ВОЛИНЬ 1943-2008. Примирення

д-­р Андрій ШептицькийРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ2008-09-26

{mosimage}ВОЛИНЬ 1943-2008. ПРИМИРЕННЯ. ЗІБРАННЯ СТАТЕЙ, ПУБЛІКОВАНИХ У “ГАЗЕТІ ВИБОРЧІЙ”, ПІДБІР ТЕКСТІВ – МАРЦИН ВОЙЦЕХОВСЬКИЙ, БІБЛІОТЕКА “ГАЗЕТИ ВИБОРЧОЇ”, ВАРШАВА, 2008, 288 СТОР.

Волинські події, які в Польщі називають різнею, – це найтрагічніша сторінка польсько-українських відносин ХХ ст. Сторінка й надалі мало відома, (…), але передусім слабо освоєна, – говорить у вступі Марцин Войцеховський. Тому в шістдесят п’яту річницю волинської трагедії, коли ця складна тема повернулася в Польщі черговий раз, середовище “Газети виборчої” вирішило видати книжку, що має показати зусилля, яких докладають вже кільканадцять років по обох сторонах кордону у справі примирення двох народів.

Книжка поділена на три частини. У першій, що називається “Історія”, представлене тло і хід конфлікту на Волині. У другій (“Свідчення”) знаходяться найважливіші документи, що склалися на процес примирення. Третя частина (“Публіцистика”) вміщує довші статті, які стосуються колишніх та сучасних польсько-українських відносин, авторства журналістів “Газети виборчої”, незалежних публіцистів та істориків. Книжку доповнює хроніка польсько-українських відносин у ХХ і ХХІ ст. Найважливішу ідею книжки формулює Адам Міхнік, який пише: “Часом добре взутися в чужі чоботи. Якщо ти українець, спробуй взутися в польські чоботи. Спробуй подивитися на кривавий польсько-український вузол очима поляка, чию сім’ю вбито на Волині на твоїх очах. (…) А якщо ти поляк, подивитися на те саме українськими очима”.
Марцин Войцеховський зібрав в обговорюваній книжці тексти найкращих знавців проблематики польсько-українських стосунків (Ришард Тожецький, Богдан Осадчук, Ґжеґож Мотика, Ярослав Грицак і багато інших). Автори не представляють цілісний образ волинських подій. По різному інтерпретують деякі факти, а навіть відверто сперечаються між собою. Найцікавішою, здається, тут є полеміка між головним редактором польського часопису “Критика політична” Славомиром Сєраковським та Павлом Махцевичем і Ґжеґожем Мотикою. Перший як представник молодого покоління вимагає “зірвати з логікою національних кривд” і творити “іншу історію – менш польсько-українську, більш європейську”. Двоє істориків відповідають йому, що слід пам’ятати про жертви, незалежно від національності, тому треба схилитися над долею як мешканців Єдвабного, так і Волині. Треба за посередництвом ретельних історичних досліджень пізнати правду, викричати її, бо тільки таким чином можна досягнути примирення. Наступним козирем книжки є те, що вона не зосереджується виключно на польсько-українському конфлікті сорокових років, а описує також його передумови і наслідки, серед яких останнім часом важливе місце займають дискусії, ведені вже кільканадцять років польськими й українськими авторами, які документувала на своїх шпальтах “Газета виборча”. Волинські події вже аналізувалися польськими істориками. Натомість їхнє сучасне сприйняття і вплив на польсько-українські відносини досліджуються рідше. Дуже цікаво Павел Смоленський пише про куліси зустрічей “Польща – Україна. Важкі питання”, що їх організовують Всесвітнє об’єднання воїнів АК й Об’єднання українців у Польщі, під час яких велися дискусії як про волинську трагедію, так і про акцію “Вісла”. Ярослав Грицак згадує, як у дев’яностих роках Росія хотіла використати суперечки довкола української меншини в Польщі: з цією метою одні російські дипломати запопадливо шукали контактів з ОУП, обіцяючи йому підтримку, інші натомість відвідували перемиських самоврядників з деклараціями про допомогу в боротьбі з українськими впливами у місті. Є над чим задуматися після прочитання роздумів греко католицького єпископа Вроцлавсько-Ґданського Володимира Ющака, який звертає увагу на те, що в Україні тільки Греко-католицька церква діє у справі примирення з Польщею; Православні церкви, які домінують у цій країні, не зацікавлені ним, що може пояснювати деякі труднощі в порозумінні між двома країнами, особливо якщо йдеться про традиційно православну Волинь.
Найбільшою слабкістю книжки є те, що вона представляє зібрання матеріалів із преси. Щоб представити польсько-українські відносини в минулому і тепер, можна було піти двома дорогами: опублікувати збірник документів (виступи політиків, листи єпископів, звернення історичних комісій і т.д.) або переконати знайомих з “Газетою” авторів, щоб приготували солідну працю на тему волинських подій і процесу польсько-українського примирення. Обговорювана публікація є чимось середнім. Аналітичні матеріали цікаві, але часто – так як були написані для преси – залишають відчуття неповноти (напр., у випадку статей Р. Тожецького). Представлені документи не складаються в одне ціле, бо критерієм, за яким вони добиралися, було те, чи друкувалися на шпальтах “Газети виборчої”. Крім того, вони не йдуть у хронологічному порядку, часто без коментаря, в яких обставинах були прийняті, що не зорієнтованому читачеві утруднює читання. Крайній приклад: у статті “Волинь ділить Україну” Марек Рапацький пише з Парижа про те, що в “Історичних зошитах” Богумила Бердиховська написала про українську дискусію на тему Волині. Простіше було б мабуть запитати її саму, ніж посилатися в цьому питанні на доброго навіть знавця проблематики… французької. Деякі матеріали здається непотрібно публікуються in extenso. В інтерв’ю з головою Греко-католицької церкви кардиналом Любомиром Гузаром порушуються такі питання, як спадщина комунізму в Україні, перспективи президентських виборів 2004 р., відносини України з ЄС та Росією, віросповідна ситуація в Україні; про польсько-українські відносини, а особливо питання Волині, є там натомість дуже небагато. Деяке здивування породжує факт, що серед знавців польсько-українських відносин і діячів у справі примирення опинився Віктор Медведчук. Є фактом, що він як шеф адміністрації Кучми брав участь у приготуваннях до відзначення шістдесятої річниці волинської трагедії. Однак слід пам’ятати, що це передусім людина підла, у радянські часи – неславної пам’яті адвокат опозиційного поета Василя Стуса, а згодом один із чільних українських олігархів, співтворець напівавторитарної системи правління Кучми. Медведчук плакав 2003 р. над долею волинян, бо цього вимагала політика; однак робив це мовою майже радянської пропаґанди. Іван Павло ІІ, кардинал Гузар і Яцек Куронь не заслужили, щоб знаходитися на шпальтах цієї публікації поруч із кимсь таким, як він.
Так як обговорювана книжка – це не наукова публікація, а радше, частково, зібрання документів, важко було б полемізувати з (часом уже покійними) авторами окремих текстів. Варто однак вказати одну думку, яка повторюється в книжці декілька разів, а здається бути дискусійною. Автори окремих текстів, пишучи про нелегкий процес польськоукраїнського примирення, ставлять за зразок французько-німецькі та німецькопольські відносини. Таке становище не можна назвати помилковим, однак згадані автори дещо ідеалізують стосунки між країнами теперішнього Веймарського трикутника. Процес французьконімецького примирення зустрічався спочатку з великим спротивом, навіть ґенерал де Ґоль – один із його архітекторів, до кінця життя ставився недовірливо до Німеччини. Ця французька недовіра щодо Німеччини повернулася понад чверть століття після Єлисейського договору – коли Німеччина прямувала до об’єднання. Якщо йдеться про Польщу й Німеччину, то п’ять років тому наші відносини можливо були взірцевими. Однак після війни в Іраку, суперечках про долю “вигнаних”, Конституційний договір і балтійський газопровід ситуація напевно змінилася. Отже, якщо відносини Франції й Німеччини, а також Німеччини і Польщі мають чогось навчити поляків і українців, то передусім того, що примирення між народами ніколи не буває дане раз назавжди, і що навіть між близькими партнерами можуть траплятися непорозуміння.
Шкода, що в обговорюваній публікації занадто поверхово віднеслися до самого відзначення шістдесятих роковин волинських подій у Павлівці 2003 р., що є одним із центральних елементів, довкола яких концентрується представлена на сторінках книжки дискусія. Варто б відповісти на питання, чи справді польські ветерани мали труднощі, щоб добратися до Павлівки, або чому початково на урочистість не запрошено кардинала Гузара. Чи було це рішення адміністрації Кучми? А може наслідок тиску православних? У книжці взагалі-то обійдені теж події Помаранчевої революції, яка була верстовим каменем на шляху до польсько-українського примирення. Намет, що стояв кілька тижнів під Посольством України на варшавській алеї Шуха, щоденні маніфестації, врешті виїзд кількох тисяч польських спостерігачів на повторний другий тур президентських виборів – це унікальні події в нашій спільній історії. Можна сміливо сказати, що молодому поколінню (а принаймні деяким його представникам) Україна більше асоціюється
з помаранчевою стрічкою, ніж із сенкевичевим “різуном”.
Згадані вище застереження не змінюють однак факту, що зібрання текстів, укладене Войцеховським, вартісне як свідоцтво процесу примирення між польським та українським народами. Цей процес усе ще триває. Протягом останніх кільканадцяти років змінилося багато. Однак і досі є ще, цитуючи Міхніка, “націоналісти [які – А. Ш.] не хочуть діалогу, бо живляться ненавистю”. Свідчить про це розповсюджуваний у червні в Сеймі проект постанови, присвяченої подіям на Волині, головним автором якої був один із віцемаршалків палати. На щастя, не потрапив він на розгляд Сейму. Свідчить про це також конференція, присвячена “65-ій річниці винищення польського населення на Східних Кресах, вчиненого українськими націоналістами”, організована влітку Всесвітнім об’єднанням воїнів АК й Інститутом національної пам’яті. На тій конференції зустрілися чільні критики процесу примирення, такі як Ева Сємашко та проф. Ришард Шавловський. Чинилися натомість старання, щоб обмежити участь у зустрічі представникам українських середовищ. Незважаючи на сподівання організаторів, конференції не надав свій патронат Президент РП. Ці події свідчать про те, що процес примирення постійно треба підтримувати. Саме цьому служить книжка “Волинь 1943 – 2008”.

“Наше слово” №39, 28 вересня 2008 року {moscomment}

Автор – аналітик Польського інституту міжнародних справ, викладач Інституту міжнародних відносин Варшавського університету.

Польськомовний текст статті надруковано в: “Nowa Europa Wschodnia”, 1/2008.

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*