Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №26, 2024-06-30

Їй судилося стати жінкою, яка випередила свій час і вплинула на долю цілого покоління. Круті віражі та перехрестя її життя можуть стати сюжетом для захопливого історичного роману. Наталія Кобринська – перша жінка-письменниця Галичини, яка стояла біля джерел українського фемінізму, її називали піонеркою українського жіночого руху, вчителькою і наставницею Ольги Кобилянської та Лесі Українки. Невпинний хід історії породжує розвиток сміливих ідей у різних царинах буття. Правдолюбка, дослідниця, інтелектуалка, яка читала величезну кількість літератури різними мовами, Наталія Кобринська через все своє життя пронесла переконання: вільна жінка – освічена жінка.

Народилася Наталія Озаркевич (дівоче прізвище) 8 червня 1855 року в селі Белелуя Івано-Франківської області (тоді Станиславщина). У родині дотримувались українських традицій, цінували ґрунтовну освіту. Її дід Іван Озаркевич був знавцем і шанувальником української народної творчості, визначним культурним діячем, меценатом, знаним у Галичині театральним аматором. Батько – поважна особа – священник та депутат Галицького сейму. В родині було п’ятеро дітей: старший брат Володимир став священником і відомим культурно-громадським діячем, брат Євген був одним з найвідоміших лікарів у Галичині, брат Лонгин став відомим адвокатом, сестра Єроніма займалася просвітницькою діяльністю. Синам батько забезпечив університетську освіту.

Священницька родина – осередок освіти та культури

 З дитинства Наталія Кобринська звикла багато і спрагло читати, сімейна бібліотека була великою і різножанровою. Цінними стародруками з родинної бібліотеки користувався сам Іван Франко. Своїм дочкам Наталії та Єронімі, на відміну від синів, батько не міг дати вищої освіти, тому що в Австро-Угорській імперії жінки не мали доступу ні до університету, ні до гімназій. Але домашня освіта дала Кобринській знання достатні для того, щоб читати європейську класику та сучасників в оригіналі або в перекладі німецькою. Наталія була татовою дочкою, його улюбленицею. Окрім української та російської, вона добре знала німецьку, французьку та польську мови. Ще у юному віці саме книжка стала поштовхом до ідейного переконання й подальшого усвідомлення ролі жінки у суспільстві. Дім Озаркевичів був осередком української культури: в домі часто збиралася молодь, читали літературні твори, звучало фортепіано. На Галичині родини священників завжди були взірцем високої культури, освіти, національної ідеї. Якось допитлива донечка відшукала у підвалі будинку книжки, які не були вже для батька цікавими та цінними. Звісно, Наталія їх прочитала і побачила певні суперечності – чому жінка має коритися чоловікові? Адже в родині Озаркевичів панувала рівність і взаємоповага між батьками, а останнє слово нерідко залишалося за мамою. В родині Озаркевичів виховувалась ще двоюрідна сестра Наталії – Софія Окуневська, яку після смерті матері віддали на виховання у сім’ю Івана Озаркевича. Дівчина росла в компанії старшої двоюрідної сестри Наталії. Відтак Софія Окуневська та Наталія Кобринська вступили до вишу у Цюриху (Швейцарія). Перша – на медицину, друга – на економіку. Це сталося 1887 року.

Коли Наталії виповнилось 19 років, вона одружилася з Теофілом Кобринським, теологом, талановитим співаком і композитором. В них було вісім років щасливого і гармонійного подружнього життя, яке вони присвятили громадським та суспільним справам. Наталія Кобринська вбачала своє призначення не у хатній роботі та виконанні вузького кола домашніх обов’язків, а у служінні своєму народові, «реформі жіночого ґаздівства». Тобто вона свідомо відмовилась від класичної ролі жінки як домогосподарки. Теофіл повністю поділяв погляди молодої дружини, був її порадником, однодумцем, справжнім другом. «В Галичині добрих ґаздинь багато, а трудівниць духу мало», – говорив Теофіл Кобринський. Але, на жаль, сімейна ідилія була недовгою… 1882 року його життя раптово обірвалося. Смерть коханого чоловіка стала страшною втратою, перекресливши миттєво всі подальші плани і перспективи. Наталія у найгіркіший день свого життя обрізала пишні коси і поклала в домовину чоловіка. До кінця залишалася вірною своєму чоловікові, не пов’язавши свою долю більше ні з ким. 

Аби якось розрадити і витягнути доньку з важкого психологічного стану, люблячий батько везе Наталію до Відня, де вона входить до літературного студентського українського кола «Січ». Саме «січовики» спонукають Наталію Кобринську почати писати. Так, 1883 року з’являється перша повість «Пані Шумінська» (перейменована згодом на «Дух часу»), де влучно і промовисто Кобринська змальовує непокору онучки головної героїні усталеним традиціям, яких має дотримуватись жінка. Вона не хоче сидіти вдома і в’язати шкарпетки, натомість вона хоче вчитися. 

Еволюція свідомості вільної жінки

Отже, провідною ідеєю діяльності та творчості Наталії Кобринської стало питання становища жінки у суспільстві та шляхи його покращення. Формування і виховання серед українського жіноцтва почуття власної гідності, національної самосвідомості, бажання вчитися і здобувати освіту – це були ключові теми її творів та виступів. 1884 року в Станіславові вона ініціювала появу Товариства руських жінок. Кобринська так формулювала завдання «Товариства»: «Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була всебічним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків». Вона наголошувала: «Я через літературу  дійшла до зрозуміння жінки в суспільстві – тож хотіла і других повести за собою».  Перший з’їзд Товариства відбувся 8 грудня 1884 року, цю дату вважають початком українського жіночого руху. Наталія Кобринська мала чудові ораторські здібності, її палкі промови завжди слухали, затамувавши подих, адже вони були неймовірно сміливими як на той час, новаторськими, розширювали обрії світосприйняття. Також в її виступах переконливо звучала ідея щодо необхідності культурного об’єднання жінок західноукраїнських земель з Наддніпрянською Україною.  

1884-1895 роки – період найактивнішої та найпліднішої літературної діяльності Наталії Кобринської. Відтак 1884 року з’явилося її оповідання «Задля кусника хліба», яке високо оцінив Іван Франко.  Починаючи з 1885 року, вона активно листувалася з представниками української інтелігенції, мріяла про видання українського жіночого альманаху. У цій справі їй активно допомагав Іван Франко. І ось 1887 року мрія здійснилася: у Львові вийшла перша збірка альманаху «Перший вінок». На титульній сторінці були зазначені імена Олени Пчілки та Наталії Кобринської. За словами письменниці, історична цінність альманаху полягала в тому, що в ньому було зібрано думки й міркування жінок-письменниць про роль та місце представниць прекрасної статі у суспільстві, де урівнювалися права «національні і громадські», встановлювалася рівність між «русинкою та чоловіком». Аби знайти своїх однодумиць і залучити їх до спільного складання жіночого часопису, Наталія Кобринська написала понад 400 листів і адресувала їх жінкам у різних куточках України. Це була свого роду «сізіфова праця», бо відгукнулося зовсім небагато жінок. До альманаху було включено 45 творів різних жанрів 17 авторок із Галичини та України. Іван Франко не оминув увагою появу альманаху, високо оцінив «першу цього роду в українській літературі книжку, що є явищем надзвичайно важливим і симпатичним». Часопис жіночої творчості «Перший вінок» містив твори Лесі Українки, Олени Пчілки, Чайки Дніпрової, Людмили Старицької, Ганни Барвінок (Олександра Білозерська – дружина Пантелеймона Куліша), Уляни Кравченко, Анни Павлик, Софії Окуневської, Олесі Бажанської. Зі сторінок цього альманаху прогресивні жінки зверталися зі сміливою і майже безпрецедентною на той час ідеєю дозволити жіночу університетську освіту. Кобринська ініціювала також збір підписів під петицією до австрійського уряду з вимогою допустити жінок до вищої школи. Підписи збирали в багатьох областях Західної України.  Саме Наталія Кобринська однією з перших у Галичині почала організовувати дитячі садочки, щоб частково звільнити жінку. Відома сподвижниця українського жіночого руху та педагогиня Софія Русова продовжила справу Кобринської: «Визволення жінки не є акт фемінізму, а такий же природний вияв політичної та культурної соціальної еволюції, яким був акт визволення кріпаків, мурнів».

У мистецьких колах Кобринську називали «верховинською естеткою», до її порад дослухалися відомі українські художники. Аристократів вона приймала у сукні з треном, демократів – у хустці на голові, але добирала відповідну і дбайливо вив’язувала перед дзеркалом. 

Покровителька жіночих доль

У 1893-1896 роках Наталія Кобринська втілила велику і вагому ідею – організувала  видавництво «Жіноча бібліотека», видала три книги альманаху «Наша доля». Вона планувала розширити цю бібліотеку творами українських та зарубіжних жінок-письменниць, які б показали у своїх творах успішних героїнь, активно залучених у суспільну діяльність – освітню, громадську, культурну, політичну. Світова війна перервала працю над цим проєктом, ще й безпосередньо зачепила письменницю. 1915 pоку її було заарештовано та звинувачено у шпигунстві на користь Росії. Своїми зусиллями допоміг і врятував від австрійського концтабору адвокат, відомий український письменник Андрій Чайковський.

1918 pоку Наталія Кобринська підготувала збірку «Воєнні новели», в яких передала біль і трагізм долі українського народу, поділеного кордонами, втягненого у війни за чужі інтереси, де брат воював проти брата.  

Знаковим фактом біографії Наталії Кобринської була дружба з Ольгою Кобилянською – однією з її учениць та послідовниць. Вони часто бачились, підтримували одна одну, наснажували. Кобилянська теж поділяла феміністичні погляди і вважала, що жінка має бути насамперед особистістю – інтелігентною, освіченою, самодостатньою. Наталія Кобринська переконала Ольгу Кобилянську писати свої твори не німецькою мовою, а саме українською. Згодом Кобилянська присвятила  Кобринській один зі своїх найкращих творів – повість «Людина». 

Упродовж усього життя Кобринську непокоїла тема українського жіноцтва, боліло її серце… Вона багато їздила з виступами, була щира і відкрита до нових обріїв у спілкуванні, любила людей, саме вони та їхні погляди були її найціннішим відкриттям. 

Наталія Кобринська хворіла на тиф. Взимку, коли лютували січневі морози й заметілі, до одинокої письменниці по кілька днів ніхто не приходив. Трагічно закінчилося життя світлої та альтруїстичної жінки. Її знайшли мертвою в один з таких січневих днів. Датою смерті вказали 22 січня 1920 року. Як це часто буває, лише після смерті видатної особистості її працю оцінюють та визнають. Писали, що жінки втратили «велику Каменярку на новому визвольному шляху». Сама ж письменниця, ніби прагнучи відчути полегшення десь у вічності, заповіла написати на надгробній дошці: «Мене вже серце не болить». Попри виклики жорстокої доби Наталія Кобринська зуміла залишитися собою. Її слова й досі не втратили актуальності: «Вихвалюваний так часто європеїзм не повинен полягати на підпорядкуванні нашого духу чужині, на нехтуванні всього, що своє, він має базуватися на вмінні піднести себе і свою національність до висоти європейської культури; цього не досягнемо ніколи, доки не навчимося бути собою».

Поділитися: