, безперечно, змістилися з Заходу у решту світу. Так, Захід заслуговує на критику за історичні злочини і сучасні прорахунки. Втім, він має одне незаперечне досягнення: країни ліберальної демократії стали зоною миру. Неможливо уявити собі війну між Сполученими Штатами та Канадою чи Мексикою або між Німеччиною та Францією і Польщею. 

Успішна політична й економічна модернізація справляє потужний антивоєнний вплив. І, навпаки, країни, де модернізація не вдалася, тяжіють до воєнної агресії – прикладом чого, зокрема, є росія путіна. Розвинуті і не(до)розвинуті країни можуть належати до того самого століття, але не до того ж історичного періоду. Перші живуть у сучасності, другі є фантомами минулого. Уряди останніх прагнуть зробити свою країну «знову великою» і погрожують всьому світові «повторити знову».

Війна є значним «прискорювачем часу» і робить речі неможливі – можливими. Ще на початку ХХІ століття на Заході домінувала думка, що Україні ніколи не стати членом Європейського Союзу. Вистачило, однак, трьох місяців війни, щоб країні надали статус кандидата на членство. Так само після Євромайдану висміювали ідею надати Україні «план Маршала» для завершення реформ. Зараз український «план Маршала» не лише лежить на столі перемовин, але вже обговорюються його деталі. 

Якщо Україна виграє війну, то загроза Апокаліпсису не те що зникне – вона просто відкладеться на декілька поколінь, які шукатимуть власні сценарії безпечного розвитку за нових історичних обставин. Але Україна веде війну не лише з сучасною росією. Вона воює з «русскім міром»: з його історичною спадщиною насильства, бідності і постійного приниження людської гідності. 

Щоб перемогти цю спадщину, Україна має завершити свою політичну й економічну модернізацію. Мобілізація української нації перед загрозою її винищення і перспектива євроінтеграції значно збільшують шанси на успіх. І тоді втілиться пророцтво батьків-засновників українського національного проєкту, ідеологів Кирило-Мефодіївського братства: «Оце камінь, який відкинули будівничі, він же став наріжним каменем».

Поділитися:

Категорії : Статті

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*