«Я вибрав свободу»: інженер, який втік від сталінського «щастя»

Олег Коцарев ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №38, 2022-09-18

Нарешті вийшли в українському перекладі легендарні спогади радянського інженера-перебіжчика Віктора Кравченка (1905-1966) «Я вибрав свободу». У юності він був щирим та завзятим прихильником більшовизму, але поступово розчарувався в СРСР. Розчарувався настільки радикально, що в 1944 році зумів втекти до Америки, де написав гучну книжку спогадів. Це стало прикрою несподіванкою для Радянського Союзу.

Віктор Кравченко народився в Україні, в місті, яке сьогодні зветься Дніпро. Його батько був революціонером (але не більшовиком). Віктор пройшов «ідеальний шлях» типового радянського інженера-щасливчика. В юності жив і працював у сільськогосподарській комуні, потім —– на шахті Донбасу, що зробило його «своїм» для нової комуністичної влади. Далі було навчання у вишах, пов’язаних із металургійною галуззю. А потім – щораз відповідальніші посади на великих металургійних підприємствах, ключових для сталінського проєкту індустріалізації країни. Кілька разів Кравченко мало не «оступився» під час хвиль сталінського терору: його могли заарештувати. Але цієї біди вдалось уникнути – молодий інженер був «класово близьким», гарним спеціалістом, уважним до документів, активним, мав «високих покровителів». І, зрештою, Віктор Кравченко опинився на вершині кар’єри – на посаді (звичайно, пов’язаній з металургією) в Раді Народних Комісарів (тобто в уряді) Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки. Саме з цього місця виявилось можливим потрапити до США – адже тривала війна, Америка постачала Радянському Союзу різноманітне озброєння та обладнання за ленд-лізом, і тому час від часу туди доводилося надсилати радянських високопоставлених інженерів для вирішення різноманітних технічних питань. Ну, а коли Кравченко нарешті приїхав до Америки, втекти було вже справою техніки…

Ці життєві перипетії стали сюжетною основою мемуарів Віктора Кравченка. А вже навколо неї автор показав зі своєї перспективи багато подій і явищ з історії Радянського Союзу. Наприклад, Голодомор. Ця трагедія стала одним із поворотних пунктів у житті Кравченка, коли він, який донедавна щиро вірив  комуністичній партії (та поблажливо заплющував очі на перебільшення пропаганди), остаточно перейшов у табір прихованої, потаємної опозиції. Але характерно, що Віктор Кравченко не просто бачив жертви Голодомору, не лише чув про жахіття, які коїлися на селі. Він був учасником цього злодіяння, адже його як молодого партійця двічі скеровували в села реалізовувати там сталінську політику. Автор мемуарів пише, що він у міру можливостей намагався рятувати селян, часто перевищував свої повноваження, щоб люди отримали їжу, і таке інше. Але це не змінює головного: перспектива Кравченка в розповіді про Голодомор – це перспектива саме виконавців злочину, хай і не основних. Що, звісно, справляє важке моральне враження, але разом з тим є моментом пізнавальним і цікавим, адже зовсім не багато учасників того жахіття залишили спогади.

Ще одним фактом, який «добив» слухняного комуніста в Кравченкові, за його словами, став сталінський терор. Книжка «Я вибрав свободу» змальовує чимало подробиць цього моторошного історичного явища. Як ми вже знаємо, сам автор уникнув в’язниці, табору чи розстрілу, але ходив по лезу, побував на багатьох допитах – і в деталях розповів саме про те, що міг бачити: про доноси та систему агентів і «стукачів», про всеохопний страх, про «задушевні розмови» зі слідчими НКВД, про те, як люди «закривались» одне від одного, про сеанси колективного цькування на зібраннях і про вистави самовикриття й каяття. Кравченку вдалося відтворити психологічно переконливу атмосферу сталінізму, з численними фактами й деталями. При цьому, оскільки автор «Я вибрав свободу» як високопоставлений інженер постійно так чи інакше мусив співпрацювати з НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ; рос. – Народный комиссариат внутренних дел – НКВД), він пише про них не як про щось на кшталт «стихійного зла» (що нерідко трапляється в мемуарах жертв «чекістів»), але як про добре знайоме явище, детально змальовує своєрідний «терористичний орден», «державу в державі», покликану тримати всю країну в страху і деморалізації. Саме деморалізацію, до речі, Віктор Кравченко вважає навіть вагомішою за страх причиною того, що диктатура Сталіна не зустріла в радянському суспільстві потужного та масового опору. Зокрема, він підкреслює деморалізацію колишніх революціонерів, найактивніших членів суспільства, які плекали надію на докорінні, позитивні зміни в житті країни – і були неймовірно розчаровані тим, на що перетворився СРСР у 1930-х.

Поміж підстав такого розчарування в книжці «Я вибрав свободу» Віктор Кравченко називає шалене матеріальне розшарування. Величезна кількість найбідніших громадян стали жити ще гірше, ніж до революції. А нові можновладці (від чиновників і митців-конформістів до інженерів та енкаведистів) на їхньому тлі купалися в розкоші. Це, звісно, була цілковита протилежність ідеалам, проголошуваним під час революції, зокрема й під час жовтневого більшовицького перевороту. Важливо, що Кравченко розповідає про ці речі дуже предметно: з цифрами та фактичними подробицями, надто що сам він встиг побувати і серед найпростіших робітників, і серед бюрократів вищого ешелону, а отже, міг дивитися на речі широко.

Окремий інтерес для нас складають ті частини мемуарів, де Кравченко так чи інакше висловлюється з приводу «українського питання». Автор на сторінках своєї книжки спокійно називає себе одночасно і українцем, і росіянином, з однаковим сентиментом згадуючи українські та російські культурні, історичні, мовні реалії. Тобто він є носієм, скажімо так, «малоросійської» ідентичності, яка визнає всі українські особливості, проте сприймає їх як неодмінну частину російського контексту. На той час, коли Віктор Кравченко жив у Радянській Україні, така ідентичність була вельми розповсюджена. Але – в спогадах, відомих, обговорюваних у сьогоднішній Україні, ця тожсамість присутня не дуже часто. Ми набагато більшою мірою зустрічаємося з суто українським або російським мемуарним поглядом на минуле. «Я вибрав свободу» дозволяє краще зрозуміти «перехідну» частину населення УСРР, її досить суперечливі погляди: наприклад, м’яке несхвалення українізації через її «нав’язливість», поєднане з легким співчуттям її активістам, або сприйняття України як частини «Великої росії», що парадоксально межує, скажімо, із засудженням надміру вузьких реальних повноважень української республіки – приміром, неможливості втілити теоретичне право на вихід із СРСР.

Спогади Віктора Кравченка стали на Заході сенсацією. Адже в 1940-ві роки, коли Сталіним захоплювалися як героєм боротьби проти Гітлера, ця книжка розповідала жахливі подробиці про Голодомор, репресії, використання рабської праці в’язнів, безпробудні злидні та дикі порядки в СРСР. На Кравченка накинулася з обвинуваченнями в брехні ліва та пов’язана з Радянським Союзом преса. А він відповів позовом проти однієї з таких газет. «Процес століття», як його називали у Франції, зібрав масу свідків і учасників. З одного боку були симпатики СРСР, зокрема й відомі інтелектуали, а на підтримку Кравченка висловилося багато тих, кому вдалося врятуватися від «принад» радянського життя. Кравченко переміг.

Ляпас Радянському Союзу був гучний. Але своєю втечею Віктор Кравченко, звісно, прирік на страждання родичів, які лишилися в СРСР. Більшість із них опинилися за ґратами чи й загинули. Сам Кравченко загинув 1966 року. Офіційно це було самогубство, хоча з такою версією згодні не всі.

А книжка «Я вибрав свободу» залишається одним із важливих видань двадцятого століття, спрямованих проти деспотів і тираній. Це, звісно, не робить її чимось безсумнівним, у ній вистачає дрібних помилок, та й загальні настанови автора багато в чому дискусійні. Але її поява в українському перекладі Алли Пархоменко – справа абсолютно необхідна.

Віктор Кравченко, «Я вибрав свободу». – Київ: Смолоскип, 2022. – 736 с.

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

«Мені буде соромно, коли Маруся виросте, а я не буду для неї прикладом»: письменниця Каріна Саварина про війну, материнство та життя в Польщі

Семаковська Тетяна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №5, 2024-02-04 Мама — чи всім легко дається це звання? Ще донедавна тема безпліддя в Україні була...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*