Волинські міфи і манівці вчених, які пишуть про події на Волині 1943 року

Мечислав Самборський, ЛежайськПУБЛІЦИСТИКА№23, 2013-06-09

Мечислав Самборський
Мечислав Самборський

Протягом довгого часу в наукових і журналістських дискусіях про т. зв. волинські події 1943 р. не появляються ніякі нові елементи. Хоч маємо кращий доступ до архівів, ми не можемо вийти за рамки канону арґументів. Їх постійно повторюють і адаптують до поточних потреб політики ті, хто бере в ній участь. Нещодавно підтвердив це Богдан Гудзь («Наше слово» № 17/2013 р., далі «НС»), заявивши, що польські вчені представляють «традиційну концепцію», але й він сам не мав ніяких новинок. Моя стаття складається з двох автономних частин. У першій я намагаюся спростувати деякі волинські міфи, а в другій – поставити власну нову гіпотезу. Аналіз спирається на джерельних даних, а інтерпретації та висновки намагаюся обмежити до мінімуму. Крім того, я хотів би звернути увагу, що у статті застосовано принцип верховенства фактографічних арґументів над коментарями. У зв’язку з обмеженням місця для публікації, я порушую тільки найважливіші питання. Приступаючи до аналізу, я хотів би нагадати, що основна хвиля вбивств поляків українськими націоналістами проходила з травня до кінця серпня 1943 р.

***
1. Українське населення було залякане, тероризоване «шовіністичним» польським населенням Волині, йому не залишалося нічого іншого, як тільки захищатися.

Польський відділ самообороги на Волині 1943 р. Narodowe Archiwum Cyfrowe. Sygnatura: 37-1407
Польський відділ самообороги на Волині 1943 р. Narodowe Archiwum Cyfrowe. Sygnatura: 37-1407

За даними загального перепису населення з 1931 р., на Волині мешкало 2 085 тис. людей, серед них 1 418 тис. українців i 346 тис. поляків, євреїв було 207 тис. У тридцяті роки ХХ століття, поляки проживали в понад 5200 місцевостях, на загальну кількість 6800. Польських сіл було 745 (В. Менджецький, Волинське воєвідство 1921–1939. Складові змін цивілізаційних, суспільних і політичних, стор. 77). Під час «першої совєтської окупації» рішенням Сталіна вивезено, зокрема з Волині, у рамках чотирьох депортацій в основному поляків, теж майже всіх інтеліґентів і колоністів (підкреслюю). За словами Ільюшина: (…) а до 1943 р. їхнє представництво зменшилося ще десь до 8% (200 тис.). («НС», № 16/2013). Я хотів би зазначити, що на Волині польські родини були багатопоколіннєві (в одному дворі зазвичай жили бабусі з дідусями та батьки), середньо за статистикою в них було по четверо–п’ятеро дітей. В цьому місці поставмо питання: чи 8% населення може залякати решту суспільства? Чи та частка польського населення, половину якого складали діти, могла будь-кому загрожувати? Тим більше, що вона була позбавлена ​​своєї інтелектуальної еліти. Чи могла домінувати серед персоналу місцевої німецької окупаційної адміністрації та інших окупаційних установ? І обов’язково я хотів би додати, в конкуруванні з «вітаючим в урочистих брамах хлібом­сіллю» німецьких загарбників українським населенням. Тут я вперше пропоную категорію – пропорції. Таким чином, чи польське населення становило пропорційно більшу загрозу, ніж населення українське у взаємних відносинах? Мені здається, що за статистикою в 12,5 раза більша загроза була з українського боку. Історик повинен оцінювати через «пропорції», а не тільки і виключно через окремі випадки. Це основа праці історика!

2. Мирне українське населення Волині пригноблювала влада «міжвоєнної Польщі» й тому воно відплатило за заподіяну кривду.
На початку слід ствердити, що треба відокремити дії державної влади і поведінку польського населення, яке не мало впливу на рішення уряду. У кожній країні, особливо в міжвоєнний період, національні меншини не були задоволені політикою уряду у відношенні до них. Так було і в випадку русинів у Польщі. Стратегічним їхнім закидом була політика полонізації. Але й не інакше планували зробити теж націоналістичні активісти з польським населенням після приходу до влади (тобто після 22 червня 1941 р.) з допомогою німців. Вони вважали, що: (…) так званих польських селян треба асимілювати, усвідомлюючи з місця їм, тим більше в цей гарячий, повний фанатизму час, що вони українці, тільки латинського обряду, насильно асимільовані. Проводирів нищити. І далі: Наша влада мусить бути страшна для її противників, терор для чужинців-ворогів і своїх зрадників (…) ЦДАВОBУ, ф. 3833, оп. 2, спр. 1, арк. 33–57) З іншого боку, тільки в другій Речі Посполитій розвинувся український націоналістичний рух. Вони відплатили терором і продаванням інформації іноземним розвідкам. Не було так у Чехословаччині або Румунії, де була також значна їхня меншина. Дії ці, записані нещодавно Л. Кулінською (Терористична і диверсійна діяльність українських націоналістичних організацій у Польщі в 1922–1939 роках, Краків 2009) та М. Посівнича (Воєнно-політична діяльність ОУН у 1929–1939 роках, Львів 2010). Я вважаю, що принаймні національна нехіть була взаємною. Можна було б задуматися над тим, наприклад, що би сталося з поляками, якби Німеччина виграла війну і дозволила б українцям на державну автономію. Передчуття цього можна знайти в документі з травня 1941 р. «Боротьба і діяльність ОУН під час війни». В ньому ми читаємо, що належало здійснити реєстрацію осіб, які прибули в село після липня 1941 р. і наказувалося: «2. Переведення списків тих громадян, що визначилися в переслідуванні й гоненні українства. В першу чергу йде тут про неукраїнців, отже, жидів, москалів, поляків. 3. Переведення інтернування неукраїнців, які під першу й другу точку підпадають». (ЦДАВОBУ, ф. 3833, оп. 2, спр. 1, арк. 57–76). В іншій роботі (там же, арк. 77–89) ми читаємо: «Поширити серед населення свідомість, що неукраїнці не мають права мати зброї на українськіій землі, а коли хтось переховує або укриває її – підписує собі присуд смерти. В разі потреби перевести прилюдні розстріли» (ЦДАВОBУ, ф. 3833, оп. 2, спр. 1, арк. 77–89) Таке ставлення націоналістів зовсім не виникло під впливом імпульсу. Воно було продовженням, зокрема, дій української місцевої влади під час польсько-українських боїв у 1918–1919 роках. Наприклад, українська повітова рада в Любачеві 4 листопада 1918 р. ввела для людності польської та єврейської комендантську годину. В цьому випадку слід також взяти до уваги небажання взаємного існування русинів з поляками. Отож звинувачення тільки однієї сторони є ознакою наукової непорядності.

3. Поляки першими почали вбивати на Холмщині. Вони вбивали «само­врядників» (Ільюшин), тому українці не могли розвиватися в соціально-культурному плані.
Поляки, а точніше члени підпільної організації, виконували смертні вироки щодо німецьких колаборантів і то незалежно від їхньої національності (також і щодо поляків). Тільки 1943 р. «ліквідовано» 1246 інформаторів/донощиків польської національності (Л. Гондек, Польща, яка карає 1939–1945 рр. Польське підпільне правосуддя під час німецької окупації, стор. 113). Кількість вироків, виконаних щодо українців, була кількакратно меншою. Про них ще 1944 р. так писав член головного проводу ОУН(б) Мирослав Прокоп: У списку помордованих поляками на Холмщині передовиків нашого організованого життя начислено за 1942­1943 рр. – 394 особи (О. Садовий [Мирослав Прокоп], Куди прямують поляки?, в: Літопис УПА, т. 24, стор. 301) М. Сивицький (Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich, Warszawa 1994, т. 3, стор. 105–116) наводить список 399 українців, убитих польським підпіллям у 1942–1944 рр. Непорозумінням було б називати їх «самоврядниками» [а чи були такі у воєнний час?] українськими. Виконано вироки щодо керівників і працівників окупаційної місцевої адміністрації (війтів, гмінних службовців, солтисів), поліцаїв, працівників Українського допомогового комітету, вчителів, керівників малих підприємств харчової промисловості, залізничників і працівників кооперативів, лісників, священнослужителів та сільських господарів (Сивицький, там же), які співпрацювали з окупантом і шкодили полякам. Якби дотримуватися українських стандартів, то вбивство польського колаборанта є ​​слушним, а українського – вже ні. Хіба це не пахне релятивізацією історичних подій?
Крім того, першим убито поляка, а не українця. У селі Дахнові (Любачівський повіт) 11 листопада 1939 р. українці стратили Матія Цензора, нібито з приводу антиукраїнських виступів. Однак, за словами Осадчука (Модель вибачення, «Газета виборча», № 243, від 18 жовтня 1995 р.) першою українською жертвою був убитий в лютому 1941 р. вчитель Михайло Остапюк з Верещина (нині Володавський повіт).

4. Коли «5–6 тисяч» українських поліцаїв пішли в ліс, німці прийняли на їхнє місце поляків, які проявили надзвичайний садизм.
Цій помилковій тезі піддався навіть Ґ. Мотика, коли написав: «Поліцаї [польські] часто брали участь у пацифікаціях і (…) не може бути поставлене ​​під сумнів питання участі польської поліції у злочинах проти українського народу (…) (Ґжегож Mотика, Від волинської різанини до Акції «Вісла», Краків, 2012, стор. 106), забуваючи, що й надалі в поліції було в кілька разів більше українців, ніж поляків. Але, від початку. У Рейхскомісаріаті Україна створювано українську допоміжну поліцію з листопада 1941 р., тут же наприкінці 1942 р. вона нараховувала 55 094 українців (Філіп Блуд, Посіпаки Гітлера. Відділи спеціальні СС і боротьба з партизанським рухом, стор. 168), а в самій «окрузі» Волинь і Поділля – 11870 ((Zur Geschichte der Ordnungspolizei 1939–1945, vol. II, Kotbus 1957, стор. 90–91). На Волині від кінця 1942 р. і 1943 р. розміщено теж шість українських батальйонів Shutzmannschaften (з нумерацією: 102, 103, 104, 105, 121 і 135), у яких разом могло б бути близько 3000 чоловік (А. Боляновський, Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939–1945), Львів, 2003, стор. 204–205). Таким чином доходимо до кількості близько 14870 українців, які служили в німецьких поліцайських частинах на Волині. Натомість поляки, у більшій кількості, приходили в допоміжну поліцію щойно на місце українців, які втекли «у ліс» (за винятком окремих осіб) від червня 1943 р. За реалістичним розрахунком, від березня 1943 р. могло піти «у ліс» до 1500 українських поліцаїв (М. Самборський, Участь українського цивільного населення у волинських подіях у період другої половини 1942 р. і 1943 р. Боївки і теренові відділи, в: Діяльність українських націоналістів на Східних Кресах ІІ Речі Посполитої, під редакцією Б. Гротт, стор. 179), хоч І. Партиляк оцінює, що там було їх не більше як 700 («Bстань і борись! Слухай і вір…»: Українське націоналістичне підпілля та повстанcький рух у 1939–1960 рр., стор. 207). Усі тези про перехід п’яти або шести тисяч поліцаїв «у ліс» є помилковими, зокрема, з такої причини, що перераховуючи кількісний склад «УПА Клячківського» станом на червень 1943 р., доходимо до кількості 4200 упівців (це я узгіднив з Петром Содолом у листуванні). На Волинь з Білорусі у травні 1943 р. був переведений Schutzmannschaften № 202 (в літературі його називають «польським»), що нараховував під кінець серпня 1943 р. 583 члени. Коли додамо крайні числа (після переходу 1500 українських поліціантів у ліс і заміни їх 1500-ма поляками), то отримаємо результат, що в німецьких поліційних частинах могло служити у той же час 13370 українців і 2085 поляків (не враховую Schutzmmannschaften № 107, який був сформований після серпня 1943 р.). Таким чином, українських поліцаїв було статистично більше у 6,4 раза, ніж польських. При слушних припущеннях Ільюшина, що члени обох національностей мусили поводитися так само, будучи спільно під німецьким командуванням, виникає принципове питання – чи 2085 «поляків» могли вчинити більше кривди, ніж 13370 українців? Я переконаний, що «статистично» більше кривди могли заподіяти українські поліцаї, ніж «польські». З «науковим жалем» я мушу ствердити, що деякі українські вчені, а також польські (свідомо чи ні), приховують правду про поліцію – українську і яка частково складалася з «поляків» – підкреслюючи „жахливість” окремих подій. І знову ми повертаємося до проблеми «пропорцій».

5. Терор Армії крайової та польської самооборони (включаючи їхні «летючі» відділи) щодо мирного українського населення.

Повстанці з Волині. Джерело: http://vk.com/uvr_oun_upa
Повстанці з Волині. Джерело: http://vk.com/uvr_oun_upa

Пишучи про аківців та відділи АК українські вчені подають бажане за дійсне. Діяльність 27-ї Волинської дивізії АК переносять з першого півріччя 1944 р. на цілий 1943-й рік, застосовуючи при цьому такі замінні терміни, як «aківці», «аківська організація», «аківські відділи» і тому подібне. Тим часом, перші постійні збройні відділи АК почали реально діяти щойно під кінець серпня 1943 р., отже, не могли бути причиною вбивства поляків.
Як написав Ільюшин («НС» № 16 від 2013), практично важливу роль зіграло близько ста польських самооборон. Додамо, на 745 місцевостей, де жили виключно лише поляки, і 5200 з мішаним населенням. Вони не були створені для «задоволення» поляків, але з огляду на загрозу для життя і майна зі сторони націоналістів і їхньої організації та індоктринованого ними українського населення. У багатьох випадках в одній «самообороні» були зібрані люди з навколишніх сіл. Це і визначало умови життя в ній. Мабуть, нормальним фактом у такій ситуації є нестача їжі (особливо при забороні продажу її полякам) та зброї. Треба було її здобувати з різних сторін. Також «нормальними» в умовах війни є превентивні удари. Усі дії польських самооборон назовні них були вимушені ситуацією, створеною згаданими раніше українськими групами та збройними відділами. Незалежно від національності, кожен має право захищати від насильства себе і своє життя та майно. В українській літературі ситуація зворотна: вчені і численні українські мемуаристи пишуть, що ці дії самооборон були терористичною діяльністю щодо українського населення і вимагали покарання! Отож виникає питання: як би поводилося мирне українське населення, змушене покинути отчину і животіти на замкнутій території, без їжі і без зброї? Чи очікувало б дива? Чи може змилування? Чи почало б діяти для підтримки існування і можливої ​​зміни ситуації?

6. «Українські партизани» (УПА) на Волині воювали з німецькими окупантами, радянськими партизанами і Червоною армією. Більше того, всі вони (за винятком УПА) допомагали полякам.
Це твердження абсолютно не відповідає дійсності. Звичайно, в нашому аналізі треба усунути дії/події, що виникали з характеру окупації, конфлікту інтересів і подій, викликаних ad hoc. Також сутички і «захисні» битви не відповідають встановленим критеріям, тому що вони не були атаками. Ставлення до німецького окупанта було обговорено вже на першій конференції ОУН(б), яка відбулася в жовтні 1941 р. З огляду на обмежене місце для публікації, я не можу тут ширше розгорнути цю тему, але думаю, що для наших роздумів важливим буде нагадання фраґменту звернення головного проводу ОУН(б) від 1 січня 1944 р. «Народе український», в якій підведено підсумок діяльності 1943 р. Отож, у ній написано: Ми не йшли і не йдемо тепер на остаточний зудар з окупантами [німецьким і совєтським], бо ми знаємо, що їхні сили [для нас] завеликі (…), в: Iдея і Чин, № 1 (6) 1944 р., в Iдея і Чин. Орган Проводу ОУН, Передрук підпільного журналу, Літопис УПА, т. 24, стор. 264. Варто тут згадати додатково той факт, що 1943 р. була проведена серія розмов керівників УПА з керівництвом українських «червоних» партизанів про збереження нейтралітету на даній території, протягом визначеного часу (з Медведєвим і Бринським) або для виконання даної операції (з Ковпаком). Не інакше виглядала ситуація щодо Червоної армії. Коли її перші частини увійшли 4 січня 1944 р. на територію міжвоєнної Польщі, Дмитро Клячківський, замість приступити до боротьби з декларативним супротивником, наказав усім структурам українських націоналістів перейти в укриття і вести внутрішньоорганізаційну діяльність, а сам перейшов на німецький бік фронту з метою співпраці з німцями.
Що стосується українських комуністичних партизанів (яких уперто називають «радянськими партизанами», щоб приховати їхнє справжнє походження), то за винятком інцидентів (і згаданих вище переговорів з націоналістами) не було жодних більших сутичок чи битв проти УПА. У документі «За що бореться УПА» з липня 1943 р. записано, що: Большевицькі партизани не проявляють тепер великої активності. (Літопис УПА нс, т. 1, стор. 7). Це підтвердив командир сотні В. Левкович, засвідчуючи, що: В Сарненском районе я с советскими партизанами боев не имел, так как летом 1943 года их там не было. (ДА СБУ, ф 6, спр. 74268-ФП, т. 1, арк. 96–102). Коли на території ВО «Турів» з’явилося в листопаді того ж року Партизанське об’єднання О. Федорова, то Стельмащук зустрівся з Клячківським і: В ході зустрічі було прийняте рішення утриматися від великомасштабних операцій проти партизанів, щоб заощадити сили перед майбутнім зіткненням з НКВС (А. Ґоґун Партизани Сталіна в Україні. Невідома діяльність у 1941–1944 рр., стор. 139). Не велися бої з тими партизанами аж до вступу на Волинь Червоної армії. Безпосередньо перед її приходом, ведено пропаґандивну роботу серед цивільного населення. Нагадувалося йому, що: Акції військові ведемо лише такі, які дають здобуття зброї, харчів, одягу, амуніції тощо. (ЦДАВОBУ, ф. 3837, оп. 1, спр. 9, арк. 50). Після вступу ЧА на територію Волині УПА й надалі не рвалася в бій. На цей раз як командир УПА-Північ Д. Клячківський в наказі № 29 від 6 січня 1944 р. наказав: Перейти в глубоке підпілля. В підпіллі продовжувати підготовчу революційно-визвольну роботу. А далі: Переходовий час використати на вишколи: а) військові, б) політичні, в) фахові. Студіювати дійсність, ширити пропаґанду, удосконалювати тактику революційно-визвольної боротьби. (ДАPО, ф. P 30, оп. 2, спр. 29, арк. 41). Можна повторити класичну цитату: як не зараз, то коли? (тобто, розпочати боротьбу).
Допомогу (за винятком «точкових» поставкок німцями деяким самооборонам кількох-кільканадцяти автоматів), яку нібито надавали полякам українські комуністичні партизани і німецький окупант, можна тільки прокоментувати питанням: то чому ж їх загинуло у тридцять разів більше, ніж українців?
Неможливо не відзначити, що у період найбільшої хвилі убивств поляків спостерігали за нею з боліт Прип’яті німецькі частини фон дем Баха. Не стали на захист поляків кількадесятитисячні сили українських комуністичних партизанів, які перебували на Волині та в околиці східного кордону ІІ Речі Посполитої. З іншого боку, негаразди між Банахом і Бомбінським майже повністю унеможливили реакцію польського збройного підпілля. А мобілізаційні можливості були (у склад 27 ПД AK увійшло близько 6–7 тисяч поляків). Виявилося, що тільки вступ на Волинь у вересні 1943 р. військових сил фон дем Баха (зокрема, битва під Радовичами) і створення дев’яти аківських збройних відділів, загальною кількістю бл. 1100 вояків, призупинило хвилю вбивств поляків, але не припинило їх повністю (наприклад, протягом одного дня в лютому 1944 р. у Вишнівці загинуло наступних 300–350 поляків). Такі були відважні і войовничі бандерівці.

Продовження в наступному числі «НС»

Поділитися: