Роман Матвійчина ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №44, 2022-10-30

Czytelnia Towarzystwa “Proswita” w Wierzbicy 1884-1939. Rekonstrukcja, Kich-Masłej Olga,  Wydawnictwo “scriptum”, Kraków 2020, s. 270. 

Сьогодні усі погляди, звісно, прикуті до подій в Україні, але не менш важливим є  пригадування нашої історії на території Польщі. Для старших людей і їхніх нащадків, які давно живуть у Польщі, це збереження пам’яті, а для тих, хто нещодавно прибув з України, – нова цікава інформація про наше тутешнє буття. Так склалось, що дотепер на сторінках «Нашого слова» не було відзначено виданої ще 2020 року книжки д-рки Ольги Кіх-Маслей «Читальня Товариства «Просвіта» у Вербиці (1884–1939). Реконструкція». Книжка написана польською мовою. І поява цього видання тішить і є гарною нагодою до рефлексії. Праця містить чимало цікавого і може стати для читача стимулом до зміцнення національної свідомості і місцевого патріотизму. 

Це не перша праця пані докторки про Вербицю. Варто тут пригадати попередні: Ukraiński teatr amatorski we wsi Wierzbica. Pogranicze polsko-ukraińskie, lata 20. i 30. XX wieku, праця, надрукована в збірнику Artyści sceny i ekranu dwudziestolecia międzywojennego Europy Środkowo-Wschodniej w ujęciu semiotyki antropologicznej, seria: Studi@ Naukowe, tom 39, ss. 123-139 (2017), і дві книжки про вербицький греко-католицький цвинтар: «Ім’я усопшого. Каталог греко-католицького цвинтаря у Вербиці» (2014) і її польськомовна версія Nomen mortui. Próba odczytania cmentarza greckokatolickiego w Wierzbicy (2016). Це фотофіксація і опис надгробків (понад 550 могил) на підставі метричних книг. Значна частина пам’ятників на цьому цвинтарі – це унікальні роботи славних каменярів з Брусна. І Ольга Кіх-Маслей зробила великий вклад у реставрацію надгробків, яку організувало Товариство «Вербицька земля». Авторка книги розуміє, наскільки важливим є збереження пам’яті про Вербицю, і багато років активно працює у цьому напрямі. Про історію Вербиці вона розповідає також на зустрічах, симпозіумах і наукових конференціях, наприклад: «Werbycia (Wierzbica) zapamiętana. Jak pamiętają pokolenia?» (Загальнопольська конференція про краєвиди пам’яті, Катовиці, 2017). Село батьків описує і у статтях, наприклад «Земле наша вербицька» (НС №41/2009) і «Цвинтар у Вербиці – унікальна пам’ятка» (НС №37/2015), та в радіопередачах (Ольштин 2016).

Пані д-рка Ольга Кіх-Маслей – українознавиця, наукова працівниця Ягеллонського університету в Кракові. Авторка є дочкою переселенців з Вербиці в межах акції «Вісла». Батьки прищепили їй велику любов до рідного села. Тато – п. Михайло Кіх (1939-2021) – став відомим у середовищі вербичан як суспільний діяч і зразок до наслідування для інших. 

Село Вербиця, що стоїть над річкою Солокією (сьогодні це повіт Томашів-Люблінський, ґміна Любича-Королівська, біля сучасного польсько-українського кордону, перед війною – повіт Рава-Руська), знаходиться на території історичного і культурно-мовного та релігійного польсько-українського прикордоння. Перша згадка про Вербицю датована 1388 роком. Це одне з найстаріших поселень у регіоні. Село постійно розвивалося і до Другої світової війни майже цілком було українським. На початку 1939 року в 500 оселях мешкало 2110 жителів, серед яких 2030 – українці греко-католики, 10 – українці римо-католики, 45 – поляки, 25 – євреї. Багато селян загинуло під час війни. Частина мешканців 1946 року була переселена до Радянської України до сіл Оброшино і Басівка неподалік Львова. Рік 1947 став кінцем української Вербиці. В межах акції «Вісла» всіх мешканців було насильно виселено на північні землі, село – спалено, частину мешканців – вбито, а багато з них – запроторено до в’язниць і концентраційного табору в Явожні, який для маскування було названо Центральним табором праці (COP). Символом кінця української Вербиці стала смерть в Явожні останнього пароха, о. Юліана Криницького. Каплицю на Чернієві було знищено вже 1947 р., дзвіницю при церкві – розібрано 1952 р., а храм завалився 1992 р. (ходили чутки, що, можливо, завдяки «чужій» допомозі). Залишився лише цвинтар, один з нечисленних в околиці. 

Громадську організацію Товариство «Просвіта» було засновано 1868 року у Львові з метою культурно-наукового розвитку, консолідації суспільства та піднесення національної свідомості нашого народу. «Просвіта» у Вербиці почала діяти 1884 р. До цього часу в селі панувала суцільна неграмотність, за винятком поодиноких осіб з еліти. Сама «Просвіта» і її вербицький гурток припинили існування у 1939 р. Історія в книжці пані Ольги сягає 1939 р. – далі немає документів. На мою думку, члени «Просвіти» під час окупації, а може, і пізніше, не тільки зберігали сусідські і родинні зв’язки між собою, але, можливо, в обмеженій формі ще неофіційно вели просвітницьку діяльність. Акція «Вісла» 1947 р. перервала українське життя і розвиток і у Вербиці. Депортація передбачала заплановане розпорошення наших людей серед польського населення, а це мало поступово призвести до національної асиміляції. Сьогодні залишки вербичан і їхні нащадки живуть у «польському морі». І тим, що досі зберегли мову, віру і національну свідомість, тобто найцінніше, завдячують сільським елітам і «Просвіті». Приязна сусідська атмосфера, яка панувала у Вербиці, сприяла діяльності Товариства. Крім того, на мою думку, врожайна земля і працьовитість вербичан додатково давали змогу у вільний час проводити самоосвіту і тим самим уможливлювали широку діяльність Товариства. Разом з тим, завдяки постійному поліпшенню організації праці, сільськогосподарським курсам, механізації і купівлі високоякісного насіння та штучних добрив знаходилось щораз більше часу на освіту і культурні події в селі.

В монографії зроблено спробу реконструкції діяльності читальні товариства «Просвіта» в селі Вербиця. Для орієнтування читачів наведу зміст праці. Книжка починається вступним словом. Перша частина – це загальні відомості про Товариство «Просвіта» (обставини заснування 1868 р. у Львові, перші загальні збори членів, зміни статутів, організаційна структура, члени Товариства, члени читальні, члени з Наддніпрянської України, почесні члени Товариства, філії Товариства, читальні в Галичині, бібліотеки при читальнях, економічна діяльність Товариства). Друга частина присвячена читальні у Вербиці (дім, організаційна структура і розподіл праці, бібліотека, аматорський театр). В формі додатків долучено два архівні документи: «Зразкове село. Золотий ювілей читальні „Просвіта” у Вербиці» (текст з газети «Діло» 1935 року) і «Коротка історія читальні „Просвіта” у Вербиці в роках 1884–1934» (текст з фонду Центрального державного історичного архіву України у Львові). Книжка насичена фактами, датами, прізвищами, списками та табличними зіставленнями, що робить її справжньою історичною працею.

Книжка докладно змальовує діяльність «Просвіти» на фоні життя села. Серед успіхів членів вербицького гуртка треба згадати купівлю хати на читальню, а пізніше –побудову нового дому, який став осередком культурно-освітнього життя села, заснування у Вербиці власної крамниці та ощадничо-позичкової каси Райфайзена, побудову мурованої школи, заснування руханково-пожежного товариства «Січ», а згодом – такого ж товариства «Луг» і врешті товариства «Сокіл». Поступово за допомогою купівлі і подарунків було зібрано велику бібліотеку, передплачено численні часописи, засновано в присілку на Вільці-Вербицькій філію читальні, гурток «Сільського господаря». В читальні для охочих відбувались читання книжок і часописів вголос та цікаві події і курси, наприклад крою і шиття для жінок. «Просвітяни» організували сільський аматорський театр, заснували в селі кооператив, поставили пам’ятник Тарасові Шевченку, заснували численний хор, створили добровільний фонд допомоги іншим українським товариствам і регулярно підтримували фінансово головний осередок Товариства у Львові. У звітах з діяльності гуртка йдеться про постійну участь у ньому місцевого греко-католицького духовенства та інтелігенції родом з села.

На особливу увагу заслуговує графічне оформлення книжки. Обкладинка відразу впадає в очі, на останній сторінці – гарний кольоровий візерунок вишиванки. На кожній сторінці книжки з лівого боку повторюється оригінальна прикраса – сірі начерки орнаменту вишиванки. Численні високоякісні, дуже виразні фотографії колишніх мешканців села сприяють зацікавленню книжкою. Деяким знімкам майже 100 років! Наприкінці поміщено список ілюстрацій (59 позицій) зі вказівкою на джерело та долучено велику фотографію хору читальні у Вербиці з описом всіх представлених осіб. В чудових вишиванках хористів втілено культуру і духовне багатство села. Красу вишиваних сорочок вербичан можна також побачити на інших знімках. Навіть діти мали гарненькі вишивані сорочки (с. 184)! Ці світлини можна роздивлятися годинами.

Численність бібліографічних позицій свідчить, наскільки ґрунтовними були пошуки джерел. Бібліографію поділено на архівні матеріали (документи – 6 поз., рукописи спогадів – 3 поз., усні записи спогадів – 11 поз., довоєнні часописи – 6 поз.) та друковані матеріали (література українською мовою – 207 поз., література польською мовою – 102 поз., словники і енциклопедії – 10 поз., публіцистка – 45 поз. та вебсторінки в інтернеті – 6 поз.). Закінчується книжка особовим покажчиком. На останній сторінці обкладинки подано цитати з рецензій проф. д-ра Ігоря Галагіди з Ґданського університету та проф. д-ра Ярослава Мокляка з Ягеллонського університету. Публіцистична і наукова цінність видання безперечні.

Тож щиро дякуємо авторці за книжку і бажаємо подальших наукових успіхів! Дякуємо за всі написані «вербицькі» праці та діяльність, пов’язану з Вербицею. Знаємо, що сьогодні молодше покоління «живе в інтернеті». Тому, гадаємо, за кілька років варто опублікувати там електронну версію книжки. Всі особи з вербицьким корінням мають з нею ознайомитися! Гарантую, що більшість з них побачить своє прізвище серед численних діячів «Просвіти». Остання велика праця про Вербицю з’явилась 2019 року на гуманітарному факультеті Українського католицького університету у Львові («Село Вербиця в часи Другої світової війни та перші повоєнні роки»). Після на підставі цієї праці в «Історичній правді» була надрукована стаття «Вербиця. Історія одного села із Закерзоння». Микола Гаєвой написав там, між іншим, про випадок «примусового завербування місцевого пароха Юліана Криницького дрогобицьким НКВС»(?!). На мою думку, ця інформація не підтверджена документально і малореальна, можливо, помилкова.

Крім того, хочу за такої нагоди подати додаткові відомості про історію усталення дати смерті опікуна і активного діяча вербицької «Просвіти», довголітнього пароха о. Юрія Жука (с. 87, «Дата смерті не є певна»). Колись на металевій табличці на могилі була помилкова дата – 1920 р., яку, можливо, взято зі статті «В п’яту річницю смерти бл. п. о. Івана Зради» («Голос Христа Чоловіколюбця», N 5-6/1965). В книжці «Вербиця в історії і переказах» (2000) з’явилась дата 30.02.1922. Тоді я підтримував листування з дочкою автора, пані професоркою Лідією Коць-Григорчук (1926–2018), і попросив її перевірити дату в рукописі, бо лютий не має 30 днів. І вона відповіла мені, що має бути 20 лютого. Тому така дата подана в моїй статті «Вербиця – знаки пам’яті. Бібліографія» («Український альманах-2008», сс. 97–119). Пізніше на порталі архівної преси Libraria з’явилась газета «Діло», а в ній – подяка від родини за участь у похороні (11.10.1922) і посмертна згадка з датою смерті 1 жовтня 1922 р. (12.10.1922). Згадка ця була ще надрукована в українській, американській «Свободі» від 28.10.1922. Також о. д-р Богдан Прах у своїй монографії про духовенство (2015) фіксує цю саму дату (т. 1, с. 71). Така дата згадана також у книжках «Ім’я усопшого» (додаткова інформація на с. 195) і Nomen mortui (с. 180). І дата ця викарбувана тепер на могильному пам’ятнику.

До біографії о. Михайла Твердохліба (с. 87), діяча «Просвіти» і зятя о. Ю. Жука та його соратника, можна додати, що він був народжений 1888 р. На підставі брехливого доносу про москвофільські погляди його було відіслано до австрійського концентраційного табору в Талергофі. Пізніше він був катехитом у таборі для галицьких втікачів і виселенців у м. Гмінд. Після повернення до Вербиці добровільно зголосився і замінив о. Марка Ґіля (також відомого діяча вербицької історії) на посаді військового капелана УГА. Сповідаючи хворих на тиф вояків, заразився і помер 29.11.1919 в Летичеві на Поділлі. О. Іван Лебедович написав про нього: «Добрий священник, українець, громадянин, друг старшин та сердечний брат стрільців. Старшини і стрільці гідно віддали останню шану своєму улюбленому духовникові масовою участю в його похороні. Зложили його тіло в українській землі, яку любив до загину, зігрівав українське вояцтво, даючи приклад пожертвування зі свого власного молодого тридцятилітнього життя» («Польові духовники УГА», 1963, с. 199). Стефанія Твердохліб, вдова по о. Михайлові, дочка о. Ю. Жука, за фахом книгознавчиня (про неї у праці є згадки, що подарувала 40 книжок для вербицької бібліотеки, сс. 159 і 171), пізніше жила в Любліні і померла 15.01.1977. В газеті «Діло» маємо згадки, що пані Стефанія фінансово підтримувала українські школи на Волині, фонд «Голодній Україні» та інші патріотичні організації.

На закінчення хочеться побажати нам усім, щоб нащадки вербичан і далі підтримували пам’ять про славне минуле Вербиці та дбайливо плекали свою національну свідомість і патріотизм.

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

«Мені буде соромно, коли Маруся виросте, а я не буду для неї прикладом»: письменниця Каріна Саварина про війну, материнство та життя в Польщі

Семаковська Тетяна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2024-02-04 Мама — чи всім легко дається це звання? Ще донедавна тема безпліддя в Україні була...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*