Степан Мігус ■ ЗГАДКА ■ №2, 2025-01-12
Д-р Володимир Сава, лікар-ларинголог, багаторічний ординатор отоларингології Воєводської спеціалізованої лікарні в Ольштині, багаторічний заступник директора цієї лікарні в Ольштині з медичних питань, учитель і опікун багатьох спеціалістів-ларингологів, колишній обласний ларингологічний консультант, відійшов у вічність 03 грудня 2024 року у віці 86 років. Допоки здоров’я дозволяло, майже до останніх днів, лікував пацієнтів, приймаючи їх в амбулаторії. До кінця відвідував Собор УГКЦ в Ольштині, завжди був присутній на українських культурних заходах чи то в Сопоті, Варщаві, Ольштині, чи в Кентшині, Ілаві або Лідзбарку Вармінському і Гурові Ілавецькому…
До останнього подиху жив рідним селом Угриновом, з якого був депортований у віці 9 років з батьками і односельчанами,. Рідному Угринову, за яким тужив усе своє життя присвятив свою книгу під заголовком «Удома й на чужині». Десятиріччями гуртував навколо себе депортованих угринівчан та їх нащадків та організував допомогу рідній місцевості. Це було потужне село, яке до XVI століття мало міські права. Згодом вилюднене містечко, після нападів татар та інших ординсько-московських зайд, занепало і стало селом. Це було велике село – коло двох тисяч мешканців. Жили в ньому переважали українці, що становили майже 90 відсотків усіх жителів. Після закінчення ІІ світової війни, кордон між Україною і Польщею встановлено на ріці Буг, і Угринів знайшовся у повіті Грубешів. Опісля, в 1951 році Сокальщину, Белз та інші райони, що були в межах ПНР, цьому й Угринів, сталін приєднав до УРСР, бо знайдено там вугілля. а комуністичній Польщі передали території в горах, в цьому й землі разом з Устриками-Долішніми. Після такого «вирівнювання» кордону поле Савів, як і багатьох іншин угринівчан залишилося на польській стороні. Мешканці ж були розсіяні по Україні, а потім ще й по північно-західних регіонах Польщі.
1946 року половина села була вигнана до УРСР. Інші самі почали втікати вглиб України після щораз частіших нападів Батальйонів хлопських та інших польських формувань на Угринів та навколишні села.
– Ми, тобто мої батьки і, можна сказати, половина села, переховувалися в лісах чи в сусідніх місцевостях, щоб перечекати той час, коли вивозили на неосяжні території срср і казали копати землянки, – любив повторювати Володимир Сава.
На початку другого півріччя 1946 року польське військо з допомогою КГБ перестало виганяти укаїнців з їх одвічної отчини до передової країни світу тобто до срср. Родина Савів, якій згоріло господарство, і майже половина угринівчан, залишилися. Але радіти довелося не довго, бо тільки неповний рік. В 1947 році грянула злочинна операція «Вісла» і угринівців депортували на північні та західні землі ПНР.
«Я мав неповних 9 років, коли нас виселяли, і трохи пам’ятаю про ті села, про Угринів, – згадує у своїй книзі «Удома й на чужині» Володимир Сава. «Пам’ятаю село, пам’ятаю німців, коли прийшли, потім фронт, як радянські війська відступали. Значна частина угринівчан в 1946 році, коли ще село знаходилося під польською комуністичною владою була насильно виселено до срср».
«В нашому селі великих боїв не було, але трапився нам прикрий випадок. – прилетіли радянські літаки і розбомбили нам стодолу, хліви, бо думали, що там німці стоять», – згадує лікар у спогадах списаних Романом Криком і в своїй книзі. «Саме тоді мій дідусь втратив руку, був сильно поранений. Помер декілька днів пізніше у військовій лікарні. А ми заховалися в підвалі, якось то пережили. Згоріла наша стодола та хліви, але хату якось зберегли. Великих боїв тоді не було. Німецькі війська вели обстріл з гармат і розвалили в церкві двері. Церкву потім люди відремонтували власними силами. Не було шиб, відтак, пам’ятаю, ходили по хатах і діставали скло з образів святих, бо треба було вставити вікна в храмі. Пам’ятаю, ми, малі діти, ходили, питали у кого є скло, бо святі образи, як правило, були під склом, щоби було для церкви. Купити скло було тоді неможливо. Церкву ми гарно відремонтували. Потім, коли прийшла польська влада, то організувала облави, були бої на околиці. Наше село було останнє на пограниччі Холмщини і Галичини, так, що ми безнастанно спостерігали, як горять села на Холмщині… Сусідні села майже всі згоріли. Там відбувалися великі бої, до нас привозили поранених повстанців. Пам’ятаю, що по селах переховували їх, допомагали. В селі було так, що вночі приходили партизани, а вдень польське військо, і багато людей арештували». Цей опис стосується 1943-1946 років. А потім настав 1947 рік.
До останніх своїх днів Володимир Сава згадува момент виселеннч і те, як він ще навіть не 9-річна дитина, особисто закопав позолочені портрети Тараса Шевченка і Івана Франка. «Ми з хлопцем таким як я, задумалися: що заховати? У кожній українській хаті були портрети Тараса Шевченка та Івана Франка. Чомусь подумав, що їх можуть знищити, або покарати тата й маму за це, що вони є. І я ці портрети закопав в городі…»
Вже дорослою людиною Володимир Сава, відвідуючи рідний Угринів, який після 1951 року знов опинився в совітській Україні, спробував віднайти це місце де закопав портрети. Та не знайшов і зрозумів, що закопані без будь-якого забезпечення ікони кожного свідомого українця, просто розчинилисч в землі. Добре, що хоч в руки комуністичних або й інших нападників , не потрапили.
Родина Савів, яку охопила злочинна операція «Вісла», була депортована до Кєрштанова, вісім кілометрів від Мронгова. Батьки сподівалися, що це тимчасово. Зрештою батько їздив у міжчасі до Угринова, сподіваючись на повернення. Потім, після 1951 року, коли Угринів опинився за кордоном Польщі, планував повенрнутися до кордону, якнайближче до рідного Угринова… Не він один сподівався, що за рік два зможе повернктися в прабатьківські сторони. Та дарма…
Поволі змирилися з долею і родина почала господарювати. «Територія там (на Мронговщині – С. М.) була гарна, але земля була слабенька – один пісок. Тому ми налаштувалися лише на вирощування худоби. Батьки працювали, а ми їм допомагали. Я мав ще шість років молодшу сестру Ольгу та брата Стефана, які також працювали з батьками. З нами приїхала також бабуня, батькова мати. І так ми там мешкали, господарювали. Наш тато був досить активним членом Українського суспільно-культурного товариства. Займався також церковними справами і був дяком. Він спільно з іншими організував церкву в Решлі і в Кентшині. Батьки жили на хуторі у Кєрштанові до 1970-их років. Тато знав, що там нема для нас, нащадків, перспектив і тому всіх нас посилав до шкіл…»
Володимир Сава середню школу з матурою закінчив у Мронгові. Опісля склав екзамении на медичний факультет Білостоцького університету. Після закінчення навчання, і одержання кваліфікації лікаря, переїхав працювати до Ольштина.
Про рідний Угринів пам’ятав все життя. Після депортації, уперше відвідав отчину будучи вже доролслою людиною, в 1974 році. Потім приїжджав до Угринова ще двократно шукаючи, зокрема, матеріалів до своєї книги. У рідному селі і полому світі зібрав щось зо триста фотографій та документи для книжки. У селі під Мронговом, в будинку, в якому жила родина Савів, організував зустрічі з депортованими угринівцями та їх нащадками, проводив матеріальні збірки для відновлення рідної церкви, в якій комуністи зробили склад міндобрив. В сумі вдалося зібрати блиько двадцять тисяч злотих, що дозволило відремонтувати рідний угринівський зруйнований храм.
Поділитися: