Павло Лоза ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №27, 2020-07-12

Кільканадцять господарств, де мешкає 60 мешканців, пів-на-пів лемків та поляків – так можна коротко сказати про село Вільхівець. Можливо, світ нічого більше б не дізнався про це маленьке лемківське село у Підкарпатському воєводстві (Кросненського повіту), його історію та жителів, якби не книжка «Вільхівець Лемків утрачений». Її автором є майже 80-річний Микола Ґабло, який усе своє життя живе у Вільхівці. Ідея написати спогади «невиселеної людини» про рідне село лемко мав віддавна. Деякі його тексти про Вільхівець з’являлися у «Нашому слові» та виданні «Загороди», а через 30 років вийшла книжка.

Фото Павла Лози

Вільхівець був одним з небагатьох лемківських сіл, де у 1947 році не виселили всіх жителів, – родина Ґабло була однією з них. Тому видання вміщає багато історичної інформації, яка переплітається з тим, що запам’яталося самому автору, та моментів, про які він дізнався від членів сім’ї та односельчан.

У книзі описана непроста історія жителів села у часи Другої світової війни та німецької окупації, показане їхнє щоденне життя, проблеми лемківських дітей у школі, а також культуру і традиції села, які вони намагаються врятувати від забуття до сьогодні. Бажання підтримувати власну ідентифікацію було найсильнішим у післявоєнний час. Розповідаючи про період після 1945 року, автор, зокрема, згадує, як до Вільхівця приходили різні групи «ватажків», щоб їх грабувати або просто за харчами. Серед тих «ватажків», які приходили за їжею, були теж групи осіб, що називали себе бійцями Армії крайової (АК). «Після багатьох років ці люди зголосилися до влади, щоб їх офіційно визнали солдатами АК, і так воно сталося. Тільки чом ця організація мала б ховатися у лісах у 1946-1947 роках у лемківських селах і грабувати господарів, якщо не було вже ворожих військ, з якими боролася?», – запитує автор.

У книзі є багато роздумів про лемківську самоідентифікацію, лемківсько-українські питання. Микола Ґабло пише, що поняття «лемки» видумали поляки уже після війни, проте жителі села вважали, що не мають нічого спільного й з українцями. Зокрема це видно на прикладі вбивства польського генерала Кароля Сверчевського. Як знаємо, загибель Сверчевського у бою з Українською повстанською армією (УПА) була однією з причин, якою досі виправдовується депортація українців з рідних земель. Микола Ґабло зізнається, що лемки з Вільхівця не розуміли, чому вони мають бути виселені, якщо за вбивство Сверчевського несуть відповідальність українці. Все одно село не оминули акція «Вісла» (хоч виселено не всіх) та Явожно.

Серед 12 жителів Вільхівця, які потрапили до Центрального табору праці Явожно, був теж батько автора книжки – Михайло Ґабло. «Батько не хотів багато говорити про те, що пережив, – хотів лише спокою. Коли зустрічалися двоє колишніх в’язнів (Явожна – прим. ред.), часто вдавали, що не знають один одного, що не помічають, вони уникали поглядів, щоб тільки хтось не подумав, що попри заборону розмовляють про Явожно», – згадує автор. Пізніше додає: «Звинувачують комуністів і пояснюють, що всі переслідування були за їхнім наказом. А все-таки місцеві жителі в Дуклі свистіли на лемківських жінок, які проходили біля них і кричали: “О, українці йдуть”. Натомість арешт селян в Вільхівці був  ініціативою коменданта П’єтжака та його підлеглих. Представивши до Управління безпеки 12 господарів з 12 житлових будинків, які лишилися у селі, працівники міліції могли довести, що весь Вільхівець був причетний до допомоги УПА та що вони (лемки) створили цю небезпечну банду – і це забезпечило міліцейським просування та медалі».

Бувало теж так, що ті, хто після повернення з табору не зголосилися в міліцію, були биті міліціонерами ще гірше, ніж у Явожні. За словами автора, навіть у 70-ті роки місцевий капітан міліції атакував рільників з Вільхівця, які приїхали до Дуклі за міндобривами, кажучи їм, що їхнє місце в Україні. Батько автора у 80-ті роки добивався відшкодування з приводу того, що пережив у таборі, але суд визнав справу застарілою.

Микола Ґабло вважає, що такі атаки на лемків та факт, що жодна політична сила від 90-х років не взяла на себе відповідальність за злочин ув’язнення українців (зокрема і лемків) у Явожні, стали причиною того, що люди почали приховувати свою ідентичність, а лемківські родини з часом асимілювалися.

«Можливо, якщо б влада реабілітувала в’язнів Явожна, повернула нам ліси, землю та всі лемківські церкви, наступні покоління бачили б престиж бути лемком; відчували б, що варто бути частиною цієї культури», – йдеться у книжці.

Відомо, що для багатьох українців, зокрема лемків, одним з елементів, завдяки якому вони досі зберігають свою національну ідентичність (тим більше зараз, коли все менше знають і вживають мову своїх прадідів та дідів), є церква. Однак після війни багато з них почали ходити до римо-католицьких костелів. Микола Ґабло пише, що римо-католицьким священникам було дуже просто цього досягти. Вони запрошували лемків і давали їм на літургіях заспівати пісню їхньою говіркою і таке інше. Натомість автор радіє, що від руйнування вдалося врятувати місцеву греко-католицьку святиню. А це не було легко. Особливо у 1953 році, коли з ініціативи місцевої влади будівельні матеріали після знесення храму мали бути використані на побудову гаражів. Лемки цьому запобігли.

Окрім бурхливої ​​історії села Вільхівець, написаної учасником більшості подій, читач знайде у книзі описи свят, народних костюмів, страв та місцеві заповітні звичаї. Видання збагачене статтями лемківською говіркою, переліком (з іменами та прізвищами) усіх жителів села у різні історичні періоди, великою колекцією прислів’їв, а також майже двома сотнями фотографій, карт та документів. Для тих, хто цікавиться Лемківщиною, а особливо Вільхівцем, – це книга, яку вони повинні прочитати.

***

Микола Ґабло, «Вільхівець Лемків утрачений» (Mikołaj Gabło «Olchowiec Łemków utracony»). Серча: Видавництво «Жизновський», 2020. – 564 с.

                                                                                      

Поділитися:

Схожі статті

Історія однієї нелюбові на тлі першого українського Майдану

Дарина ПОПІЛЬ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №24, 2021-06-13 Третій роман української письменниці, літературознавиці, перекладачки Оксани Луцишиної отримав нещодавно Шевченківську літературну премію. До цього...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*