Війна за Шухевича. Чи розуміє Україна, що вона стала об’єктом «культури виключення»?

Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №13, 2021-03-28

Ситуація з тернопільським стадіоном – це, без сумніву, одне з найбільших загострень польсько-українських відносин за останні місяці, після ситуації з пам’ятником на останках партизанів УПА в Монастирі.

До речі, що цікаво, рішення Замостя зірвати співпрацю прийнято в річницю злочину в Сагрині, а три роки тому депутати в сусідніх Томашеві-Люблінському й Грубешеві відкинули заяву одного з польських громадських рухів про зміну назв вулиць на честь керівників операції в Сагрині. Замостя ніяк не відреагувало на позицію найближчих сусідів – попри те, що в заяві йшлося про відповідальних за звірячі вбивства мирного населення в 1943-44 роках (щоправда не польського, а українського).

Cкріншот з www.google.pl/maps

Але знову сенс цього загострення – це війна символів, досить проста і водночас з високим градусом емоцій. Насправді й робити нічого не треба – лавина реакцій піде сама собою, ролі в справі польсько-української історії вже розписані і мало кого дивують. Посли Польщі й Ізраїлю протягом останніх років кілька разів спільно реагували на дії української влади, головним чином на ситуації у зв’язку з Бандерою та Шухевичем. Напруга навколо назви стадіону була вписана у самий сценарій ситуації, і важко назвати причину, через яку тернопільська міська влада мала б цього не усвідомлювати. Розумів це і мер міста – який сам прийшов на засідання, щоби представити проєкт.

Тим не менше, об’єкти, названі іменем Романа Шухевича, вже з’явилися в громадському просторі приблизно 80 міст України – і вони менш «медійні». Вулиці його імені є не тільки в Галичині чи на Волині – такі назви існують також у центральноукраїнських Кропивницькому й Умані, у Сумах чи Дніпрі на сході та в Одесі чи Первомайську на півдні України. У Києві іменем Романа Шухевича названо проспект (колишній Ватутіна): кожен, хто їде на Троєщину, проїде ним після проспекту Степана Бандери.

Чотирнадцять років тому, у 2007 році, тодішній президент Віктор Ющенко посмертно присвоїв Бандері, але також Шухевичу, звання Героя України з удостоєнням ордена Держави. Це, здається, викликало одне з перших напружень подібного типу навколо історичної політики України у світі.

Хоча жест Ющенка був типово в комуністичній естетиці – тільки що з іншими іменами. Звання родом із «совєтських» часів Ющенко надав в останні дні президентства – хотів, імовірно, увійти в історію як великий «націєтворчий» політик, але з цього залишився лиш гротеск: це рішення він підписував, маючи лише кілька відсотків підтримки, що в самій Україні викликало радше усмішку. Але на Заході, чутливому щодо нацизму, усе було сприйнято цілком серйозно – Європарламент видав навіть резолюцію, що засуджувала цей жест, вказуючи, що «Організація українських націоналістів (ОУН) співпрацювала з нацистською Німеччиною», сподіваючись, що «нове українське керівництво [тобто Віктор Янукович] перегляне такі рішення і зберігатиме відданість європейським цінностям».

Так само з Тернопільською міськрадою. Бонуси від нової назви для самого Тернополя – нульові, скандал – міжнародний, а рішення саме в собі – в комуністичній естетиці. Абстрагуючись від оцінки Шухевича з Бандерою, щодо яких кожен давно має зацементовану «свою думку», надання назв стадіонам (чи – як у Польщі – вокзалам або круговим перехрестям) ну вже аж надто пахне «совком», тільки під українськими прапорами. Одна справа – це назви вулиць і проспектів; але зовсім інша – усіх об’єктів підряд. В СРСР жоден об’єкт не міг бути безіменним, а мав нести ім’я великих «будівничих комунізму».

Насправді, уся історична політика на сході Європі стала своєрідним втіленням західної «cancel culture», тобто «культури виключення», остракізму щодо певних людей або груп. Якщо на Заході це поняття загалом позитивне, воно стосується критики відомих людей за расизм, ксенофобію чи розповсюдження стереотипів – то в нашій частині світу це стало виключенням цілих суспільств з певних історичних позицій. В Україні усвідомлюють символіку власної політики щодо минулого на внутрішньому рівні – проте далеко не всі зрозуміли, що на цій основі, слушно чи ні, Україна стає об’єктом «cancel culture».

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Володимир Мокрий: Незалежність – це, перш за все, персональна відповідальність

Cвітлана Лагуз ■ 30-ЛІТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИЕЙ ■ №34, 2021-08-22 Володимир Мокрий – професор гуманітарних наук, з 1999 по 2003 рік  очолював кафедру українознавства Ягеллонського...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*