Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №47, 2022-11-20

Війна Артема та його родину застала у Києві. Тоді було страшно, адже ще не було зрозуміло, як далі розгортатимуться події, чи встоїть Київ й Україна. Своїми переживаннями, бойовим досвідом та творчістю Артем Чех поділився з «Нашим словом».

Розкажіть про свою творчість та як війна вплинула на неї?

Перед початком великої війни я писав роман, і це був найбільший роман за обсягом і за задумом, який брався писати. Сподівався, що встигну його закінчити до початку війни. Ніхто ж не знав, коли саме вона почнеться… На жаль, не встиг, і тому довелося зробити паузу – багато роботи по службі, мій час не належить мені цілком та я й сам великою мірою теж. Намагався знайти час, якщо не писати, то хоча б редагувати написане. На цьому моя творчість наразі закінчується, окрім того, що час від часу намагаюся писати оповідання, але зазвичай це виходить не дуже вдало. Проза вимагає багато часу, наполегливості й зосередженості, та на службі це все в дефіциті. Також додається стрес, що не дуже добре впливає на творчий процес. Але я все одно весь час щось пишу: щоденники, якісь статті, колонки.

Скільки років ви професійно займаєтесь письменництвом?

Не знаю звідки починати відлік професійності. Це питання досить складне – від першої книжки чи першої публікації?

Думаю, що від першої публікації.

Перша публікація була, коли мені було 17 років – це було 20 років тому, – але я не згоден називати себе професійним письменником тоді. Себе навряд чи б назвав професійним письменником і від першої книжки, бо це була швидше спроба намацати літературний ґрунт, набити гулі, щось зрозуміти для себе про ремесло. Зрештою, моя професійна письменницька діяльність, мабуть, розпочалася років 5-6 тому, коли почала приносити мені гроші.

Нещодавно у Варшаві була прем’єра екранізації фільму «Я і Фелікс» за мотивами вашої книги. Режисеркою фільму була ваша дружина. Розкажіть про процес створення фільму, адже, як знаю, між сценаристом та режисером часто виникають непорозуміння. Як це відбувалося у вас?

Я був у процесі роботи над романом «Хто ти такий». Основну сюжетну лінію виписав, але ще треба було дуже багато працювати. Тоді Ірі запропонували знімати кіно і запитали, чи є в неї сценарій і чи є в неї історія. Вона тоді якраз взяла почитати недописаний рукопис роману. Їй дуже сподобалася історія, і вона запропонувала мені разом написати сценарій для повнометражного фільму. Ми написали сценарій. Варто сказати, що це за мотивами, а не повноцінна екранізація книги. Тому особливо ми з нею не сперечалися в жодних моментах. Потім почався знімальний процес. 

Як мені відомо, у фільмі також грала ваша дитина?

Так, наш син грав мене маленького – Андрій. Дивно трохи було. Ти бачиш у своєму сині себе, коли дивишся готовий матеріал, пізнаєш у ньому себе маленьким. І це складно якось осягнути і зрозуміти, ніби ти зміг зазирнути у своє дитинство. Враховуючи те, що книжка автобіографічна, історія, яку знімали, більшою мірою схожа на ту, яка була у мене в дитинстві, то це був надзвичайний досвід.

Коли ви вирішили піти захищати Україну зі зброєю в руках?

Я пішов до війська ще у 2015 році. Тоді я теж писав книжку «Район «Д», яку не встиг дописати, але дописав її вже в АТО.

Скільки ви були в АТО?

10 місяців.

Ви були добровольцем чи вас мобілізували тоді?

Як доброволець.

Це ви, мабуть, були також учасником Революції гідності?

Так, з першого дня. Це було так давно, здається, ніби це було в минулому житті. Навіть не пам’ятаю, як це все у нас починалося. Пам’ятаю, що ми з дружиною прийшли у перший день і до останнього були там. Усі ключові події були разом з нами, а ми були з ними. Це було дуже давно, після цього стільки всього відбулося. Насправді складно зараз говорити про Революцію гідності, враховуючи, що у нас триває велика війна за виживання нашої української нації. То був такий стартовий майданчик для нас, для людей, які творять історію України й відроджують Україну зараз.

Як і коли ви вирішили піти до військкомату вже у 2022 році?

Насправді питання так не стояло: «вирішив чи ні». Просто треба було це робити одразу. Ми знали, що рано чи пізно почнеться війна – це було очевидно, все до цього йшло. Лише було питання, коли саме. І за два дні після початку повномасштабної війни було оголошено часткову мобілізацію, ну а я перебував у резерві першої черги. Тобто мобілізація стосувалася і мене. Стало очевидним, що мені доведеться знову йти до війська, почнеться війна чи не почнеться. Я не встиг тоді добігти до військкомату, вона почалася. Перші два дні ми з сім’єю провели у квартирі – це було страшно, це було неприємно. Знав, що мені треба йти до війська, але не міг залишити їх. Зрештою Іра з сином змогли виїхати на дачу до друзів за Київ, а я в той же день поїхав до своєї військової частини у Вінницьку область. У моєму мобілізаційному розпорядженні зазначено, що у разі такої ситуації мушу з’явитися до своєї частини, де раніше служив. Я приїхав тоді у свою частину, але не встиг оформитися, і залишився ночувати з хлопцями у казармі для того, щоб вранці піти в штаб, оформити всі документи та знову вступити у свій батальйон. Але вночі їх усіх підняли і повезли у південному напрямку – я залишився без свого батальйону, залишився один у порожній казармі вночі. Поняття не мав, що робити далі. Зранку почав ловити попутки, аби повернутися до Києва. Це тривало два дні, їхав якимись порожніми електричками, ледь доїхав додому. Телефонував у військкомат, якось намагався прийти, була комендантська година, було важко взагалі кудись пробитися. Зрештою один мій товариш сказав, що у них є місця у київській теробороні. Не роздумуючи одразу пішов туди. Так і почалася моя служба.

Яка у вас військова професія та які завдання виконуєте на службі?

Я стрілець, у нас стрілецька рота. Завдання виконуємо на кордоні з білоруссю, і вони абсолютно різні: патрулювання, охорона, спостереження. Зараз це насамперед боротьба з дронами, які залітають до нас з північного боку.

Нещодавно у фейсбуці бачила ваш пост, де ви писали, що найбільше про вас знає ваша психотерапевтка. Ви звернулися до фахівця після повномасштабного вторгнення чи раніше?

Звернувся після початку повномасштабної війни. В якийсь момент запідозрив у себе депресію. Люди, які страждали депресією, теж запідозрили в мені свого брата по нещастю. Я приїхав у Київ, звернувся до спеціаліста, вона підтвердила. Розумію, що мушу з цим щось робити, і чому не робити щось з цим зараз. Певно, зараз не найкращий час для цього, але чому б ні. Однак варто зазначити, що сама депресія у мене не пов’язана з війною. Підозрюю, що вона в мене вже років 10, а то й більше. Настав час із цим щось робити. Я також ходив до психолога й після АТО, у мене не було посттравматичного синдрому, але була така армійська депресія, пов’язана з поверненням до цивільного життя.

Багато ми з вами згадували сім’ю. Де вони зараз і як часто вам вдається побачитися чи поспілкуватися з ними?

Сім’я залишилася в Україні. Десь через два-три тижні після початку війни вони з дачі з-під Києва переїхали до Львова, провели там трохи більше місяця і на початку травня повернулися до Києва. Я маю звільнення приблизно раз на три тижні, тому бачуся із сім’єю з певною регулярністю, але хотілося б частіше. Розумію, що я на службі. Щастя, що є і така можливість.

Якою ви б хотіли бачити Україну після перемоги?

Я б хотів бачити Україну Україною. Якою? Це вже від нас залежить. Не можу себе зарахувати до якихось пацифістів, людей, які проти війни. Хоча, звісно, лише ідіот може бажати війни і хотіти війни. Звичайно, я проти війни, але якщо є потреба битися за свою свободу, своє щастя, свою незалежність, то звісно треба битися за це – це очевидно. Найперше чого б хотів – це щоб не було війни, була наша перемога. Треба багато працювати.

А як думаєте, що буде з комплексом меншовартості, який був досить непогано виражений до початку повномасштабного вторгнення?

Він був. У своєму колі спілкування цього не зустрічав за останні роки, але спілкуюся з різними людьми і розумію, що це є. Гадаю, що після перемоги питання комплексу меншовартості не стоятимуть так гостро, як це було раніше. Головне питання – від чого саме ми залежні у цьому комплексі меншовартості. Якщо значна частина населення була залежна від московської спадщини якоїсь – це була велика проблема. Якщо брати якусь європейську культуру, яка може впливати на українців і у цьому випадку можливий якийсь комплекс меншовартості, то вже не так страшно, адже європейська культура в рази потужніша за московську. Ці стереотипи треба ламати і насамперед орієнтуватися на західну культуру, і брати звідти найкраще, а не знову тягнутися у це московське болото і там сидіти. Для мене показово, що мій син, який дивиться ютуб, тік ток чи ще щось, і часто я чув, що в нього є щось з російського контенту, зараз здебільшого споживає український, польський або англомовний контент. Нині, коли він стає більш дорослим, коли починає розуміти інші мови, то у нього вже не стоїть гостро питання російськомовного контенту. Він розуміє, що цей контент програє західному.

Можете згадати свій перший день повномасштабного вторгнення?

Дуже страшно було у перший день повномасштабного вторгнення. Не було впевненості у тому, як все складатиметься у найближчі дні, чи вистоїть Київ, чи вистоїть Україна. Тоді було страшно аж до паніки. Я не знав, що можна очікувати і чого може очікувати моя сім’я – це було дійсно страшно. На війні були різні ситуації, звісно, якісь обстріли, ближній бій – це все теж неприємно, але цей страх переборюєш швидко. А тоді ж було страшно аж до якогось оціпеніння. Ти не можеш дихати від того, що не можеш осягнути масштаб цієї катастрофи, яка насувається.

Як думаєте, чи відгукнеться війна у вашій творчості у майбутньому?

Не знаю щодо книг. Можливо, будуть якісь окремі оповідання. Коли я вперше опинився на війні у 2015 році, всмоктував у себе все, мов губка, тому що тоді бачив світ через свій досвід. Мені було важливо отримати цей досвід спілкування з людьми, перебування «на нулі». Зараз не скажу, що цей досвід досить цікавий, тобто я це все вже бачив, у мене це вже було. Я більше відчуваю. Намагаюся через усі відчуття сприймати те, що відбувається, і мені було б складно ці відчуття передати. Не завжди цікаво читати, що людина відчуває, читачів цікавить сюжет подій – побіг, постріляв і таке інше. Я зараз усе тонше сприймаю, ніж колись. Тому не впевнений, що це будуть книги, творчість, але, напевно, щось буде.

Поділитися: