Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №32, 2020-08-09

Ще під час навчання у Ґданському університеті одного пізнього осіннього вечора я потрапила на вечір білоруської поезії у затишному дворику в Сопоті. Організувала його моя подруга та однокурсниця – Надзея з Мінська.

Вірші білоруських поетів читали мовою оригіналу тодішні студенти – білоруси, які приїхали на навчання до Польщі, а переклади цитували друзі-поляки. Тоді вперше я почула про Янка Купалу – найбільш відомого білоруського поета, життя якого припало на злам ХІХ і ХХ століть, відтак його роль для білоруської літератури порівняти можна зі значенням великих романтиків – польського Адама Міцкевича чи українського Тараса Шевченка.

Вірші Янки Купали справили на мене велике враження, так само як почута чи не вперше літературна білоруська мова. Якщо вже вдаватися до аналогій – його біографія нагадує радше життєпис молодшого на декаду українського поета Павла Тичини, ніж письменників «Розстріляного відродження». Адже Янка Купала у певний момент теж був змушений піти на компроміс із режимом. Попри успіхи у створенні незалежної, патріотичної поезії, заляканий під час численних допитів Купала погодився писати схвальні комуністичні вірші без жодної художньої вартості. Унаслідок цього він пережив психічний розлад, а в 1930 році – спробу самогубства. Перебуваючи у глибокій депресії, він підписує відкритий лист зі зреченням від національних ідей. Гине за нез’ясованих обставин у готелі «Москва» 1942 року. Є три версії причин смерті: випадкова загибель, самогубство і вбивство.

Вірші білоруського поета згадалися мені у середині липня цього року, коли політична атмосфера в Білорусі перед серпневими виборами загострилася. Низка опозиціонерів, активістів і журналістів – затримана, частина з них ув’язнена, ведеться також неясна гра з підрахунками підписів під листами на підтримку незалежних кандидатів. Із середини червня у Мінську та інших більших містах Білорусі проходять акції протесту. А все тому, що навіть офіційні рейтинги демонструють підтримку нинішнього президента Олександра Лукашенка та його диктатури на рівні лише 3%. Унаслідок цього білоруси – вперше за 30 років своєї незалежності – відчули надію на демократичну зміну влади. Вони називають цю акцію «Я, ми 97%».

Дехто пояснює це тим, що вже виросло нове покоління громадян, для якого доступ до незалежних джерел інформації в інтернеті є очевидним і природнім, як повітря. Вони готові до боротьби за свободу та справжні демократичні цінності. Утім, не обійшлося тут і без іншої причини – цинічного ставлення Лукашенка до пандемії коронавірусу: в Білорусі не вводили практично жодних карантинних обмежень, не закривали кордонів, не посилили санітарний режим. Сам президент наголошував, що особисто не бачив жодного вірусу, і людям, що бояться захворіти, рекомендував сауну, алкогольні напої та їзду на тракторі. Внаслідок цього (а також відповідного коригування статистик) у Білорусі, за офіційними даними, майже ніхто не помирає від COVID-19, зате помітно зросла смертність від несподіваної пневмонії.

Спостерігаючи зараз за подіями в Білорусі, важко не згадувати український контекст Майдану, 2014 року та російсько-української війни. У Мінську влада заходить вже дуже далеко, залучає міліцію, зриває демонстрації, вивозить активістів, а також робить усе для посилення інформаційного хаосу – у цьому пострадянські спецслужби видаються найбільш витонченими та вправними у світі. Отже, білоруські «правоохоронці» з особливою жорстокістю ставляться до незалежних журналістів та блогерів, а з іншого боку – світові медіа не виявляють великого зацікавлення у вістках зі Сходу. Усе це, разом із контролем грошових переказів з-за кордону на підтримку громадських активістів, має на меті залишити білорусів сам на сам із владою та нагадати їм про їхнє місце на периферії цивілізованої Європи.

І знову згадується, наскільки великою підтримкою для України, яка виривалася з рук режиму Януковича, була допомога і відкритість сусідньої Польщі й на політичному, і на суспільному рівнях. Зараз білоруси не можуть на це розраховувати, оскільки Польща зайнята власною величністю, хоробрістю та самодостатністю, і готується до святкувань 100-ліття «Дива над Віслою», яке захистило Європу від більшовицької навали. Розпашіла національна гордість польської влади та добряче підгодованих Москвою націоналістичних середовищ, здається, засліпили багатьох людей достатньо, аби вони не помічали небезпеку, яку означатиме загострення ситуації в Білорусі та продовження конфлікту в Україні. Утім, «польські патріоти» більшу загрозу бачать з боку підляських білорусів, які хочуть організувати в Біловежі 15 серпня «Kupalle» – своє традиційне свято Івана Купала. Націоналістичні кола сприймають це як ворожість щодо Польщі, неповагу до держави, образу релігійних та патріотичних почуттів поляків і профанацію національного свята. Все це аж надто нагадує атмосферу довкола перемиської «Ночі на Івана Купала» 2016 року, яка й досі не відбувається через напружені польсько-українські відносини. Неозброєним оком видно, що хтось намагається посилити погане ставлення до білорусів у Польщі (так само, як це вдалося зробити протягом останніх чотирьох років у випадку українців) вже заздалегідь, поки в Білорусі ще не відбулися справжні зміни.

Коли я питаю Надзею, яка вже 13 років мешкає у Польщі, про те, що зараз відбувається в Білорусі, вона відповідає, що намагається про це не думати, але, поки там не проллється кров, як у Києві, – ані білоруси не доб’ються свого, ані світ не зацікавиться проблемами мешканців цієї країни. Надзея усвідомлює, що за Лукашенком стоїть «Великий брат», що це він роздає карти, тобто подолати нинішнього президента – це лише перший крок у напрямку справжньої незалежності.

Янка Купала, справжнє ім’я якого – Іван Домінікович Луцевич – перші свої вірші писав польською, а згодом, окрім творчості рідною мовою, займався також перекладами українських класиків, захоплювався Тарасом Шевченком. Переклав його «Заповіт» білоруською, присвятив йому також два своїх вірші.

У зламаних долях героїв віддзеркалюються зламані долі націй. У цьому випадку полякам, яким вдалося добитися того, за що тільки борються білоруси, не зашкодило би хоч раз сховати власну гордість до кишені і спробувати мислити у дальшій перспективі. Керуючись національним інтересом, треба рухатися вперед і саме так його спрямовувати, а величність не вдасться збудувати поодинці, коли за спиною дихає «Великий брат». У солідарності легше пережити поразку, хоча насправді у кінці хотілося би відчути смак спільної перемоги.

Фото з сайту Мой.by

Поділитися:

Категорії : Погляди, Політика

Схожі статті

Історія однієї нелюбові на тлі першого українського Майдану

Дарина ПОПІЛЬ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №24, 2021-06-13 Третій роман української письменниці, літературознавиці, перекладачки Оксани Луцишиної отримав нещодавно Шевченківську літературну премію. До цього...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*