Дарина Попіль ■ ПОГЯД ■ №39, 2022-09-25

Дім – місце сили, спокою, енергії, щастя. Для мігрантів відчуття дому буває змінним. Якщо комусь вдалось себе віднайти в іншій країні, то в людини з’являється два доми. Понад 7 років я промешкала у Варшаві. У певний момент, я навіть не зауважила, як мій рідний Львів мусів трошки вступити місця у серці Варшаві. Я кружляла поміж двома країнами і верталась до Польщі з України вже трохи так само, як до України з Польщі – до дому.

А потім прийшла затяжна пандемія коронавірусу. Поїздки  до коханого Львова зависли у повітрі на невизначений термін, що там подорожі, ходити можна було лише до супермаркетів і гуляти в масках. Життя стало на паузу. Ми вирішили побороти нудьгу, карантинні обмеження і спробувати пожити десь-інде. Не в своєму зручному «вдома» у Варшаві та Львові. Таким чином, майже 2 роки тому, ми опинились у німецькому Магдебурзі. Нудно нам тут на початках не було, адже довелось умебльовувати квартиру від нуля і адаптовуватись до нової країни, її мови, правил, законів. Але пандемії тут теж ніхто не відміняв. Поживши кілька місяців у суворому карантині, ми поїхали перед зимовими святами  на 3 місяці до Львова. Все-таки, насамперед, дім, там де серце. А моє серце, хай якби не любило Варшаву, належить місту Лева.

Так ми й курсували собі до зловіщого 24 лютого поміж країнами. Приїздили до Польщі, де залишилось багато родини, друзів та й моя робота в «Нашому слові», їхали ще на довше в Україну. До Магдебургу, де життя рухається повільно і без пандемії, ми особливо не рвались повертатись. Звісно місто має свої переваги: компактне, багато зелені, спокійне. Але домом воно нам так і не стало. Отож, до повномасштабного вторгнення росії в Україну, ми планували вернутись на постійно до Варшави або до Львова. Я дуже вболівала за останній варіант.

Наші плани полетіли шкереберть, як і в багатьох інших українців. Довелось залишатись у Німеччині, яка не тішила і не тішить далі, своєю доволі пасивною позицією щодо війни в Україні. Але принаймні вона відкрилась для українських біженців. До нас приїхали сестра чоловіка з двома дітками. За певний час родичі отримали соціальні виплати від держави. Згодом нам вдалось знайти їм квартиру, за яку Німеччина поки що також платить. Ми застрягли у Магдебурзі, адже період війни у Батьківщині, не найкращий час аби кидати роботи, шукати нові і переїздити. Наші кошти потрібні вдома, для підтримки армії та людей, що потребують допомоги.

З якою приємністю останні пів року згадуються попередні пандемічні клопоти. Вони видаються раєм у порівнянні з подіями в Україні. Тривожність сягає межі, усі повітряні тривоги у Львові я переживала разом з рідними і друзями онлайн. Щоночі в снах літали ракети, у мене стріляли, я фізично відчувала біль та навіть помирала.

Здавалось мій психічний стан у Магдебурзі, де я була у принаймні фізичній безпеці, був на багато гірший, аніж у моїх батьків чи друзів у Львові, де, як і у будь-якій іншій точці України, безпека – дуже відносне питання останнім часом.

Наприкінці липня я вирішила, що досить цього. Попри постійні прогнози про напад з боку Білорусі на Західну Україну, ми з моєю кумою та похресником зібрались і поїхали до дому. Її манила рідна, зелена, горбиста Східниця. Мене кликав мій древній, казковий Львів.

Всюди добре, а вдома… війна. І так, це відчувається навіть у доволі спокійному зараз Львові. Думаю, хто був на місці від 24 лютого, звик до нових реалій. Коли ж приїздиш після декількох місяців війни, яку спостерігала до цього лише онлайн, то в очі, вуха, ніс кидається відчуття, що все наче таке ж, але водночас дуже змінилось.

У повітрі де-не-де можна вловити нотки страху. Також десь на рівні других поверхів старих кам’яниць висить напруга і невідомість. Адже ніхто довкола не знає, що буде за годину, що завтра, а що за місяць. Нема знання, що принесе з собою наступна повітряна тривога. Усвідомлюєш, що навіть якщо не прилетить біда у твоє місто, вона може прилетіти кудись-інде. А вся Україна – це твій дім, тобі болить за кожен пошкоджений шматок її землі, за кожну поранену чи вбиту людину.

Я дуже боялась своєї першої повітряної тривоги не онлайн. І водночас відчайдушно прагнула її пережити, почути. Мені видавалось, що таким чином, я врешті об’єднаюсь емоційно і фізично в якомусь невидимому еґреґорі зі своєю країною і її мешканцями.

Моя перша тривога прийшла пізно ввечері. І справді була неприємною. Я трошки переживала. Але це був короткий момент. Я швиденько поскладала собі в голові думки і прийняла той факт, що справді: «прилетіти» може будь-де. Ніхто не застрахований. Ніде не є безпечно. Коли усвідомлюєш це, стає одразу легше.

Страх минув так само блискавично, як і прийшов. Наступні 3 тижні я провела на таких самих емоційних каруселях, як і всі. Нема тривоги: чудово, живеш поки можеш жити, робиш свої справи, зустрічаєшся з близькими, гуляєш, працюєш, щось купуєш, п’єш каву у кнайпі. Лунає тривога, трошки гальмуєш, думаєш про те, як було файно коли її не було, чекаєш сигналу про відбій. Після завершення, дякуєш Богу, що нічого близько не прилетіло і живеш собі далі до наступної тривоги. Я свідома того, що мій досвід, досвід Львова геть інший, ніж у «гарячих точках», містах, які обстрілюють щодня. Я захоплююсь людьми, які намагаються нормально далі жити у Харкові, Миколаєві… Там це справді реальність від обстрілу до обстрілу, там дуже страшно і небезпечно.

У Львові ж, якби не ці повітряні тривоги, забезпечені мішками з піском будівлі, «їжаки» на вулицях, комендантські години то можна було б подумати, що все гаразд. Але як я писала вище, змінився сам запах повітря, змінились обличчя людей, навіть не лиця, а самі очі українців стали іншими. Війна сидить у кожному з нас і смокче потрохи зі всіх енергію. Люди втратили свою безтурботність, вміння просто радіти і не боятись.

Але всюди добре, а вдома, хоча і війна, але таки – найкраще. Найкращі люди, найсмачніша їжа, найгарніші речі, найрідніше небо. Львів завжди був для мене місцем потужної сили, локацією, де я відпочивала на сто відсотків, я наче оздоровлювалась від самого клімату, омолоджувалась в енергії рідного міста, як в чарівному молодильному озері. Цього разу усе було схоже. А проте клятий «руский мір» забрав у мене відчуття стовідсоткової безтурботності, безпечності, «дзену», які були раніше. росіяни відібрали це у кожного українця і тих, що живуть в Україні на постійно і тих, які вертаються до дому із інших країн і навіть тих, хто перебуває далеко за межами Батьківщини. 

До речі, по дорозі до Львова, я заїхала до Варшави. Аж стало прикро, що я вже тут не мешкаю, а Варшава стала такою приязною до українців. Насправді тут у мене виникло відчуття, що я вже в Україні. Усі такі турботливі, хочуть тобі допомогти. Звідусіль чути українську мову. Польща, яка була багато років другим домом для мене, відкрилась по-сестринськи для українців, що тікають від війни і стала домом і для них.

Тож так, справді, ми – люди, що з власної волі або через трагічні обставини мусіли покинути свою рідну країну, можемо мати два доми, навіть три. Світ широкий – можна переїздити, подорожувати, міняти міста і країни. Але наше серце завжди буде кровоточити поки в нашому найважливішому домі, нашій Батьківщині буде війна. Тому де б ми не були, треба старатись робити, що можемо задля перемоги, щоб було знову як колись: всюди добре, а вдома… найкраще бо вдома – мир.  

Поділитися: