Світлана Лагуз ■ СПОГАДИ ■ №19, 2022-05-08

Божена Зінкевич-Томанек – про неї так багато хотілося сказати, що здавалося неможливим вмістити розповідь про цю неймовірну людину в одну статтю. Ми розмовляли про дитинство, родину, активність української громади у Кракові. Про навчання у Москві, кафедру україністики Ягеллонського університету. Про теперішню Україну і українців у Польщі. Це мало бути інтерв’ю, але будуть спогади.

Останній раз ми спілкувалися по телефону кілька тижнів до того, як вона пішла з життя. Обговорювали новий проєкт до Шевченківських днів. Пані Божена підготувала і записала для нього огляд листів поета і коментарів шевченкознавців. Як і до всього, що робила, підійшла дуже сумлінно і відповідально. Також проаналізувала записи, підготовані іншими, і сказала, як на її думку було б краще. І що наступного року, якщо концерт буде проходити наживо, варто теж записати його на відео і розмістити онлайн, щоб більше людей могли його побачити. Якби вона знала, як зміняться пріоритети активності українців за рік…

В дитинстві пані Божена була польськомовною. Батьки не розмовляли з нею українською – так було спокійніше для всіх. Важко і часом небезпечно було бути українцем в ті роки. Пані Божена пригадує епізод, коли почала грати на фортепіано якусь мелодію, а мама її зупинила. «Не грай! Не грай!» – стривожена стрімко увійшла до кімнати. Такого в житті малої Божени ще не траплялося. Зазвичай батьки заохочували її вправи за фортепіано, але не цього разу. Про причини такої реакції вона дізналася лише через багато років: ноти, які їй тоді припали до вподоби, виявилися гімном України Михайла Вербицького.

В 60-х роках почалася «відлига». Люди тоді були активні: збиралися, організовували якісь українські вечори, співали пісень. 

– Тим більше дуже дивно, що зараз, коли в Польщі стільки українців, ми маємо ситуацію, що Об’єднанню українців у Польщі бракує людей, – ділилася переживаннями пані Божена. – Це парадокс: у Кракові, кажуть, вже близько 100 тисяч українців (було рік тому – авт.), досить багато приходить до церкви, а нас в організації не стає більше.

«Я вболіваю за українську громаду і за те, що відбувається в Україні» Божена Зінкевич-Томанек

– Я вболіваю за українську громаду і за те, що відбувається в Україні, – говорила пані Божена. Вона не відмовляла в допомозі нікому.

Один з волонтерських напрямків, яким пані Божена займалася, – безкоштовні уроки польської мови для мігрантів з України:

 – Ми побачили, що людей в церкві все більше і більше. Отець Петро якось запитав: «Чи можемо ми чимось допомогти цим людям? Може б, запровадити уроки польської, щоб новоприбулим було якось простіше віднайтися в Польщі?» Всі погодилися і дружно подивилися на мене. Зрозуміла. Добре, буду.

«Мама керувалася почуттям обов’язку, щоб не сказати – місії» Пшемислав-Богдан Томанек

Пані Божена була справжньою. З тих, хто не вміє лукавити і повністю присвячує себе справі, яку робить і любить. 

– У всій своїй діяльності, як професійній, так і громадській, мама керувалася почуттям обов’язку, щоб не сказати – місії. Звісно, вона ніколи не говорила про це в такий спосіб. Вона взагалі не любила багато говорити ні про свою діяльність, ні про свої заслуги. Просто повністю занурювалась у справу, роботу чи діяльність, – згадує син Божени Пшемислав-Богдан Томанек. – Мама була зразком справжнього вченого, який постійно з цікавістю стежить за мовними явищами, із запалом шукає та пристрасно розповідає про нові знахідки, а потім намагається їх систематизувати та науково описати. Вона ніколи не дбала про кар’єру в нинішньому розумінні цього слова. Завжди повторювала, що її цікавить не тиражування статей і книжок на «академічний ступінь», а дослідження сучасної української мови. Після офіційного виходу на пенсію вона не припинила зв’язки з університетом чи кафедрою україністики, відвідувала всі заходи і до самого кінця була науково активною. Останні дві книжки були завершені навесні минулого року, коли мама вже потрапила до лікарні. Тож редагувати і готувати їх до друку довелося вже мені і маминій подрузі професорці Еві Коморовській. На жаль, мама не дожила до їхньої публікації. Вона завжди була надзвичайно зануреною в суспільні справи, була палкою патріоткою, яку хвилювали, насамперед, питання долі України, але також і Польщі, громадянкою якої вона була. У 1980 році вона брала участь у створенні NSZZ Solidarność при Ягеллонському університеті. А коли в серпні 1991 року в Києві вирішувалося питання незалежності України, мама стояла перед будівлею Верховної Ради разом з іншими активістами, тим самим тиснучи на депутатів, щоб вони якнайшвидше проголосили незалежність України. 

«Хочу щось залишити своїм внукам, щоб побачили обличчя своїх предків. Вважаю, що це важливо» Божена Зінкевич-Томанек про свій родовід

– Відданість і почуття обов’язку мами характеризували її найкраще та вплинули на її життєвий шлях, – продовжує син Божени Зіневич-Томанек. – Цим вона завдячує вихованню свого батька і мого діда Зенона Зінкевича (1911-1990) – людини видатного інтелекту та високої культури. Дід закінчив юридичний факультет Львівського університету імені Яна Казимира, склав нотаріальний іспит, але після війни внаслідок тогочасних обмежень не міг працювати за фахом, тож присвятив себе праці у краківському відділенні Агробанку. Дідусеві батьки жили у Львові: мій прадід о. Михайло Зінкевич (1883-1976) і прабабуся Ольга (1889-1980), уроджена Чмола. У численних поколіннях Зінкевичів, а також інших гілок роду, з якого походила моя мама, ми знаходимо політиків, учених, діячів, офіцерів, а також багато греко-католицького духовенства: священників та парохів, і навіть папських шамбелянів. З історії ХХ століття варто згадати постать Івана Чмоли (1892-1941), видатного українського діяча, у добу Першої світової війни – офіцера і полководця Українських січових стрільців, а згодом – співзасновника української скаутської організації «Пласт» і професора гімназії в Дрогобичі, якого там же розстріляли працівники радянських каральних органів у 1941 році. Моя мама також залишалася вірною сімейному посланню, в якому говорилося про необхідність бути активним і брати участь у суспільно важливих справах. Майже до останніх тижнів свого життя, стурбована станом справ у Польщі та Україні, вона не пропускала жодної демонстрації на захист громадянських свобод і прав людини, незалежно від стану свого здоров’я та поточної наукової роботи.

Докторка Божена Зінкевич-Томанек пів століття викладала в Інституті східнослов’янської філології Ягеллонського університету, кілька років була заступницею директора закладу. Була співзасновницею кафедри україністики в Ягеллонському університеті, авторкою підручників і словників для польських студентів української філології та багатьох наукових праць у галузі мовознавства. Нагороджена Орденом княгині Ольги, отримала почесний докторський ступінь Донецького національного університету імені Василя Стуса. Була активною членкинею правління краківського гуртка Об’єднання українців у Польщі та парафіяльної ради при краківській греко-католицькій церкві.

«Божена працювала не для слави» Роман Любинецький, член краківського гуртка Об’єднання українців у Польщі

– З Боженою ми познайомилися після її повернення до Кракова з навчання, з її батьками – раніше, – розповідає Роман Любинецький. – Вони були дуже активними у справах Українського культурного товариства, у церковному житті. Божена після приїзду теж завзято включилася в нашу діяльність. Вона була дуже доброю людиною. Багато часу і праці присвятила створенню кафедри україністики. Вона не трудилася для слави, не старалася знаходитись на першому місці, була дуже мудрою. Вміла працювати в не завжди сприятливих обставинах того часу. В Об’єднанні українців у Польщі вона не раз була членкинею управи, певний час навіть погодилася очолювати краківський гурток. Ми регулярно організовували якісь заходи, концерти, зустрічі з діячами, письменниками. Божена у всьому брала участь, була дуже активною оптимістичною людиною. Як пішла на пенсію — продовжувала займатися наукою, писала книжки, багато їздила разом з чоловіком. Ми ще сміялися з нею: не маєш часу, бо ти на «емеритурі». Пам’ятаю, як вона була дуже вражена, коли її давні друзі з часів навчання в Москві підтримали анексію Криму. Вона не могла з тим примиритися. Казала, що думала, що має приятелів, що з ними можна було до якогось часу розмовляти, критикувати радянську владу і таке інше. Але виявилося, що, як казав Володимир Винниченко, – «російський демократ закінчується там, де починається українське питання». Вона перестала спілкуватися з ними. Божена була членкинею парафіяльної ради при церкві. Зараз її нам дуже бракує. Ми часом були не згідні в якихось питаннях, сперечалися. Але вона завжди дуже культурно і спокійно вміла захищати свою позицію, мала тверезий, об’єктивний погляд на світ і на людей. У всьому можна було з нею порадитися, вона охоче допомагала. Вона завчасно відійшла, але встигла зробити багато доброго. 

«Краківська україністика без Божени Зінкевич-Томанек – вже не та і такою ніколи не буде» Оксана Баранівська, докторка, професорка кафедри україністики Інституту східнослов’янської філології Ягеллонського університету.

– Божена Зінкевич-Томанек – легенда польської україністики. Ми працювали разом шість років на кафедрі, а поза кафедрою разом укладали підручники з української мови, їздили на наукові конференції, – розповідає Оксана Баранівська. – Для мене була велика честь, що пані докторка запропонувала мені стати співавторкою підручника, я завжди буду їй за це вдячна. Професорка уміла поєднувати все і всюди встигала. Для нас вона є прикладом відданості справі, науці, родині, друзям. Це була настільки доброзичлива, щира, енергійна людина, яких мало. Вона переймалася всім і всім хотіла допомогти. Шістнадцять років поспіль пані Божена підтримувала мою ідею Міжнародного орфографічного конкурсу з української мови, допомагала в її реалізації – доброю порадою, підказкою. Я знала, що якщо в чомусь сумніваюся, то пані Божена завжди добре порадить. На пенсії вона брала активну участь у житті кафедри. Коли приходила – це для нас було свято. Краківська україністика без пані Божени вже не та і такою ніколи не буде. Вона її збудувала, жила нею. Кожен злет україністики був для пані Божени святом, будь-яка проблема – болем. Сьогодні ми відчуваємо смуток, що з нами вже рік її немає. Нам бракує її аргументів, порад, доброго слова, ідей. За кожну пораду, чуйне слово, професіоналізм пані Божени завжди була і буду їй вдячна.

Божена і Кристіан були напрочуд гармонійною парою

У помешканні пані Божени і її чоловіка Кристіана Томанка майже все так, як було за її життя.

– Я нічого не переробляв в її кабінеті, – каже Кристіан. – Дехто радить змінити помешкання, щоб перестати думати про Божену. Я не можу і не хочу цього. Часом я звертаюся до неї, питаю – ну як ти там, Боженко, на небі? Часто відвідую її могилу на цвинтарі. А якось переглядав її українську бібліотеку і натрапив на книжку, де вона залишила закладений олівець і підкреслила слова. Було таке відчуття, ніби вона ось щойно працювала над якоюсь статтею…

Вони познайомилися студентами в клубі «Під ящурами». Потім Божена поїхала вивчати російську філологію до Москви. Одружилися в серпні 1965 року, щоби Кристіан міг приїжджати до коханої. А через рік Божена експромтом завершила навчання, аби повернутися до Кракова. Вони були напрочуд гармонійною парою. 

– Дякуючи їй, я пізнав інший світ – українську культуру, історію, багато цікавих людей, – каже Кристіан.

Всюди разом, вони багато відвідували концертів, мандрували, були членами Товариства Юзефа Тішнера. Їздили до України, завжди привозили звідти повні торби книжок. Все це купувалося за власні кошти і потім мігрувало на кафедру.

Божена навчала студентів українській граматиці нестандартно – вчила їх також пісень, історії. Була принципова. Якось синові на екзамені з граматики поставила трійку. Колеги дивувалися – як, власному синові – трійку? «Ну як я йому дам четвірку, якщо це не була найкраща відповідь?» – з усмішкою пригадує Кристіан. 

Спогадів багато і всі вони сповнені любов’ю. Божена й надалі залишається присутньою в його житті. «От, наприклад, раптом чомусь звернув зі звичайної велосипедної траси і поїхав до центру міста на Гродську, куди зовсім не збирався. А там – демонстрація проти війни в Україні. А, тепер зрозуміло. Божена би ніколи такого пропустила, то вона покерувала. Так і пройшов з демонстрацією увесь маршрут до російського консульства», – каже Крістіан.

А я слухаю і теж чомусь зовсім не сумніваюся, що то пані Божена покерувала чоловіком. І навіть більше – дуже живо уявляю, як десь там, в небесній канцелярії, саме зараз вона активно підіймає всі Сили Світла, щоб допомогти Україні вибороти перемогу. Адже Україна – то її місія, і вона просто б не могла інакше.

Поділитися: