Кася Комар-Мацинська ■ ГРОМАДА ■ №19, 2021-05-09

Національний перепис населення для меншини – це виклик і нагода не лише визначити свою чисельність, а й замислитись над власною національною приналежністю у контексті етнічного походження. Під час перепису 2011-го бурхливо обговорювалося акцентування лемківської ідентичності. Цього року на перший план виходить тема бойків. Передусім – через ініціативу вроцлавської організації для нацменшин «Калейдоскоп культур», голова якої, бойкиня, Ольга Хребор, започаткувала у фейсбуці флешмоб: його учасники встановлювали собі на аватарку (фото користувача) рамку із написом «Widzialni Bojkowie» («Видимі бойки»). На сторінці організації в описі акції читаємо: «Дехто думає, що бойків сьогодні немає. Вони невидимі, відсутні, загублені або просто вимерли. (…) Можливо, треба нагадати про їхню присутність? Національний перепис – це нагода самостійно заявити про свою національну та етнічну ідентичність».

Реакції на ініціативу були суперечливими, користувачі соцмереж написали сотні коментарів. У чому суть бойківського питання? Я вирішила поцікавитися у тих, хто має живу пам’ять про бойківське коріння, а також процитувати дослідників, які займаються питаннями етнічної приналежності.

Ольга Хребор, Вроцлав (батько народився в Ропєнці) – ініціаторка акції «Видимі бойки»

Для мене бути бойкинею означає бути українкою, яка походить з одного з регіонів Карпат. Мій зв’язок із місцем народження батька сильний, я прив’язана до тамтешніх традицій та змалку обожнюю гори. Думаю, що «наші гори» для багатьох українців з Польщі – це перш за все Західні Бескиди і Лемковина, де вони зустрічаються на «Ватрі», проте я своє дитинство пов’язую з Бещадами, вони мені найближчі.

Поштовхом до того, щоби встановити рамку на аватарку у фейсбуці, була розмова про книжку «Батьківщина яблук» (рецензію на неї читайте у «НС» №16 від 18 квітня 2021 року). Я усвідомила, що ми, нащадки бойків, – невидимі. Ми називаємо себе українцями і не надто зауважуємо свою другу ідентичність. Утім, коли рамка у фейсбуці з’явилася, я не сподівалася такого спалаху емоцій. Мені здавалося, що людям радше байдуже бойківське походження, бо ані наші говірки, ані інші особливості не є дуже виразними. Тому виникнення дискусії – це, як на мене, добре, бо цю тему починають обговорювати і поширювати.

Я думаю, що бойки у Польщі – це ніша, про яку мало хто чув і знає. Це, певно, трохи й наша вина, ми про себе не заявляли. Тому ця рамка була для нас, українців із «бойківським додатком». Для кращого усвідомлення свого місця походження, а може, й для натхнення. Навіть коли хтось не використовує говірку, не співає і не танцює, йому лишається хоча би мандрівничий аспект – гори. Вони дають стартовий пункт, контекст: моя ідентичність – ось там, де вони.

Андрій Філь, Ольштин (предки походять із сіл Завій та Яворець)

Я думаю, що ми повинні вказувати свою другу, регіональну, приналежність, коли є така можливість. Поляки так чинять – кашуби, курп’ї, мазури, то чому українці з Польщі мали би цього не робити?

Дехто вбачає в ідеї акцентування бойківського походження сепаратизм. Я з цим не погоджуюся. Українська національна свідомість серед бойків є сильною і стабільною. Вони будуть ставити бойківську ідентичність на другому місці, щоби показати свою винятковість.

Перепис 2011 року показав, що у Польщі проживає близько 250 бойків. Усі ці люди вказували свою другу ідентичність паралельно з українською. Якщо таких заяв цьогоріч буде більше – це перевага для всіх нас. Передусім тому, що той, хто шукатиме достовірні дані про бойків у Польщі, натрапить на результати перепису і побачить, що вони – українці. Холодна статистика – це кращий аргумент у суперечці з тими, хто створює альтернативні наративи, у яких ці дві ідентичності є повністю відокремленими.

У попередньому переписі, відповідаючи на питання про приналежність до другої етнічної групи, я вказав бойківську. Я тоді ще жив у Ґданську. Пригадую здивування на обличчі жінки, яка записувала мої відповіді. Вона вже чула про українців у місті, але про бойків – ніколи. У той момент вона про нас дізналася. Я хочу, щоби таких людей стало більше.

Андрій Попович, Кошалін (предки походять із сіл Матяшова Воля, Бахлява, Тисовець, Келчава)

Спершу пригадаймо, як виглядала ситуація 10 років тому. У 2011-му більшість українців, які мешкали у Польщі, були з нацменшини. Сьогодні ми становимо невеликий відсоток посеред моря української міграції, велика частка якої залишиться у країні на постійне проживання. У цьому контексті змінюється також образ українця для більшої частини суспільства. Ще 10 років тому це був нащадок переселенців, зараз – трудовий мігрант. Отже, нам, представникам нацменшини, варто задуматися над тим, як заново віднайти своє місце в «українському просторі».

Ті, хто на додачу до української національності вкажуть, що вони бойки, відзначать свою етнографічну своєрідність. Різноманітність цінна. Я думаю, що багато з нас, українців за походженням, які живуть у Північній Польщі, можуть не усвідомлювати свого коріння. А зараз спостерігається великий інтерес до пошуку слідів своїх предків. Може, саме тому бойківська свідомість прокидається? Коли я ставив рамку на аватарку у фейсбуці, то думав, чесно кажучи, не стільки про українців, скільки про поляків, які, мабуть, вперше поцікавляться, хто такі бойки. Дізнаються, що в них була власна говірка, іконопис, дерев’яна архітектура. Ми часом самі цього не знаємо, знаходимо інформацію про це у книжках чи інтернеті замість почути від своїх дідів та батьків. Чесно кажучи, я навіть трохи заздрю лемкам – вони дуже добре зберегли регіональний вимір своєї культури. Ми розчинилися у «загальному українстві».

Якщо вписати у браузер слово «бойко», 70% результатів пошуку – це тексти у стилі «народ, якого немає», «залишки покинутої цивілізації». Мені здається, що збереження такої ситуації і мовчання шкодить. Записатися в анкеті як бойко – це одна з можливостей подолати цю проблему.

Коли я чую про «бойківський сепаратизм», відказую: говорити про щось таке немає підстав. Але я розумію, звідки беруться побоювання. Українська ідентичність довго була чимось дуже делікатним, що треба було відстоювати. Сьогодні, мені здається, ця свідомість є сильною, тому ми маємо змогу побачити її різні відтінки.

Наталія Кертичак, Варшава (предки походять із сіл Скородне, Дзюрдзів)

Для мене найголовніше у переписі – вказати передусім свою українську ідентичність. Бойківська – це своєрідна цікавинка.

Побачивши акцію у фейсбуці, я поставилася до неї з певним застереженням, тому що зрозуміла, що досі ніде не з’являлася аналогічна ініціатива з боку української меншини, і мені цього бракує. Бо коли бойківська йде у парі з українською – все гаразд. Гірше буде, якщо вона її випередить або заступить. Хоча я не скажу, наскільки ця загроза може бути реальною. Можуть бути люди, в яких є лише спогади або залишки ідентичності української нацменшини. Можливо, їм легше заявити, наприклад, про бойківське коріння? У моєму випадку розуміння української самосвідомості доповнюється знанням про те, до якої етнічної групи належали мої дідусі та бабусі. І це – мій привід позначити поруч із українською також бойківську ідентичність.

Маріанна Яра (Сянік)

Я маю багато друзів, які підкреслюють своє «бойківство», сама вже багато років працюю з темою цієї культури, вона мені дуже близька. Разом з дочкою Сусанною ми досліджували пісні Західної Бойківщини, підтримуємо співпрацю з бойківськими осередками культури, їздимо з колективами на фестивалі. Тому я одразу підтримала флешмоб, який розпочала Ольга Хребор. Утім, я попросила її дописати у рамці, що бойківська ідентичність належить до української. Для нас це може бути очевидно, але, живучи на Сяніччині, я відчуваю, що існує певний небезпечний тренд, коли про бойків згадують окремо від українців. Як, скажімо, про якихсь «нащадків волохів». Відбувається щось на кшталт присвоєння бойківської культури польською, і це роблять люди, які неприхильно або навіть інколи вороже ставляться до українців.

У цьому контексті згадаю про Бойківський музей у Мичківцях. Колись я привела туди екскурсію – і чого ми наслухалися! Усе на перший погляд гарно: тут піч, тут – діжка, ціла стіна вишиваних рушників (не завжди з Бойківщини)… а тоді нам вмикають фільм Анджея Потоцького, і ми слухаємо, що це – народ, якого вже нема, мовляв, були тут колись бойки, звані верховинцями. Я постійно дискутую на цю тему з керівником, пропоную йому відповідну літературу, доводилося навіть приводити туди експертів, зокрема Наталю Кляшторну з Києва.

А бойки в горах таки є. І хоча багато з них пережили виселення, зокрема і в межах акції «Вісла», а потім ще й «вирівнювання кордонів», свою ідентичність вони зберегли. Вони самоорганізовуються, наскільки можуть. Варто згадати хоча би «Бойківську ватру» в Устриках-Долішних. Разом з гуртом «Відимо» ще кілька років тому ми провели мініфестиваль «Бойківське літо». На мою думку, під час перепису нам треба вказувати свою приналежність навіть задля того, аби під час різних екскурсій по Бещадах дітям і дорослим не говорили, що бойків там уже нема. Цю ідентичність треба зберігати, щоби підкреслити творчу самобутність. Наприклад, у виконанні польських ансамблів часто доводиться слухати українські пісні з Центральної України, подані «за зразком» бойківського фольклору.

Так само, як у Польщі більше говорять про лемків, в Україні найважливіші мешканці Карпат – це гуцули. Отже, навіть там бойківську культуру не завжди зауважують, вона ще не посідає таке місце, на яке заслуговує, попри те, що існують тематичні товариства, проводяться різні заходи. Цього ще замало.

Ще треба зазначити, що бойки у Польщі підтримують тісні стосунки з бойками в Україні. Безперечно, є зв’язок між Західною та Східною Бойківщиною. Ми зі «Співанкою» з Мокрого їздили у Турки на конкурс бойківської пісні і навіть здобули перше місце. Пам’ятаймо, що український етнос складається з кільканадцяти етнічних та етнографічних груп, і дуже важливо плекати те, про що нам постійно «нагадує» наш генетичний код.

Чи комусь із поляків захочеться вказати в анкеті себе як бойка? Я не розраховую на це. Ті, що асимілювалися, навіть будуть остерігатися, аби їм випадково не «приписали» українства. А наша справа – доводити, що бойко – це українець. Не поляк, не волох чи інший «замішанець».

Григорій Суханич, Краків

Як лемко я з одного боку розумію, що бойки відчувають потребу підкреслювати свою окрему чи додаткову ідентичність, але з лемківської перспективи я бачу в цьому теж певні загрози. Як на мене, на наших очах проводиться політика, яку інтенсивно реалізовували ще у міжвоєнній Польщі та після війни, – поділ українського етносу на окремі групи. Лемки особливо відчувають це від 1989 року. Бойки мали би бути обережнішими, щоби не потрапити у таку ж пастку. У найновішому примірнику часопису «Ватра» ми пишемо про те, як колись розроблявся проєкт із заохочення лемків ідентифіковувати себе з так званим «карпаторусинським народом». Це правда, що повної української свідомості на всій Лемківщині не було, але мені завжди здавалося, що з Бойківщиною такої проблеми не існувало. Зараз я чую різні голоси, і це дещо тривожить. Звісно, це все специфіка «гірської свідомості», її треба враховувати. У тому, аби заявляти про свою ідентичність, немає нічого поганого. Але треба пам’ятати, що результати перепису будуть знаряддям в руках польської влади. І вона, якщо матиме у цьому свій інтерес, зможе використовувати їх, як захоче.

Томаш Косєк, антрополог, дослідник Східних Карпат (Культурознавство, Ряшівський університет, Сянік)

Справді, не так просто пояснити, хто вони – сьогоднішні бойки у Польщі. Це певна група людей, яких об’єднує регіональне походження предків ще до виселення. Вони використовують для самоідентифікації термін «бойко» як певний етнографічний конструкт, які встановили науковці на зламі ХІХ і ХХ століть для опису мешканців частини Карпат.

Звісно, багато дослідників більше би акцентували на об’єктивних чинниках ідентичності (матеріальна, нематеріальна культура, релігія, мова), а менше уваги приділяли би самосвідомості, яку, до речі, цілими десятиліттями узагалі не досліджували. Утім, для сьогоднішніх бойків (нащадків людей, які втратили велику частину своєї спадщини через виселення) на цьому і спирається ідентичність.

Віднайти її – це ніби побачити на карті Бойківщини село, де колись жили наші діди. Тут варто пам’ятати, що ще на початку ХХ століття тривали дискусії про те, де знаходиться межа між Бойківщиною та Лемківщиною. Наприклад, Ян Фальковський зі Львова зараховував землі західних бойків до Лемківщини. Звісно, остаточно у Польщі перемогла концепція Романа Райнфуса з Кракова, який визначив умовний кордон між бойками та лемками на Високому ділі (пасмо гір Волосян і Хрещата, розташоване в західній частині Західних Бещад, на схід від долини річки Ослава), але це все дає уявлення про те, наскільки ці розмежування були плинними і суперечливими.

Окрім цього, бойки – це гірське, руське населення. Важко сказати, скільки з них мали національну свідомість до виселення; мені здається, що велика частина, хоча, певно, не всі. При цьому більшість взагалі не вживала слова «бойко». Воно використовувалося переважно для опису «тих других», «за горами». Себе вони називали гірняками, долинянами чи верховинцями. Відтак для визначення більшої групи термін «бойко» був прийнятий етнографами, а популяризований – краєзнавцями, працівниками музеїв, авторами путівників, підручників та вчителями, і зрештою прижився. І зараз наступні покоління використовують його для самоідентифікації. Це варто усвідомлювати, особливо в контексті неідеальності інструментів, якими на зламі ХІХ і ХХ століть користувалися етнографи, що запропонували це слово для окреслення мешканців частини Східних Карпат.

Бойки ніколи не були такими популярними, як гуцули чи лемки. Гуцулів дуже швидко відкрили і почали популяризувати з огляду на їхній колорит, кераміку, різьбу, строї. Лемки перебували близько до Кракова, звідки дослідники часто їздили на польові дослідження. Бойківщина була поміж ними, доступ до неї був складнішим, а сприймали її водночас як більш архаїчну.

Безперечно, кожна національність має свої відтінки. Певні дослідники описували їх в контексті віднаходження «ядра народу», визначення національних рис та етносу. Утім, були теж групи, які не хотіли піддаватися жодним національним концепціям (деякі з них і далі проживають у певних районах східних Карпат). Для декого головними є мова та релігія, для когось іще – краєвиди та земля, ще хтось підлаштовується під стандарти суспільства.

Щодо національного перепису: як ми добре знаємо з історії – переписи населення завжди мали політичне значення і були інструментом в руках влади. Це держава пропонує категорії в анкеті – от у міжвоєнній Польщі не було можливості вказати себе як українця. Згодом результати переписів творять певні класифікації, які можна підтримати або маргіналізувати. Отже, побоювання щодо того, що може зробити держава з «бойківськими» заявами, певною мірою обґрунтовані. А якщо ще подивитися на настрої, які панують у Південно-Східній Польщі, стає зрозуміло, що корінний український елемент тут замовчується. Безпечніше говорити про «русинів», ніж про «українців», навіть якщо йдеться вже про міжвоєнний період. У використанні цих термінів помітне копіювання політики ІІ РП. Про це свідчить хоча би новий ролик Підкарпатського реставратора пам’яток архітектури, у якому говорять про регіональну спадщину поляків, євреїв, німців, бойків та лемків – жодним словом не згадуючи про українців. І це – не поодинокий випадок.

Фото надані авторкою статті

Поділитися: