Іза Хруслінська ■ КУЛЬТУРА ■ №26, 2022-06-26

Чудовий і розумний український документальний фільм «Вільна людина. Проща» режисера Сергія Дмитренка показує прекрасну постать молодого українця Валерія Маркуса (псевдонім Ананьєв). Зараз він має лише 28 років, але його біографії вистачило б на кілька людей. Коротко про Валерія: український військовий, десантник, ветеран російсько-української війни 2014-2015 років, письменник, блогер і мандрівник. Зараз, з 24 лютого він знову у лавах Збройних сил України бере участь у війні з російським агресором. Кожне з цих визначень містить в собі багато змістів, можна сказати, що містить весь дорослий життєвий шлях Маркуса.

Хлопець із Первомайська Миколаївської області (згідно деяких джерел – з Луганської області), зачарований «військовою романтикою», вступив до української армії у 16 років. Власний блог російською мовою почав вести з перших днів війни росії проти України у 2014 році. Воював у складі 25-ї повітрянодесантної бригади на сході України у «гарячих точках», брав участь у боях за Краматорськ, Слов’янськ та інші міста, пізнаючи із середини пекло війни з росіянами. Багато його побратимів загинуло, в одному з інтерв’ю Валерій розповідав, що в його підрозділі з 30 воїнів вціліло лише 4 (а в усьому батальйоні кількість жертв у 2019 році становила 123 військових).

Блог Маркуса миттєво підкорив молодіжну аудиторію України. І це не дивно, адже, коли переглядаєш ті архівні кадри (які з’являються також у фільмі «Вільна людина»), то перед очима постає молодий козак спортивного вигляду, відважний аж до зухвалості, моторний хлопець із широкою усмішкою на все обличчя. Кіно Сергія Дмитренка могло би стати розповіддю про такого молодого сучасного козака. За словами режисера, цього трохи боявся і сам Маркус, коли давав згоду на зйомки – що це буде «ура-патріотичний» фільм про завзятого, хороброго українського воїна. На щастя, як для фільму, так і для персонажа Маркуса, цього не сталося.

Адже життєвий шлях Маркуса починаючи з 2014 року і дотепер набагато складніший і багатший: це шлях самодослідження, саморозуміння, звільнення від травм війни, пошуку справжніх цінностей, а також дорога до українства. Варто почати з останнього, і не лише тому, що вже четвертий місяць йде непохитна боротьба України з російським агресором, а сотні тисяч українських воїнів б’ються на захист свого українства. Мета росії і путіна – знищити Україну разом з українцями, не даючи їм права бути нацією. Питання української мови, розуміння того, що таке Україна, стало для Маркуса ключовим у певному переломному моменті його життя.

У фільмі, як і в багатьох телевізійних інтерв’ю, він постійно повертався і повертається до цього питання. Рідною мовою Валерія була українська, але з 10-го класу, приблизно у той час, коли він пішов до армії, хлопець повністю перейшов на російську і спочатку цією мовою також записував свій блог. Лише через кілька років, під час своєї першої мандрівки у світ, коли хтось у Франції запитав, чому він говорить російською, а не українською, якщо він українець, він – як розповідає у фільмі – задумався над відповіддю, але пояснити не зміг. Проте з цього моменту перейшов на українську (з тією рішучістю і наполегливістю, які йому у принципі притаманні). Він дуже цікаво розповідає про те, наскільки мова впливає на спосіб мислення, структурує думки; відтоді, як він розмовляє переважно українською, має враження, що його ставлення до світу змінилося.

Про ці відмінності між українською та російською (останню я знаю дуже погано і досить пасивно) я неодноразово чула від українських інтелектуалів та митців: Оксани Забужко, Лесі та Галини Тельнюк, але не від «звичайних» людей. Маркус пішов далі у своїх роздумах, вважаючи, що він, у минулому російськомовний українець, як і деякі інші українці, тривалий час був байдужим до своєї національності. Він не був проросійським, але не мав свідомої прив’язаності до України, тож тепер несе певну співвідповідальність за те, що росія може використати на міжнародній арені аргумент «визволення» російськомовних жителів України (це твердження прозвучало до 24 лютого).

Переломний момент у розумінні того, чим для нього є Україна, відбувся раніше, під час боїв у 2014-15 роках. Маркус і його підрозділ залишалися на фронті пів року, перш ніж відбулася ротація, і вони передислокувалися в  тил. Він бачив смерть своїх побратимів, розірваних уламками ракет, бачив варварство росіян. Вони з побратимами носили прив’язані до рюкзаків гранати, які спеціально були без одного з двох дротиків, щоби можна було швидше висмикнути чеку та розірвати гранату, вчинивши таким чином самогубство і не потрапивши до рук російських загарбників.

Два роки тієї війни позбавили його будь-яких ілюзій щодо романтики бойових дій, він дізнався про жорстокість і пережив тяжку кризу, як це було з багатьма українськими воїнами того часу. Валерію було всього 19-20 років, і, щоб упевнитися, що у потрібний момент не зламається і висмикне чеку гранати, він зробив татуювання на руці – портрет Тараса Шевченка –  для ворога це найяскравіший символ українства. Уже тоді росіяни відрізали руки українським воїнам, у яких були татуювання з українською символікою, наприклад, тризубом. Це символічно; можна, мабуть, одного дня запитати Валерія, чи татуювання із зображенням Шевченка, найсильнішого за два століття символу українства, глибоко вплинуло на його роздуми про те, що означає бути українцем, і чому він два роки воював за свою державу.

На початку 2016 року через поранення та післявоєнну депресію Маркус був госпіталізований і більше не повернувся до армії. Тілесні рани загоїлися швидко, проте психологічні та душевні вилікувати було складніше. Валерій, однак, зумів те, що психологи вважають майже неможливим для людей із післявоєнними травмами – сам знайшов найефективнішу терапію, щоби вийти з цього стану, більше того – розпочати в певному сенсі нове життя.

Фільм «Вільна людина» розповідає саме про цей час 2014-2020 років, коли Маркус починає свій власний шлях і терапію. Уперше в житті він виїжджає за межі України на позичені у друзів гроші і сам іде пішки понад 1800 км. Від Парижа через Францію, Іспанію до Шляху святого Якова (ісп. Camino de Santiago), а далі – до найзахіднішої фінальної точки паломницького шляху, до Мису Фіністерре. Шлях святого Якова – це паломницький маршрут, але для багатьох людей, зокрема і для Валерія, він не мав релігійного значення. Просто його проходження змушує переосмислити своє життя, і це благотворно впливає на кожного «паломника».

  Маркус – це «паломник», якщо перекласти «прощу» у назві фільму як «паломництво», це означатиме і дорогу, яку він пройшов у буквальному і переносному значенні, починаючи від першого маршруту і аж до наступних «шляхів світу» упродовж майже 4 років. За цей час Валерій пройшов понад 40 тисяч кілометрів, він завжди йшов один. Сергій Дмитренко зафільмував першу експедицію Маркуса, а наступні знімав і показував у своєму блозі сам Валерій. Завдяки цьому, у фільмі, окрім коментарів та розповідей, глядач може милуватися чудовими кадрами берегів океанів, лісових доріг, гірських стежок – і так аж до останньої подорожі (останньої, бо через ковід Маркус не зміг втілити в життя свою мрію – сходження на Еверест навесні 2022 року) на Айленд-Пік у Непалі. До цієї подорожі я ще повернуся в кінці тексту.

У перервах між мандрівками Валерій Маркус працював над книгою, яка у 2019 році стала бестселером в Україні та серед української діаспори в США та Канаді, а сам автор став мільйонером, як він сміявся – «мільйонером в українських гривнях», але все ж таки. Він вважає «Сліди на дорозі» розповіддю з автобіографічними сюжетами, а не автобіографією. І хоча написав він її російською, оскільки деякі напрацювання створив ще до своєї «українізації», чоловік вирішив, що рукопис потрібно спочатку видати українською. Так воно і сталося. Тисячі молодих людей віднайшли себе в герої роману, його доля та перетворення зворушили їх; як видно з коментарів до блогу Маркуса, вони часто змінювали навіть чиєсь життя і точно додавали сил.

Видання книги своїми силами, поза механізмами видавництв, та друкування кількасоттисячного накладу заслуговувало б окремої розповіді. Зазначу лише те, що у цьому питанні Валерій продемонстрував свою настирливість та рішучість, долаючи великі труднощі та досягши видавничих успіхів наперекір спеціалістам книжкового ринку.

Окремою темою, про яку він коротко розповідає у фільмі (але важливою для розуміння його особистості), є те, що він вирішив зароблені мільйони (бувало, що отримував 2-3 тисячі доларів на день) перерахувати іншим людям на різні цілі, залишаючи собі кошти переважно для подальших мандрівок (пів року через Норвегію і норвезькі гори, Тибет). За його словами, він дуже швидко почав побоюватися, що гроші можуть його деморалізувати, а оскільки потреб у нього мало, він живе скромно, то краще цим надлишком підтримувати інших.

Шлях Маркуса не закінчується, як можна було б подумати, у цьому місці. Кілька років після повернення з першої подорожі Маркус використав на самостійне навчання. Насамперед це була українська історія та література, але також і багато інших галузей. У своєму блозі він згодом почав публікувати записи, присвячені вибраним історичним особам та подіям, інтерв’ю з письменниками, наприклад, Сергієм Жаданом, чи з відомими публічними постатями. Слухаючи, як добре говорить українською зараз Валерій Маркус, важко повірити, що ще у 2015 році він був російськомовним хлопцем, якому, коли він перейшов на рідну українську у 2016-му, не вистачало слів.

Мене зворушує – як, певно, і кожного глядача фільму – шлях самосвідомості та саморозвитку, який пройшов Валерій, і в якому, безсумнівно, найважливішими були мандрівки-паломництва. Про це у «Вільній людині» розповідає сам Маркус та його друзі – лідер гурту «Тартак» Олександр Положинський та Ігор Хмилевський – а також відома українська журналістка Яніна Соколова. Їхні розповіді доповнюють образ Маркуса, який, попри свою величезну популярність в Україні і десятки інтерв’ю, залишився скромним і розкриває лише те, що хоче. Він не піддається на маніпуляції – а я прослухала близько 10 розмов із ним. При цьому він неймовірно чесний, не вдає із себе когось іншого, залишається собою.

Кадр з фільму

За його словами, найголовніше на шляху 2014-2020 років було знайти систему справжніх цінностей, які він втратив, і зрозуміти, хто він і що для нього важливо у житті. Коли Маркус почав цей шлях наприкінці 2015 року, світ, яким він його уявляв раніше, завалився разом із тим, що Валерій помилково вважав справжньою системою цінностей. І тоді – додає хлопець – він знайшов себе як свідомого українця.

Попри те, що Маркус пішов з армії у 2016 році, він неодноразово публічно, а також у фільмі «Вільна людина», говорив, що коли росія не зупиниться на сході України і почне війну на всій території, він одразу повернеться до війська. Так і сталося. Сьогодні Валерій Маркус воює у 47-й бригаді, кілька тижнів тому за наказом командування разом зі своїм товаришем почав створювати елітний військовий батальйон. Командування ЗСУ прийняло авторську програму, розроблену Маркусом і співкомандиром нового підрозділу, цілком сучасну та оригінальну. Варто було побачити у репортажі Яніни Соколової, з яким запалом і ентузіазмом Валерій розповідає про створення цього батальйону. Наразі, як він написав у блозі, ситуація на фронті змусила його та бійців підрозділу повернутися на поле бою.

Валерій Маркус йде далі своїм шляхом: замість того, щоб підійматися на Еверест, пішов на війну. Уже не символічно, а в реальності, участь у війні за Україну стає формою здобуття своєрідного «Евересту» – це перемога над росією, перемога над тотальним злом, уособленням якого є путін і рф. Валерій бореться за те, щоби система цінностей, яку він знайшов раніше, принципи чесності, свободи, прийняття інших і права на самовизначення як людини та як українця перемогли у світі.

Насамкінець, щоби це не звучало надто пафосно – і сам би Валерій цього не хотів – переповім історію, розказану ним та зафільмовану  у «Вільній людині». Під час своєї першої подорожі до одного з французьких міста Валерій випадково зіткнувся з російським журналістом, пропагандистом путіна та імперської Росії, прихильником винищення українців Артемом Шейніним. Він утримався за якусь частину секунди від реакції, але хоча вже тоді Валерій працював над тим, щоби не піддаватися емоціям, вони все-таки взяли верх. Маркус запитав Шейніна російською, чи то справді він, а потім продовжив говорити з усміхненим росіянином (якому здалося, що зустрів свого шанувальника в далекій Франції), називаючи його російським націоналістом та злочинцем, який пропагує в росії вбивства українців. Потім, борючись із самим собою (як розповідає off-record), аби не побити Шейніна, він врешті не витримав і плюнув йому в обличчя.

Я побачила у цьому символічне значення. Валерій – дуже молодий юнак (якщо брати до уваги тільки його вік), що живе в країні, де агресор росія не дозволяє молоді робити той вибір, який може зробити молодь у західноєвропейських країнах. В Україні дорослість досягається незалежно від віку (сьогодні дорослими стають і діти), коли ти дивишся на злочини, зґвалтування, цинізм та катування. Поки це було можливо, Маркус використав даний йому долею час на те, аби пройти шлях, який зміцнив його як особистість та як українця, і набагато краще (якщо це взагалі можливо зробити) підготував хлопця до того, що переживає Україна сьогодні. І цей «ген ненависті» до російського імперіалізму, тоді ще не до кінця усвідомлений, наказав йому принизити (плюнути в обличчя) людину, яка була носієм імперської та злочинної ментальності.

Фільм «Вільна людина. Проща» режисера Сергія Дмитренка покажуть під час наступного Фестивалю українського кіно у Варшаві з 25 по 30 листопада.

***

Iza Chruślińska ■ KULTURA ■ №26, 2022-06-26

Vina ludyna – Valerij Markus (bohater tego czasu…)

Piękny i mądry ukraiński dokumentalny film „Wolny człowiek. Pielgrzym”, w reż. Serhija Dmytrenka opowiada o wspaniałej postaci młodego Ukraińca, Valerija Markusa (pseudonim Annajev). Dzisiaj ma zaledwie 28 lat, ale biografię, którą można by obdzielić kilka osób. Skrót tej biografii: ukraiński wojskowy, spadochroniarz, weteran wojny rosyjsko-ukraińskiej 2014-2015, pisarz, bloger i podróżnik. Dzisiaj, od 24 lutego, znowu w Zbrojnych Siłach Ukrainy, bierze udział w wojnie z rosyjskim agresorem. Każde z tych określeń mieści wiele treści, można by powiedzieć, że mieści cały dorosły życiowy szlak Markusa. 

Chłopiec z Perwomajska w obwodzie Mikołajewskim (źródła podają też w obwodzie Łuhańskim), zafascynowany „romantyką” wojska, wstąpił do ukraińskiej armii jako szesnastolatek. Zaczął prowadzić swój blog w j. rosyjskim od pierwszych dni wojny Rosji przeciw Ukrainie w 2014 r. Walczył w 25 Brygadzie Przeciwdesantowej na wschodzie Ukrainy w wielu tzw. „gorących punktach”, m.in. w walkach o wyzwolenie Kramatorska, Słowiańska i innych, poznając od podszewki piekło wojny z Rosjanami. Wielu jego towarzyszy zginęło, w jednym z wywiadów powiedział, że w jego podrozdziale na 30 żołnierzy przeżyło tylko 4 (z całego Batalionu liczba ofiar na 2019 r. wyniosła 123 bojowników). 

Blog Markusa podbił w ekspresowym tempie młodzieżowe audytorium w Ukrainie. I nie dziw, kiedy ogląda się dzisiaj tamte już archiwalne kadry (zamieszczone również w filmie „Vilna ludyna”), przed oczyma staje młody Kozak, wysportowany, odważny aż do zuchwałości, chłopak z fantazją i szerokim uśmiechem, jaki ogarnia od razu całą jego twarz. I film Serija Dmytrenka mógł stać się filmem o takim właśnie młodym współczesnym Kozaku. Ze słów reżysera Serhija Dmytrenka wynika, że i sam Markus obawiał się tego nieco dając zgodę na realizację filmu, że będzie to hurra patriotyczny film o pełnym fantazji odważnym ukraińskim żołnierzu. Na szczęście i dla filmu, i dla postaci Markusa tak się nie stało.

Ponieważ droga życiowa Markusa poczynając od 2014 r. po dziś dzień jest znacznie bardziej złożona i bogatsza, jest drogą: samoposzukiwań, samozrozumienia, uwolnienia od traum wojennych, poszukiwania prawdziwych wartości, także drogą do ukraińskości. Warto zacząć od tego ostatniego, nie tylko dlatego, że czwarty miesiąc trwa niezłomna walka Ukrainy z rosyjskim agresorem, a setki tysięcy ukraińskich żołnierzy walczą w obronie właśnie ukraińskości. Celem Rosji i Putina jest zniszczenie Ukrainy wraz z Ukraińcami, gdyż odmawiają im prawa do tego, by narodem byli. Kwestia języka ukraińskiego, rozumienia, czym jest Ukraina, stały się w pewnym przełomowym momencie życia kluczowe dla samego Markusa. W filmie, jak w wielu telewizyjnych wywiadach, powracał i powraca do tej właśnie kwestii. Macierzystym językiem Valerija był ukraiński, ale poczynając od 1o klasy, czyli mniej więcej wtedy, kiedy trafił do wojska, przeszedł całkowicie na język rosyjski, również swój blog początkowo nagrywał w tym języku. Dopiero kilka lat później, podczas swojej pierwszej wyprawy w świat zapytany przez kogoś we Francji, dlaczego mówi po rosyjsku a nie ukraińsku skoro jest Ukraińcem, – jak sam w filmie opowiada – zamyślił się nad odpowiedzią, nie umiał jednak tego wytłumaczyć, ale od tego momentu przeszedł na j. ukraiński ( z determinacją i stanowczością, jaka go w ogóle cechuje). W bardzo ciekawy sposób opowiada o tym, do jakiego stopnia język wpływa na sposób myślenia, strukturyzuje myśli i że od kiedy posługuje się głównie ukraińskim ma wrażenie, że jego stosunek do świata uległ zmianie. O tych różnicach między językiem ukraińskim a rosyjskim (ten ostatni znam bardzo słabo i raczej biernie) słyszałam wielokrotnie od ukraińskich intelektualistów i artystów ukraińskojęzycznych, od Oksany Zabużko, Lesi i Hali Telniuk, ale nie od „zwykłych” osób. Markus w swoich ocenach poszedł zresztą dalej, uważając, że jako i rosyjskojęzyczny Ukrainiec w przeszłości, i podobnie jak wielu innych Ukraińców, długo obojętny w podejściu do swojej narodowości, co nie oznaczało prorosyjski, ale bez świadomego przywiązania do Ukrainy, ponosi pewną współodpowiedzialność, za to, że Rosja może posługiwać się przed światem argumentem „wyzwalania” rosyjskojęzycznych mieszkańców Ukrainy (to wypowiedź sprzed 24 lutego). 

Przełom w rozumieniu tego, czym dla niego jest Ukraina przyszedł wcześniej, podczas walk w 2014-15 r. Markus wraz ze swoim oddziałem przez pół roku pozostawał na froncie zanim nastąpiła rotacja i ściągnięto ich na tyły. Widział śmierć swoich towarzyszy rozrywanych odłamkami rakiet, barbarzyństwo Rosjan. On i jego koledzy nosili przywiązane do plecaków granaty, pozbawione specjalnie jednego z dwóch drutów, aby szybciej można było pociągnąć zawleczkę i rozerwać się granatem, by nie wpaść w ręce rosyjskich najeźdźców. 

Dwa lata tamtej wojny pozbawiły go jakichkolwiek iluzji co do romantyki wojny, poznał jej okrucieństwo i przeżył silny kryzys, podobnie jak u wielu żołnierzy ukraińskich w tamtym okresie.  Valerij miał zaledwie 19-20 lat, a aby upewnić się, że nie złamie się i pociągnie zawleczkę granatu w odpowiednim momencie, wytatuował sobie na ramieniu twarz Tarasa Szewczenki – dla wroga najbardziej wyraźny symbol ukraińskości. Już wtedy Rosjanie odcinali ręce ukraińskim żołnierzom, jeśli mieli wytatuowane ukraińskie symbole, jak np. tryzub. Symbolicznie, być może, o to warto kiedyś zapytać Valerija, czy wytatuowanie sobie postaci Szewczenki, od dwóch wieków najsilniejszego symbolu ukraińskości, wpłynęło głęboko na myślenie Valerija o tym, co to znaczy być Ukraińcem i dlaczego walczył przez dwa lata za Ukrainę. 

Na początku 2016 r. Markus w wyniku i odniesionych ran, oraz depresji postwojennej trafił do szpitala i już nie wrócił do armii. Rany odniesione na ciele wyleczył szybko, te jakie znalazły się „na jego duszy” i w psychice nie dawały się tak łatwo wyleczyć. Valerijowi udało się jednak, co psychiatrzy uznają, jako prawie niemożliwe u osób z traumami wojennymi, odnaleźć samemu najskuteczniejszą terapię, by wyjść z tych ran, co więcej, by rozpocząć w jakimś sensie nowe życie, nową drogę życia. 

Film „Vina ludyna” opowiada właśnie o tym czasie 2014-2020, kiedy Markus rozpoczyna tę swoją własną drogę i terapię. Wyjeżdża za pożyczone od przyjaciół pieniądze, po raz pierwszy w życiu poza Ukrainę i idzie pieszo sam ponad 1800 km. Z Paryża poprzez Francję, Hiszpanię do Camino de Santiago i dalej aż do najbardziej wysuniętego na zachód punktu i końca pielgrzymki do Cabo Fisterra. Droga do San Camino, jest formą pielgrzymki, dla wielu osób, w tym i dla Valerija, nie miała jednak konotacji religijnej. Po prostu, samo podążanie tą (a dla Markusa potem i innymi drogami) drogą zmusza do przemyślenia dotychczasowego życia, co ma na każdego „pielgrzyma” zbawienny wpływ. 

Tytułowy „Pielgrzym” w filmie to Markus, jeśli tłumaczyć „proszcza” jak „Pielgrzymkę” wówczas będzie oznaczała drogę, jaką Markus przebył i dosłownie, i jako człowiek, od tej pierwszej trasy poprzez kolejnych kilka w ciągu następnych niecałych 4 lat szlaków świata. Valerij przeszedł w tym czasie ponad 40 tys. kilometrów, zawsze szedł sam. Serhij Dmytrenko sfilmował tę pierwszą drogę Markusa, a następne filmował i pokazywał wraz z komentarzem na swoim blogu sam Valerij. Dzięki temu w filmie obok komentarzy, opowiadań, cały czas widzowi towarzyszą wspaniałe kadry, nad brzegiem oceanów, drogami leśnymi, szlakami górskimi aż do ostatniej podróży (ostatniej, gdyż COVID uniemożliwił mu realizację marzenia, by wejść wiosną 2022 r. na Mont Everest) na Island Peak w Tybecie. Do tej wędrówki jeszcze powrócę pod koniec tekstu.

W przerwach między kolejnymi wyprawami, Valerij Markus pracował nad książką, która w 2019 r. stała się bestselerem w Ukrainie oraz wśród ukraińskiej diaspory w USA i Kanadzie, a Sam Valerij milionerem, jak śmiał się milionerem w ukraińskich hrywnach, ale jednak. On uważa „Slidy na dorozi” (Ślady na drodze) za powieść z wątkami autobiograficznymi a nie za autobiografię. I choć napisał ją w języku rosyjskim, gdyż zaczął pisać pewne wątki jeszcze przed swoją „ukrainizacją”, jednak uznał, że książka musi wyjść najpierw w języku ukraińskim. I tak się stało. Tysiące młodych ludzi odnalazło się w bohaterze powieści, jego losy i przemiana poruszyły ich, jak widać z wpisów pod blogiem Markusa, często odmieniły życie, a na pewno dodały sił. Wydanie książki własnymi siłami, poza kadrem mechanizmów wydawnictwa i drukowanie nakładu kilkuset tysięcznego, zasługiwałoby na osobną historię. Podsumuję tylko, że i w tej sprawie Valerij pokazał swój upór i determinację pokonując wielkie trudności i odnosząc wydawniczy sukces wbrew specjalistom od rynku księgarskiego.

Osobnym wątkiem, o jakim opowiada on krótko w filmie, ale ważnym dla zrozumienia jego postaci, jest fakt, że zarobione miliony (było, że otrzymywał po 2-3 tys. dol. dziennie) postanowił przekazać innym oraz na różne cele, zostawiając sobie środki przede wszystkim na organizowanie kolejnych wypraw (pół roku przez Norwegię i norweskie góry, Tybet). Jak powiedział, bardzo szybko zaczął obawiać się, że pieniądze mogą go zdemoralizować, a skoro ma niewielkie potrzeby, żyje skromnie, więc całym naddatkiem lepiej wspomóc innych.

Droga Markusa nie kończy się, jak by ktoś mógł pomyśleć, w tym miejscu. Po powrocie z pierwszej wyprawy oraz kolejne lata, Markus wykorzystał na samodzielne studia i naukę. Przede wszystkim historii i literatury ukraińskiej, ale i wielu innych dziedzin. Na swoim blogu wprowadził po jakimś czasie odcinki poświęcone wybranym postaciom i wydarzeniom  historycznym, wywiadom z pisarzami, jak np. z Serhijem Żadanem, czy z publicznie znanymi postaciami. Kiedy posłucha się, jakiego poziomu językiem ukraińskim posługuje się dzisiaj Valerij Markus, trudno uwierzyć, że jeszcze w 2015 r. był to prosty rosyjskojęzyczny chłopak, któremu kiedy wrócił do macierzystego języka w 2016 r. brakowało pewnych słów. 

Porusza mnie osobiście, ale chyba i każdego widza filmu, także droga samoświadomości i samorozwoju, jaką przeszedł, w jakiej bez wątpienia największe znaczenie miały kolejne wyprawy – pielgrzymki. O tym w „Vilnej ludyni” opowiada i on sam, dwójka jego przyjaciół, Ołeksandr Połozhynskyj, lider zespołu „Tartak” i Ihor Chmylevśkyj oraz znana ukraińska dziennikarka, Janina Sokołova. Ich opowieści uzupełniają obraz Markusa, który mimo ogromnej popularności w Ukrainie, dziesiątków wywiadów, pozostał skromny i odsłania tylko to, co sam chce. Nie daje się nikomu zmanipulować, a posłuchałam około 10 rozmów z nim. Jednocześnie pozostaje w tym wszystkim niezmiernie uczciwy, nikogo nie udaje – jest sobą. Jak mówi, najważniejsze dla niego w tej drodze, jaką przeszedł między 2014 a 2020 r., okazało się, że udało mu się odnaleźć system prawdziwych wartości, który utracił oraz zrozumiał, kim jest i co jest w życiu dla niego ważne. A kiedy tę drogę zaczynał w końcu 2015 r., świat taki, jak go sobie wcześniej wyobrażał, że jest, runął razem z tym, co Valerij niesłusznie brał za prawdziwy system wartości. No i na tej drodze odnalazł siebie jako Ukraińca – świadomego – dodaje. 

Mimo tego, że Markus odszedł z armii w 2016 r., wielokrotnie publicznie, również w filmie „Vilna ludyna” mówił, że ponieważ Rosja nie zatrzyma się na wschodzie Ukrainy i rozpocznie wojnę na całym terytorium Ukrainy, od razu wróci do armii i pójdzie walczyć. Tak się i stało. Dzisiaj Valerij Markus walczy w 47 Brygadzie, kilka tygodni temu rozpoczął na rozkaz dowództwa razem ze swoim towarzyszem z Brygady tworzyć elitarny batalion wojskowy. Dowództwo ukraińskich Zbrojnych Sił zaakceptowało autorski program opracowany przez Markusa i współdowódcę nowego Batalionu, całkowicie nowoczesny i oryginalny. Warto było zobaczyć w reportażu Janiny Sokołovej z miejsca formowania Batalionu, z jaka pasją i przejęciem opowiada Valerij o tworzeniu tego Batalionu. W chwili obecnej, pisał o tym na blogu, sytuacja na froncie zmusiła jego i żołnierzy z Batalionu, do powrotu do czynnej walki.

Valerij Markus idzie dalej swoim szlakiem, zamiast na Mont Everest poszedł na wojnę i już nie symbolicznie a w rzeczywistości ten udział w wojnie, walka za Ukrainę, stają się przecież formą zdobycia swoistego „Mont Everest”, czyli wywalczenie zwycięstwa nad Rosją, pokonaniem zła całkowitego, jakiego i Putin, i Rosja, są uosobieniem. Walczy o to, by ten system wartości, który odnalazł wcześniej sam, uczciwości, wolności, akceptacji innych i prawa do samostanowienia o sobie jak człowieku, ale i jak Ukraińcu, wygrał w świecie. 

Na zakończenie, by nie brzmiało ono zbyt patetycznie, sam Valerij by tego nie chciał, przytoczę historię opowiedzianą przez niego ale i w całości sfilmowaną w „Vilnej ludynie”. W czasie swojej pierwszej wyprawy w jednym z francuskich miast, przypadkowo Valerij prawie wpadł na rosyjskiego dziennikarza, propagandystę Putina, imperialnej Rosji i zwolennika wyniszczenia Ukraińców, Artema Szejnina. Na ułamek sekundy powstrzymał się od reakcji i choć wówczas już pracował nad tym, by nie poddawać się emocjom, jednak tu wzięły one górę. Markus odwrócił się do Szejgina, upewnił pytając go po rosyjsku, czy to na pewno on, po czym uśmiechniętemu Rosjaninowi myślącemu, że oto w dalekiej Francji spotkał swego fana, zaczął wymyślać od rosyjskich nacjonalistów i zbrodniarzy, gdyż namawia w Rosji do zabijania Ukraińców, itd. Po czym, walcząc z sobą (o czym opowiada off), by Szejnina nie pobić, w końcu jednak nie wytrzymuje i pluje mu w twarz. 

Dostrzegłam w tym symboliczne znaczenie. Markus jest bardzo młody, prawie chłopak (jeśli brać pod uwagę tylko wiek), ale żyje w kraju, gdzie agresor, Rosja, nie pozwala młodym ludziom na wybory, jakich mogą dokonywać młodzi zachodnioeuropejskich krajów. W Ukrainie dojrzałość zdobywa się niezależnie od wieku (dzisiaj zdobywają ją i dzieci) patrząc na zbrodnie, gwałty, cynizm, tortury. Póki było możliwe wykorzystał czas darowany mu przez los na to, by przejść drogę, jaka wzmocniła go jako człowieka i Ukraińca i znacznie lepiej przygotowała (o ile to w ogóle możliwe) na to, przez co przechodzi  Ukraina dzisiaj. A ten podświadomy gen, nienawiści do rosyjskiego imperializmu, wtedy nieuświadomiony jeszcze do końca, nakazał mu poniżyć (plunięcie w twarz) człowieka będącego nosiciela imperialnej i zbrodniczej mentalności, Szejnina. 

Film „Vilna ludyna. Proszcza” w reżyserii Serhija Dmytrenki zostanie pokazany podczas najbliższej edycji Festiwalu Ukraińskiego Kina w Warszawie między 25 a 30 listopada.

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*