Ірина Шевченко ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №38, 2022-09-18

Ірина Мацко – письменниця, казкарка, громадська діячка, авторка більше двадцяти книжок для дітей, підлітків та дорослих. Вона пише історії, зокрема, про війну – наприклад, «Пташка зі сталі» про відважну захисницю «Азовсталі» Катю «Пташку». Переклади її казок зараз друкують у Польщі. Вона також читає казки українською мовою на радіо. 

– Ваші бабуся з дідусем були переселенцями з Польщі в межах акції «Вісла». Чи можете розповісти їхню історію? Як вона вплинула на вас? 

– Історія про переселення бабусі з дідусем для мене важлива і болюча. Вони жили в селі Висова в Польщі, коли їх просто вигнали з домівок і змусили йти до України з їхнього мальовничого краю, оточеного горами. Особливого права вибору ніхто не давав. Хіба що мали визнати, що вони не українці, а поляки, тоді б залишилися. Але зрадити свою Україну вони не могли, тому поїхали з рідного дому. Вивозили їх величезними колонами і дорогою хто де міг, зачіплявся і жив. Моїх рідних спочатку переселили в місто Монастириська Тернопільської області, але там були жахливі умови. Вони вирушили далі, допоки не зупинилися в селі Ходачкові, на Тернопільщині, де і обзавелися дітьми. Хоч і складно було на перших порах, але давали собі раду. Бабуся з дідусем вважали себе лемками, як і я зараз. До «Вісли» цей етнос також жив і на території Польщі і прекрасно ладнав з поляками. Мої предки дружили, заводили спільні сім’ї з поляками і не мали з ними проблем. Говорили лемківською мовою. Багато слів я увібрала в себе ще в дитинстві. Тому, можливо, польською заговорила швидко. П’ять років тому я вперше побувала в селі Висова і відчула гостру потребу походити босими ногами по землі моїх пращурів, щоб заземлитися та відчути силу місця, де єднаюся із своїм корінням. Навіть створила пісню в пам’ять про дідуся, коли він помер, «Як вигнали лемків», музику до якої написала Леся Горлицька. Зараз ця пісня у її виконанні дуже популярна серед лемків. 

– Чи змінилася наша взаємодія з поляками, якщо порівнювати з розповідями ваших бабусі з дідусем, які жили на території Польщі ще до Другої світової війни?

Я приїхала до Польщі 28 лютого і вражена тим, як поляки допомагають нам. Живу у містечку біля Варшави і на кожному кроці бачу українські прапори, пункти допомоги біженцям, центри зборів коштів на вулицях, у магазинах. На  державному рівні полегшили перебування українців в Польщі, отримання медичного забезпечення. Але і на рівні звичайних людей я відчуваю несамовиту підтримку. Інколи навіть незручно буває, коли тільки озвучуєш проблему, просиш пораду, а  вони вже пропонують допомогу. Так, я почала працювати на «Polskie Radio» в українській редакції. Знайомі волонтери познайомили з журналісткою цього видання, яка записала зі мною інтерв’ю як з письменницею, що приїхала з України.  Ми поговорили про казки, одна з яких прозвучала на польському радіо українською мовою. Тоді ми й домовилися, що буду начитувати свої казки для українського мовлення. Крім того, зараз працюю над тим, щоб записувати інтерв’ю з відомими представниками культури Польщі.

– Для цього треба на високому рівні володіти мовою. Як вам вдалося менш, ніж за пів року опанувати польську?

Польща завжди була для мене близькою. Маю тут багато друзів, до яких приїздила в гості та з якими багато ходила на екскурсії. Часто бувала на книжкових виставках, тож мовна база була. До того ж я багато часу витрачала на вичитку моїх казок, перекладених польською мовою, які потім розсилали для українських діток по всій Польщі завдяки директору друкарні Elpil, який власним коштом надрукував їх для безкоштовного розповсюдження. 

– У вашому інтерв’ю для польського радіо ведуча назвала вас казкотерапевткою.  Можете пояснити, який терапевтичний ефект мають казки?

Коли приїхала до Польщі, то думала, що нічого не писатиму взагалі. Як і всі, хто перебуває в інформаційному просторі і слідкує за новинами з війни, приймала жахіття близько до серця і думала, що це зараз не на часі. Та коли зустрічалася з дітьми і намагалася розмовляти на нейтральні, довоєнні теми, вони все одно повертали мене до теми війни. Діти бачать все навколо себе, живуть в цьому, сприймають по-своєму і шукають відповідей на питання, які дорослі мають їм дати. Якщо цього не робити, то діти нафантазують собі ще більше. Не можна брати дитину, бігти з нею до бомбосховища і казати, що нічого не сталося. Це ж не правда і призводить до того, що дитина втрачає довіру до дорослого. Через казку дитині легше пояснити складні речі та полегшити травматичний досвід. 

– Розкажіть на прикладі своїх казок, які теми зачіпаєте та як працює казкотерапія?

Перша казка, яку написала під час війни – це «Коник Вогник, який засвітив зорі». Вона була написана дорогою до Польщі. Ми їхали машиною і підвозили маму з сином. Батько хлопчика залишився воювати. Цей переляканий малюк постійно притискався до мами, питав: «Де тато? Коли зможу його побачити?» Я відчула його стан і дуже хотіла заспокоїти. А тоді вигадала казку, в якій коник з мамою тікають до лісу, а тато лишається з іншими звірятками, щоб захистити їхній луг від нападу саранчі. А поки батько захищає їхній дім, коник навчається, заспокоює маму та вірить, що все буде добре. Ця казка дає рекомендації та заспокоює дітей. Звісно, в реальному житті не завжди все закінчується добре і рідні гинуть на війні. Для таких ситуацій є свої казки. Наприклад, казка про Романа Ратушного «Лицар світла», в якій головний герой іде воювати, долучившись до іншого сонячного воїнства, і вже на небі бореться із злом. Працюючи в Варшавській бібліотеці, я знайшла багато книжок для дітей про війну, смерть чи повстання польською мовою. Нам теж потрібні такі книжки, бо діти, що втрачають близьких людей на війні, потребують допомоги, зокрема через казку, щоб прожити це. Бо непрожита травма – це набагато гірше. Хоча найбільш травмованим дітям, перш за все, потрібна робота з психологом.

– Ваші збірки «Імбир для душі», «Мигдаль для серця» та «Шпинат для мізків» називають терапією для дорослих. Як це працює з дорослими?

Історії в цих книгах написані в формі психологічно-філософських притч, поданих як кулінарні рецепти. Вони народжувалися паралельно із дитячою літературою. Коли я проживала якусь важливу життєву подію, рефлексувала над нею, то приходило певне усвідомлення. Його одягала в образи і переказувала на сторінках книжок. Наприклад, є притчі на теми самотності, життєвого вибору тощо. Одна з основних ідей – це активність та сила волі: «Якщо тобі щось не подобається, то не терпи, а підніми одне місце і зміни що-небудь в своєму житті». А назвала книжки так, бо шпинат – це корисно для організму, а мої книги – це користь та пожива для мозку, мигдаль – корисний для серця тощо. До кожної історії – рекомендація, скільки сторінок тексту треба спожити на день, щоб почуватися краще, яку поживу дає прочитання.

– Ви закінчили Тернопільську академію народного господарства за спеціальністю економіст. Почали писати в 24 роки. Що стало причиною зміни керунку?

Зі шкільних років я завжди добре писала твори, але про кар’єру письменниці не думала. Все змінилося із народженням першої дитини. Для доньки Анастасії я експромтом вигадувала казки, а з часом вирішила їх записувати. Пізніше – для сина Дмитра, оскільки між ними дуже мала різниця, всього два роки. Загалом, багато дитячих письменників йдуть шляхом Джоан Роулінг. Та й в спеціальності все змінилося після їхнього народження. Згодом я здобула ще одну вищу освіту – цього разу у Львівській академії друкарства за спеціальністю «Графіка», тобто оформлення друкованої продукції. Книжки і діти зараз є моїми головними напрямками та натхненням у житті.

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Українська математикиня – друга жінка в історії, що отримала премію Філдса

Ірина Шевченко ■ РОЗМОВА ■ №44, 2022-10-30 Марина В'язовська – українська математикиня, кандидатка фізико-математичних наук, професорка Федеральної політехнічної школи Лозанни в Швейцарії. Вона отримала...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*