Вигнані українці. До 75-х роковин акції «Вісла»

Анна Вінницька ■ АКЦІЯ “ВІСЛА” ■ №18, 2022-05-01

Богдан Грицковян народився у селі Воля-Матіяшова, що неподалік від Балигроду Ліського повіту. Під кінець квітня 1947 року унаслідок акції «Вісла» його переселили на західні землі Польщі. Цей день він пам’ятає добре – йому було вже дванадцять років. Польське військо оточило тоді село, і дві-три години пересувалося по горах навколо нього. Аж ось нарешті до їхньої хати спустився жовнір і сказав, що протягом двох годин вони мають бути готові, оскільки їх переселятимуть. Спочатку родина у це не вірила, але потім прийшов другий жовнір і наказав, аби батько йшов у світлицю на збори господарів. Там офіцер повідомив усім, що за дві години українців виселять.

 – Наше село було невелике, нараховувало всього 56 господарств, але попри це, у нас дуже часто відбувалися якійсь військові акції. Пам’ятаю, що майже кожного місяця був похорон убитих поляками селян. У Бещадах поляки з нами обійшлися найгірше, ніхто стільки зла нам не вчинив, як вони. Військо Польське у моєму селі спалило кілька хат. Вночі приходили партизани УПА, – згадує Богдан Грицковян.

У селі жив усього один поляк із трьома своїми синами – решта мешканців були українцями. Син цього чоловіка, коли тут почались організовуватися польські адміністративні структури, став членом Управління безпеки (Urzędu Bezpieczeństwa). Він часто висилав до села польське військо. Тоді загинуло кілька українців, а один із убитих був випускником Вчительської семінарії у Криниці. Саме він увечері попередив родину Грицковянів, що наступного дня прийдуть поляки. Так і сталося. Зранку бабця Богдана Грицковяна встала, запалила в печі й розбудила батька, кажучи, що село оточили. Минуло, однак, всього кілька хвилин – і солдати почали стріляти неподалік їхньої хати.

 – Воля-Матіяшова розташовувалася в долині серед гір. До лісу вела польова дорога, саме нею втікали партизани, й армія відкрила по них вогонь. За деякий час жовніри прийшли до нашої хати й наказали старшому брату Ярославу одягнутися, взяти лопату й піти з ними, – розказує Богдан Грицковян.

Вони вирушили за стодолу, де лежав поранений чоловік. Жовніри наказали Ярославу копати могилу. Коли хлопець вирив яму, ті вкинули у неї ще живу людину, яка кликала на допомогу, і наказали Ярославові засипати її землею. Він відмовився це зробити. Тоді жовніри його побили. Прийшла бабця Ярослава й відтягнула його від військових. Нарешті один із них сказав, аби дитині дали спокій, й вони самі засипали могилу… Після того Військо Польське немовби втекло з села.

Тим убитим був Михайло – випускник Вчительської семінарії у Криниці. Його родина мешкала у горішньому кінці села, тому батьки Богдана сказали йому побігти і повідомити їм про те, що їхній син помер. У той час родичі Грицковянів намагалися рятувати чоловіка – руками розкопали могилу, він був іще живий, однак невдовзі помер.

Фото надане героєм статті

– Коли 24 лютого в Україні вибухнула повномасштабна війна, мені зразу пригадалося, як ми втікали під час акції «Вісла». Картини жінок з дітьми, що евакуйовуються, нагадали жорстокий 1947 рік. Тому я дуже переживаю через війну в Україні, бо знаю, що значить бути вигнаним зі своєї землі. На щастя, у нас під час виселення не стріляли – військо нас пильнувало та ескортувало, але не чинило нам кривди. Ми також не були свідками бомбардування наших сіл, тому страшно подумати, через що мусять проходити біженці з України, – каже Ольга Грицковян, дружина Богдана (з дому Романець), родом із Тиряви-Волоської.

Під час виселення пані Ольга мала сім років. Вона пам’ятає, як її батько стояв біля порожньої стайні й ридав вголос. Дітей було четверо – батько посадив їх на віз і повіз до пункту зборів у Залужі. Там вони чекали під відкритим небом кілька днів. Ольга Грицковян згадує, що тоді їм не було що їсти. Батьки взяли з собою корову, то мали хоч молоко. Нещодавно брат нагадав Ользі, що коли вони плакали з голоду, один із польських жовнірів приніс їм супу. Жінка цього не пам’ятала.

За кілька днів українців посадили в потяги й повезли на західні землі. Ніхто не знав, куди їде. Їх везли у вантажних вагонах по кілька родин – корови разом з людьми, діти спали на соломі.

Село Тирява-Волоська нараховувало аж 1200 господарств, понад половину – польських. До війни це було містечко з костелом, церквою, школою, магазином, касою «Стефчика».

Родина пані Ольги потрапила до села Зомброво біля Колобжеґа. На той час всі найкращі хати вже були зайняті переселенцями з Волині – родину пані Ольги поселили в будинку, який не мав ані вікон, ані дверей. За кілька днів з села виїхала німецька родина, й вони зайняли їхню хату, але перед тим поляки винесли з неї всі меблі та інші вартісні предмети.

 – Батько отримав хазяйство, близько 7 гектарів землі, але без жодних господарчих будинків. Було лише приміщення для худоби – стайню для коня тато вже сам зробив. Це був дуже важкий час, ми мусили тяжко працювати, аби допомагати батькам, – згадує Ольга.

Її тато помер, коли йому було всього 52 роки, залишивши шістьох дітей. Після його смерті родина отримала господарство в іншому селі – там уже були допоміжні приміщення, але протягом двох років не було світла.

 – Наш пункт збору знаходився у Гічві. Там ми просиділи чи не шість днів, оскільки туди звозили з гір інших українців. Одного дня прийшло двоє міліцейських і почали щось шукати.   Один із них побачив мій ровер, вигукнув: «Це ровер, який забрали у мене бандерівці» й відібрав його. Він у мене був іще до виселення… – каже Богдан Грицковян.

Під час переселення на західні землі з ними їхали семеро польських жовнірів та один офіцер, які добре ставилися до українців. Однак в Освенцимі з’явилися інші військові.

 – Там ми стояли чи не добу. Жовніри ходили уздовж вагонів і забирали чоловіків. Зібрали приблизно десятьох людей, серед них був мій батько, – розповідає пан Богдан. –Військові повідомили, що чоловіки підуть до пекарні й принесуть усім хліб. Коли солдати вже рушили, один із них запитав мене: серед них є твій тато? Коли я підтвердив, він сказав: біжи за ними, плач і не відпускай батька. Так я і зробив. Після цього виявилося, що чоловіків вели насправді до табору праці у Явожні. Мій батько врятувався. Із дев’ятьох осіб, яких забрали до Явожна з нашого села, повернувся лише один, а всі інші загинули.

Родину пана Богдана поселили в селі Тшеб’ятково, що неподалік Битова. Раніше там опинилися 15 родин «з-за Буга», у селі жили також німці. Через кілька днів після приїзду українців скликали до однієї хати і повідомили їм: якщо вони захочуть піти до сусіднього села, муситимуть взяти у солтиса посвідку, на якій точно буде вказано, о котрій годині йдуть та о котрій повертаються.

Ольга з Богданом познайомилася у 1962 році. Якраз тоді вона почала працювати вчителькою у початковій школі в Слупську і привела дітей на спектакль до  лялькового театру, у якому працював Богдан. Через рік вони повінчалися, у них народилося двоє дітей: доня Оксана та син Андрій. Ольга Грицковян закінчила Педагогічний ліцей у Слупську, а після того – україністику в Щеціні. Згодом вона викладала українську мову в кошалінському пункті навчання.

 – Пам’ятаю, ще коли я навчалася у школі разом з іншими учнями «з-за Буга», над українцями страшенно знущалися. Бувало, що нас били. Однак після завершення початкової школи лише я з нашого села вступила до середньої, яку закінчила успішно. Я довела, що українці не здаються, – каже пані Ольга.

Богдан Грицковян закінчив Народний університет у Ясєні біля Битова, після чого отримав роботу у Ляльковому театрі у Тухомі. Згодом склав заочні акторські екзамени, які дали йому можливість роботи також у Драматичному театрі. Він кілька років пропрацював актором у Ляльковому театрі у Слупську, а переїхавши до Кошаліна, організував там ляльковий театр «Пухатек». Потім був у воєводському управлінні Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ) і разом з тодішнім секретарем Володимиром Серкізом організовував українське життя на Помор’ї.

 – Ми змалку забирали своїх дітей у рідні сторони, аби показати їм, звідки наш рід. Згодом вони вже у студентському віці самі їздили в Бещади, а нині возять туди власних дітей. У нашій родині завжди важливими були українські звичаї та традиції, – каже Ольга.

Вона додає, що важкою для неї була поїздка до Тиряви-Волоської у 2018 році. Якраз тоді вони з донею та зятем поверталися з України й вирішили відвідати рідне село. У пам’яті пані Ольги все ще були липи, які посадив дідо, і криниця біля них. У 2015 році вона її сфотографувала, а через три роки вже не змогла впізнати це місце, оскільки липи зрізали, а криницю засипали. Там росла рівно підстрижена трава.

Пані Ольга у своїй пам’яті, однак, і далі зберігає картину: біля рідної хати стоять липи, що їх посадив дідо, а біля них – криниця, з якої можна напитися цілющої води. Бо доки живою є пам’ять, доти триває наш рід.

Поділитися:

Схожі статті

«Мені буде соромно, коли Маруся виросте, а я не буду для неї прикладом»: письменниця Каріна Саварина про війну, материнство та життя в Польщі

Семаковська Тетяна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2024-02-04 Мама — чи всім легко дається це звання? Ще донедавна тема безпліддя в Україні була...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*