Мирослав Вербовий ■ 60-ЛІТТЯ ШКОЛИ В БІЛОМУ БОРІ ■ №24, 2019-06-16

Українська школо! Шевченковий храме! Берегине рідного!

Скільки думок серед нашого вигнаного поспільства навіює у ці дні твоє ім’я. Адже твої пороги переступило кілька поколінь тих, яких, за зловісним замислом 1947-го, взагалі мало не бути.

Я на одне покоління старший за тебе. Хоч я не був твоїм учнем, проте, зростаючи з тобою, багато чого навчився. Доля не раз приводила  мене у твої стіни, перебування в яких залишилося в пам’яті на все життя. Тож дозволь, що при нагоді твого достойного ювілею викрешу зі своєї пам’яті кілька картин твого літопису.

Школа, відкрита на хвилі політичної відлиги другої половини 50-х років силами свідомих українців-переселенців, вистояла попри всі негоди. Більше того, вона стала одним із провідних освітніх осередків у Польщі. І все це – завдяки невтомній праці її учителів, керівників, а згодом і директорів: Шульганів, Цимбалків, Вашенків, Древків, Дроздів. А була там ще й до нестями віддана когорта учителів: назву хоча б Станка Колесаря з першого гурту випускників Київського державного університету імені Тараса Шевченка чи україністів Варшавського університету Богдана Фіцака та Марійку Мандрик-Філь, які уособлювали незнищенність цієї школи.

На їхню долю лягло чимало випробувань і проблем, не раз здавалося, що школа зникне під навальним напором труднощів. Але вони відстоювали її, мов рідну святиню. Зрештою, не лише вони, а й навколишні українці, актив та діячі Українського суспільно-культурного товариства. Особливо живими залишилися спогади про відчайдушні зусилля жменьки людей, коли постало питання – бути чи не бути школі. Пригадую оці терпкі розмови керівництва Українського суспільно-культурного товариства з центральною та воєводською владою, рішучість у відстоюванні школи кошалінських діячів Товариства; бувало, коли слово захисту не діяло, на стіл впала не одна сльозина освітньої інструкторки Любомири Кобеляк, від чого кошалінський куратор освіти Мєчислав Статкевич німів. А вже потім, коли дозвіл на будову неначе вирвали у влади – якими турботливо-запальними були ці безконечні, як у Білому Борі, так і у Варшаві, дебати конструктора будинку інженера Івана Батруха з архітектором Богданом Боберським. А згодом – неймовірна реакція людей на заклик про збір коштів на зведення будівлі, яка приголомшила владу.

І ще одне. Неабиякою історичною подією 25-річчя існування школи було вручення їй у 1983 році прапора та виготовлення пам’ятної медалі. Ні на прапор, ні на випуск медалі влада згоди не давала. Проте задум здійснили – прапор вишили потайки наші монахині з Перемишля (ще й безоплатно), натомість ювілейну медаль погодився спроектувати професор Єжи Ярнушкевич з Варшавської художньої академії (також майже безкоштовно).  Пригадую сердечну розмову з Богданом Боберським у келії Варшавського монастиря отців Василіян, коли ми обговорювали з настоятелькою наших монахинь проект прапора, а також розмови з професором Єжи Ярнушкевичем в його майстерні на Ринку Нового Міста, які ми з Богданом Боберським вели до пізньої ночі, щоби наблизити професору постать Кобзаря. Книжка Єжи Єнджеєвича  «Ukraińskie Noce albo Rodowód Geniusza» («Українські ночі, або родовід генія»),  яку ми подарували, Ярнушкевич прочитав, але йому цього було мало, він хотів почути і відчути наше слово про Шевченка.

Вишитий прапор з портретом Шевченка, а також медаль передали школі під час ювілейних заходів, які пройшли на зламі вересня і жовтня 1983 року в Білому Борі.

Многих і благих тобі, Шевченковий храме освіти!

Поділитися: