Степан Мігус ■ СПОГАД ■ №28, 2024-07-14

 Код прабатьківської отчини

Трирічна дитина мала б не пам’ятати про землю-отчину предків, з якої її разом з предками депортували саме в цьому віці 1947 року в рамках злочинної операції «Вісла». Та Іван Крат до кінця свого життя не лише пам’ятав але й боровся за справедливість залишаючись вірним своїй православній церкві, мові та традиціям і звичаям.

Він теж щонайменше чверть століття боровся за повернення прабатьківського майна загарбаного в рідних Полосках у гміні Піщац на Підляшші. Двадцять три роки з його та старшої сестри Ніни Жешко позову Головний адміністративний суд у Варшаві визнав недійсним рішення з 1954 р. про передачу у Фонд державного майна господарства родини Кратів, депортованої з Полосок. Родина відвойовувала коло 18 гектарів предківської землі, хату, господарські будинки. Це судове рішення давало надію на повернення загарбаного майна або компенсацію, чого він з сестрою домагалися від 1998 року. 

Черговим, і як опісля виявилося, не останнім, став процес, який проходив 2 грудня 2008 р. перед Воєвідським адміністративним судом у Варшаві. Були ще раніше і опісля, суди і в цій же Варшаві, і в Любліні, які вбивали ті надії на справедливість… Ще того ж 2008 року люблінський воєвода заявив, що справа приналежності майна була вже вирішена не лише адміністративною установою ще в далеких 50-тих роках минулого століття, але опісля також окружним та апеляційним судами. Іван Крат не погодився з цим і звернувся до міністра сільського господарства. Однак той підтримав рішення попередників. Оскільки значна кількість угідь родини Кратів та інших мешканців Полосок потрапила в руки державних лісів, то й лісівники заявляли, що це саме вони згідно з польськими законами, стали правними власниками загарбаного майна.   

Осамітнений  Іван Крат вирішив не здаватися, і почався бити, як виявилося… головою об стіну. Навіть в демократичній вже Польщі, він громадянини цієї держави, справедливості так і не знайшов. А ще й вік та притаманні йому хвороби ускладнили, як виявилося, змагання з (не)справедливістю. 03 червня 2024 року, напередодні вісімдесятиліття, Івана Крата не стало…

Іван Романюк, нащадок вигнанців з Полосок, історик за освітою, який живе в Болєйнях, що в Гміні Ніздзіца, має документи, передані йому Іваном Кратом, які засвідчують про загарбання майна родинам з тих же Полосок та околиць. Романюкам вкрадено  понад 12 гектарів землі, Медведям – 11 га, Кратам – 18 га… Загалом загарбано майже 900 гектарів з майже 160 господарств села і присілків, а ще хати господарські будики, та інше майно. І ніколи і нікому його не було повернуто. Іван Крат до кінця своїх днів не міг з цим погодитися.

Іван Крат ніколи не забував звідки виводяться його батьки Марія та Олександр, якого він роду-племені. Відвідував рідні батьківські Полоски, як тільки часто міг. Організував і брав участь у різних заходах, в зустрічах давних мешканців, зокрема, в освяченні пам’ятника місцевому дякові Володимиру Столиці, який загинув з рук комуністичного убивці 31 серпня 1945 р. А було йому лише 25 років. Тільки жити. 

Родина Кратів, як і Романюків, Василевських, Жешків та цілого ряду депортованих підляшуків, залишаючись вірними рідній церкві, відвідувала найближчий православний храм в Ольштині, до якого було блиько півсотні кілометів. Іван Крат вперто тримався свого віросповідання хоч далеко не завжди погоджувався з проявами підтримки верхівки Польської православної автокефальної церкви у Польщі московського патріарха-злочинця Кирила, особливо після загарбання путінськими варварами Криму і Донеччини і вибуху тотальної війни.

Після переселення до Яблонки, батьки, як і більшість депортованих внаслідок злочинної операції «Вісла», позбавлені майна, подбали про те, щоб діти мали освіту. Іван Крат закінчив Сільсько-Господарську академію в Ольштині. Опісля, проходячи цілий ряд кар’єрних  східців, очолив на багато років Завод виноробства і питних медів в Нідзіци. Сімейна доля звела його з жителькою Яблонки Маргаритою, родина якої, як  місцеві автохтони асоціовані з німцями, теж зазнала гонінь. Значній її частині довелося тікати в Німеччину. Подружжя виховало двох синів Адама (інженера) і Варфоломія (актора). Дружина, шануючи його віросповідання провела чоловіка в останню дорогою зі священиком православної церкви, організуючи ще й збірку на допомогу українським воїнам.

(…) Заснули думи, серце спить,

І все заснуло, і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по світу волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь…

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої,

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

І гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити (…)

Ці Шевченкові слова виголосила, проводячи дідуся Івана, в останню земну дорогу, його вже майже доросла онука Олександра. І справді Іванові Крату далася нелегка доля, але він не зламався – «серцем жив» і «людей любив», а найбільше своїх предків та загарбану отчину, хоч «прощався» з нею трирічною дитиною то мріяв про неї своїх майже 80 років, які Йому відміряно на землі.

Поділитися: