Аліна Кувалдіна ■ КУЛЬТУРА ■ №9, 2023-03-05

Українська документальна стрічка «Будинок зі скалок», що розповідає про дітей та вихователів Лисичанського центру соціально-психологічної допомоги, цьогоріч вперше в історії отримала номінацію на відому американську кінематографічну премію «Оскар». Фільм спільного виробництва України, Швеції, Данії та Фінляндії був профінансований Держкіно України, копродюсерами є Дар’я Бассель і Вікторія Хоменко від компанії Moon man. Стрічка показує, як поблизу лінії фронту складаються долі дівчат та хлопців, котрих забрали від батьків через неналежний догляд. Ми поспілкувалися з другим режисером та лінійним продюсером «Будинку зі скалок» Азадом Сафаровим і дізналися, які складнощі виникали під час зйомок, що не ввійшло до кінцевого варіанту стрічки та як фільмові вдалося почати змінювати реальність.

На самоті з війною

Ідея стрічки виникла у данського режисера Сімона Вільмонта. Ми знімали разом інший фільм на сході України під назвою «Віддалений гавкіт собак». Це була історія хлопчика, який росте з бабусею біля лінії фронту, бо його мама померла і саме бабуся стала опікуном. Вона була головною людиною в його житті, яка оберігала, давала тепло і підтримувала так, щоб він емоційно зміг пережити цю війну. На жаль, під час зйомок їй інколи ставало погано через проблеми зі здоров’ям. Ми якось подумали: «А що, якби бабусі, не дай Боже, не стало? А що, якщо є такі діти, які без батьків, без бабусиної допомоги, на самоті з цією війною?» 

Так з’явилася думка зняти сиріт, які живуть близько до лінії фронту. Думали зафільмувати історії в інтернатах, а потім врешті-решт дійшли до цього притулку. Це такий незвичний заклад. Якщо батьки зловживають наркотиками або алкоголем і не доглядають за своїми дітьми, то тих забирають сюди на дев’ять місяців. Коли в біологічних родинах перестануть пити, знайдуть роботу та облаштують помешкання, дітей повертають. А якщо цього не стається, тоді через дев’ять місяців дітей передають в кращому випадку в прийомну родину або в будинок сімейного типу, а в гіршому – в інтернати.

Для них це таке собі чистилище. Діти усвідомлюють, що вони зараз або повертаються до батьків, або їдуть в якесь інше місце. Це не так, що у них немає цього розуміння. І весь цей час єдині, хто поруч з ними, – це виховательки. Якщо дитині пощастило – вихователька дуже добра, вона підтримає та допоможе.

Складнощі зйомок

Створення документального фільму – це, по суті, щоденні складнощі. Коли ти знімаєш художній фільм, то можна спланувати, домовитися, орендувати локацію, підписати контракти з героями, дати їм сценарій… В документальній стрічці все відбувається вживу. 

Ми чотири місяці добивалися, щоб нам дозволили взагалі зайти в інтернат чи притулок. Інтернатна система така ж закрита, як в’язниця або СІЗО, навіть гірше. Було також, що зйомка припала на карантин і нас знову не хотіли впускати. Ще був випадок, коли п’яний батько бігав за нами з сокирою та погрожував вбити, коли ми приїхали з соціальною працівницею.

Також з емоційної точки зору це дуже складний фільм для зйомок. Діти не приховують своїх почуттів, емоцій. Там були моменти, коли, наприклад, дитина чекає на маму в свій день народження, сидить біля дверей з ранку до вечора. А мама не приходить. І ми, дорослі, знаємо, відчуваємо, що вона не прийде. Я думаю, і дитина знає, але все одно чекає, має надію. І от всі це розуміють, але ніхто не може набратись сміливості та розказати, що маму насправді не варто чекати, бо вона не прийде.

Боляче також, коли до тебе підходить дитина і говорить: «Слухай, мені тут кажуть, що я можу піти в прийомну родину, але я боюсь, що мої батьки будуть вважати мене зрадником, якщо я піду». І це каже одинадцятирічна дитина, в якої батьки п’ють цілими днями, максимально перестали нею займатися. Але от вона думає про почуття своїх батьків. 

Або коли дитину забирають в інтернат і є така традиція, що всі прибігають з нею прощатися. І всі плачуть, бо це ніби відпускають в потойбічний світ. 

Грали з дітьми футбол

Налагодити зв’язок з дітьми – непростий процес. Там є така цікава фраза в кінці фільму, коли Коля читає казку своїм молодшим сестрі та братові. В кінці він резюмує: «Це означає, що людям не можна довіряти». Тобто це діти, яким дуже часто брехали і вони зневірилися в дорослих.

І ти не можеш просто прийти і сказати: «Привіт, Коль, просто вір мені і все буде нормально». Так не діє. Ти маєш поступово, крок за кроком отримувати його довіру. Ми кожного разу приходили та збирали всіх в актовому залі, бо там міняються діти, і казали: «Дивіться, ми знімаємо документальне кіно. Це кіно про вас. Нас тут нема, не звертайте на нас увагу. Але кажіть нам одразу, якщо ви не хочете, щоб вас знімали або якщо раптом ви потрапили в кадр і вам це не подобається, піднімайте руку. Ми зупинимо цей процес».

Плюс ми не тільки знімали, а спілкувалися з ними, грали футбол. Інколи разом їли, просто теревенили, грали в карти. Щоб вони зрозуміли, що не є для нас тільки об’єктами і ми цінуємо те, якими вони є і що вони відкривають нам свої історії. І це не було швидко, а поступово. 

Що не ввійшло в стрічку

Є стільки моментів, які не ввійшли в фільм, і я про це дуже шкодую. Багато часу також пішло на монтаж, бо вибрати зі знятих нами 250 годин півтори години – це грандіозна робота. 

Ми в 2019 році їхали з режисером Сімоном та Оленою Розвадовською, правозахисницею, котра допомагала в зйомках, до села Кримське. Почалася дуже сильна злива і ми ледь не застрягли в дорозі, бо вода піднялася і ми їхали через ями. Витратили на цю поїздку десь чотири години, щоб отримати дозвіл у мами дівчинки, яку знімали пів року. І жодного кадру про історію цієї дівчинки в кіно не ввійшло. Бо під час зйомок ми знімали одну історію, але зрештою зрозуміли, що повинні розповісти іншу історію. І таких моментів було багато.

Наприклад, ви бачите в епізодах якихось героїв, але це не означає, що ми їх знімали п’ять хвилин. Просто в результаті ми зосередилися на чотирьох історіях. Але зафільмували, можливо, десять, можливо, дванадцять історій, можливо, і більше.

Також була сцена, коли один хлопець йшов до інтернату і він обійнявся з другом, вони буквально кілька хвилин стояли обійнявшись. На вулиці чекала машина, але жоден з вихователів не посмів підійти і сказати, що на нього чекають. Всі просто стояли і плакали. І в цей момент я побачив, що плаче і мій режисер також, Сімон. Ми з ним дуже довго працюємо і я ніколи не бачив, щоб він плакав. 

Мені здається, ця сцена – це була кульмінація мого документального життя. І, на жаль, цей кадр не потрапив у кінцевий варіант. У нас не вистачило часу розкрити цю історію. 

Не змогли просто поїхати після зйомок

Цей фільм загалом унікальний, він допоміг запустити багато процесів. Якби ми не зустрілися з Оленою Розвадовською, то не створили би фонд «Голоси дітей» (voices.org.ua), який зараз допомагає багатьом. 

Коли знімали «Будинок зі скалок», в якийсь момент ми зрозуміли, що просто не можемо зробити фільм, відправити на фестиваль, отримати нагороду і все, почати робити наступний фільм. Це було б лицемірством з нашого боку. Ми бачили, що тим дітям, які в притулках, потрібна психологічна допомога. 

Олена тоді була правозахисницею та волонтеркою, працювала на Сході з 2015 року. Також допомагала нам під час зйомок. І ми почали на неї, можна сказати, тиснути, аби вона масштабувала свою роботу. Це тривало кілька місяців, поки Олена не погодилася відкрити фонд, але за умови, що я працюватиму разом з нею.

І коли ми зареєструвалися офіційно, то почали допомагати спочатку саме героям фільму, а також вихователькам, бо вони також вигоріли. От уявіть собі, два чоловіка приходять знімати в притулок і їм уже важко. Вони приїжджають і їдуть, а ми говоримо про виховательок, які 20-30 років бачать ці історії, які через себе їх пропускають. У них немає ні супервізорів, ні терапії, ні психологічної допомоги. Нема нічого, щоб допомагало їм хоч комусь виговоритися. Тобто ми в притулку зняли фільм, а фільм створив фонд, котрий повернувся і допоміг притулку.

Після початку повномасштабної війни діяльність фонду масштабувалася. Ми асистували в евакуації, до нас почало звертатися багато людей за психологічною підтримкою. Про нас почали писати світові медіа, нас підтримували Опра Уінфрі, Мадонна та багато інших зірок, ми отримували фінансову допомогу з усього світу, від Канади до Австралії. Зараз у нас десь дев’ять осередків по всій країні, ми також надаємо допомогу онлайн для переселенців, які виїхали закордон.

Допомогти мати родину

Ми зняли цей фільм також, аби показати опосередковані наслідки війни. Бо коли ми говорили про війну з 2014 року, то говорили про якісь явні, очевидні речі. Наприклад, зруйновані будинки, загиблих та постраждалих людей. 

Але є й інші наслідки, котрі не завжди відразу помітні. Наприклад, коли через фінансові труднощі на Сході і втрату роботи батьки починають зловживати алкоголем та наркотиками і не турбуватися про свої родини, своїх дітей. І коли ми спілкувалися з виховательками, вони також казали, що це сильно прогресувало з початком російської агресії. Зрозуміло, що зараз через повномасштабну війну це може ще більше погіршитися. 

Тож ми маємо на державному рівні надавати якісну психологічну допомогу дітям. Ми маємо на державному рівні боротися проти інтернатів. Не треба їх перейменовувати в санаторії.

Наш фільм правозахисники також хочуть використовувати як адвокаційний інструмент в боротьбі з інтернатами. Окрім того, буквально позавчора до нас звернулися соціальні служби в Дніпрі. Вони хочуть показувати «Будинок зі скалок» молодим батькам, які приходять забирати дітей в прийомні родини. На їхню думку, це унікальний фільм, який показує: через що проходять діти. І батьки, які їх забирають, мають розуміти ці складнощі. 

Я дуже сподіваюсь, що фільм стане таким собі посібником для батьків, соціальних працівників і держави, буде використаний для якогось шкільного курсу. Щоб ми всі, хто мають сім’ю, розуміли, що це дано не просто так і дуже важливо. Тому й іншим потрібно також допомогти мати родину.

***

Наразі Лисичанськ є тимчасово окупованим. За словами Азада Сафарова, усіх дітей та працівників притулку вдалося вивезти у безпечне місце ще в перші дні повномасштабної війни. Зараз більшість з них перебуває за кордоном. 

Поділитися: